Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані

Записано з вражень Тані

6:00 – Як же важко прокидатись… І не тому, що «стрілка годинника» щойно перескочила поділку шостої ранку, і не тому, що учора я знову сильно стомлена відключилася від буденності, поринувши у сон ще о 21:00 (хоча думки про завтрашні майбутні кілометрові переходи не покидали мене навіть в царстві Морфея), і навіть не тому, що знову потрібно збирати усі речі у рюкзак, складати палатку… Чому ж так важко? А тому, що зараз я лежу, загорнувшись у тепленький спальник, висунувши лише носа у маленьку щілинку, додивляюся кольорові сни, а вже через якихось півгодини мені доведеться, знову надягнувши на плечі 12-ти кілограмовий рюкзак, трясучись від ранкового холоду (а я ще та мерзлячка), лізти у холоднючу воду, балансувати на мокрому слизькому камінні і подумки молитися, щоб не хлюпнутися у цю швидку річку. Ну а потім ще півгодини переодягатися, сушитися і зігріватися.

Ось так, лежачи в палатці і наперед малюючи яскраві картини майбутнього, і розпочався один з найкращих та цікавих днів мого життя – 5-й день походу.

 

6:30 Зібравшись з духом, виходжу із палатки. Ба… А тут не так все і страшно,  і не так вже й холодно. День обіцяє бути чудесним – на синьому небі ні хмаринки, сонячне проміння ще не осяяло долину річки, але вже почало відсвітлювати білу шапку гори….. Потрібно поспішати, адже саме зараз річка не така повноводна.

DSC_1126

7:00 – Підходимо до місця переправи. Відчуття – мега-мега круті, суперові, толкові… Які вони там ще бувають? Та не страшно зараз зовсім!!!! Води дійсно значно менше, ніж учора й течія не така швидка. Тепер з’являються думки і план не про те, аби не впасти, а вже про те – якби це ось так пройти, щоб і ноги не намочити. Мрійниця ж я однак. А ось та маса льоду попереду, звідки річка бере початок – це ж просто потрібно бачити вживу! Це ж вау і ого!!! Ось це і є та всім відома сила і велич природи. Одразу пригадала лекцію В.Воловика із Загального землезнавства про гляціально-нівальні форми рельєфу. Тьху ти… Тут краса неймовірна, а я про лекції десятилітньої давності. Хоча про що там нам розказували? Про троги, цирки, кари… Та тут все є, все як книжка писала. Не даремно значить географію вчила. Та що це я, зараз же не про те йде мова. Що там Андрій розказує? Він точно у Вікіпедії перед подорожжю порився. — «Льодовик Лардаад або Адіші є найбільшим льодовиком Сванетії. Він сформувався на гірському масиві Адіші – Тетнульді. Саме з нього витікає річка Адішчала, яку ми зараз будемо переходити вбрід. Льодовик же бере свій початок на висоті 4000 метрів і спускається десь до 2500 метрів, а сам язик льодовика опускається до 2360 метрів».

DSC_1134

7:30 – Перейшли річку досить швидко і легко. Ноги все ж намочила, тому довелось перевзуватись. Піднявшись трішки вище на гору та залишивши бурхливу річку і такі ж бурхливі спогади позаду, знайшли зручне місце на сонечку і почали готувати уже такий традиційний, смачний та ситний сніданок. Що саме? Звісно ж вівсянку, сер! Але дійсно смачну. В горах несмачної їжі не буває. В горах буває лише замало їжі, але це не в нашому випадку.

DSC_1136-2

8:00 – Повз нас уже почали проходити поодинокі туристи-«мокроножники», тобто такі як ми.  А вже через якихось 2-3 години їх стане на десятки більше і переходитимуть вони річку теж вбрід, але не ногами, а сидячи верхи на конях місцевих жителів і заплативши по 10 ларі з людини. І з кожною годиною зростатиме не лише рівень води в річці і швидкість її течії, а і вартість переправи – до 10 дол.США з людини. Але ми вже в цей час будемо високо в горах.

8:30 – Поснідали. Зарядились. Пішли. Андрій насварився на мене із Сураєм, що ми його –  інструктора — перегнали… Доведеться плентатись десь по середині.

9:00 — Йдемо.

9:30 – Все ще йдемо.

10:00 – Привал. Підкріпились солоденьким. Привали – це мій найулюбленіший час і відрізок дороги в походах.

10:15 – Знову йдемо. А ще — фото, знову фото, і тут фото, і там фото, і ось на цьому горбочку теж фото.

DSC_1142-2

DSC_1251

11:00 – Нарешті ми піднялися на перевал. Андрій сказав, що це найвищий перевал нашого походу — Чхунтрієрі (2722 м), і з цього місця відкривається найкращий вид на найвищу ділянку Головного Кавказького хребта – Безенгійську стіну. На «стіні» знаходиться 5 пятитисячників, у тому числі і найвища вершина Грузії – г. Шхара – 5193 м. Те, що це найвищий перевал я відчула, можна було і не казати. Ноги самі це зрозуміли. І вроді сили ще є, а все ж пальці у ботинках вже у трубочки згортаються. Ех, коли вже той багаторазово обіцяний лаундж на пляжі. Гори це гарно, гори це супер, але виспатися б в теплі, поніжитися б на хвилях і можна було б знову вверх.

DSC_1234

DSC_1187-2

Панорама_без_названия1

DSC_1246

11:30 – Рушили далі.  Ну нарешті стежка йде вниз…Хоча хто його знає як краще і легше. Дорогою відкриваються засніжені п’ятитисячники на фоні квітучих гірських долин.

DSC_1277

DSC_1293

DSC_1297

13:00 — Пообідати зупинились біля прекрасного, багатокаскадного водоспаду Халде. Зайшла у воду освіжити ноги, послизнулась на камінні, плюхнулась на п’яту точку. А вода то тепла. Перед обідом в усіх оздоровлюючий, охолоджуючий та відновлюючий сили природній душ. Хлопцям простіше — роздяглися і все, а мені довелось в одязі лізти під водні потоки. Пару криків, визгів, затамувань подиху — краса — тепер я знову сповнена сил і налаштована на продовження маршруту. До місця нашої ночівлі потрібно пройти ще декілька кілометрів.

DSC_1302

DSC_1312

 

14:30 — Пройшли невеличке село Халде, де купили свіжий та запашний пурі на вечерю. Селом взагалі-то це важко назвати. Зараз там лише 2-3 вцілілих будинки, які стоять поруч з купою розвалин. Проте, мешканців ми побачили лише в одному будинку, де функціонує магазин, електроенергія виробляється завдяки сонячним батареям, що знаходяться поруч та власник якого величає себе «головою села». Він так і сказав — «Это мое село».

DSC_1329

15:00 — Знову йдемо. Жара просто нестерпна. Але нам ще залишилось недовго до ночівлі.

DSC_1334

18:00 — Прийшли на місце. Знову корови… Вони тут просто всюди. Ще й наглі такі, нікого не бояться — як не в рюкзак залізуть, то вже щось з багаття ухопити пробують, добре, що ще не розібрались, як в палатки заходити.

DSC_1344

20:00 Тільки сонечко зайшло за гору, як одразу похолодало. Знову натягую на себе весь теплий одяг, що є. Ось вони — температурні контрасти… Чомусь в цьому поході я страшенно не висипаюсь. Тільки наступає вечір, поїли — і я вже мрію про теплий спальник і «зручну» палатку. Андрій просить ще посидіти перед багаттям. Та яке там посидіти, якщо я вже чую шепіт «подушки», яка так ніжно, лагідно кличе мене до себе. Засинаю одразу, не встигнувши навіть усіляких страшилок наніч собі придумати (як я люблю в інших походах, коли сон не йде, а в голові думки як не про ведмедів та собак, то про усіляких примар крутяться, і храп хлопців у радість — адже до тиші не прислухаєшся).

І вам солодких снів. Завтра знову не менш цікавий перехід.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані: 2 комментария

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s