Сванетія 2019. Щоденник Тані. Частина 1

Грузія… Країна вусатих джигітів, які танцюють лезгінку, тримаючи барана під рукою, пригощають усіх соковитим шашликом та розповідають довжелезні тости про «маленьку, але горду пташечку…», присьорбуючи алазанське вино з величезного рогу.
Якось так я уявляла її колись. І можливо я побачу таку картинку в якомусь з районів Грузії, типу Мегрелії, але це точно не кадр з нашої історії. І це однозначно не про Сванетію і, тим більше, не про Местію. Свани – гордий народ. І хоч зараз жителі міста і всієї Верхньої Сванетії у своїй діяльності повністю орієнтуються на туристів, проте гени і багаторічна історія нікуди не поділися. Тут немає тієї грузинської гостинності, про яку усі знають і говорять.

✍️Про сванів і Местію ми уже писали в нашому блозі , тому не буду повторюватися. Хочу додати одне, що за рік, як на мене, жителі ще більше зосередилися на туризмі. Майже в кожному домі якщо не гестхаус, то кемпінг, безліч невеличких магазинчиків, у ресторанах – жива музика, на вулицях – десятки маршрутчиків і таксистів, які за досить доступну плату готові доставити тебе в будь-яку точку країни. Окремими в моїй голові мелькають спогади: брошури-запрошення на місцевий концерт, невеличкий парк о 7-00 год, в якому група з приблизно десяти людей займалась ранковою йогою, магазини з вином різної цінової категорії, боржомі за 12 грн. і смачне морозиво за 10 грн. (тепер ви розумієте, що ми там їли і пили)))) . Загалом, ціни цього року нас дуже радували, як в горах, так і на морі. А туристів тут дійсно багато. Влітку їх значно більше ніж місцевих жителів. На вулицях ви можете почути чеську, польську, словацьку, німецьку, англійську мови, ну і звісно ж російську та українську. До речі, туристів з України цього року було дуже багато. І це радує). Але давайте попорядку…

Дорога все не закінчувалась. Водій маршрутки то набирав швидкість, то різко пригальмовував, намагаючись ввійти у поворот. У Грузії дороги значно кращі, ніж у нас. Та що там значно – навіть між гірськими населеними пунктами транспортне сполучення з рівненьким асфальтним покриттям. Згадую наші Карпати — і аж сльози навертаються.

Про грузинських водіїв взагалі можна книгу написати. Ми за двотижневу поїздку їх стільки перебачили. Наприклад, ось цей, що віз нас з Тбілісі до Местії (центр району Верхня Сванетія), напевно, найспокійніший з усіх – педаль газу не вдавлював в підлогу, не робив різкі віражі на серпантинах, мовчазний – реально, рідкісний екземпляр грузинського водія. В таких переїздах навіть поспати можна.

На противагу йому, водій, який віз нас з Ушгулі до Местії. Пригадую, як мимовільно замружувалися очі, коли ми проїжджали ділянку грунтової дороги, де праворуч – прямовисна гірська стіна, з якої періодично осипається грунт, перекриваючи або взагалі руйнуючи дорогу, або стікає струмок, прорізаючи дорожнє покриття, а зліва – стрімке урвище – каньйон річки. Як на мене, швидкість, з якою ми тоді їхали, була зависока, але коли у водія починав вібрувати телефон – моє серце і нервова система теж переходили у віброрежим. Уявіть, не скидаючи швидкості, правою рукою водій бере телефон, щось типу Нокіа 3100, примружуючись секунд 5-10 намагається побачити, хто ж його турбує, натискає кнопку «Прийняти дзвінок», перекладає телефон у ліву руку і починає говорити, керуючи весь час однією рукою. І так разів 5-6 за переїзд. Родом він з маленького сванського поселення, а дружина його з Ушгулі (найвисокогірніша громада Європи). З Сухумі вони переїхали у Тбілісі, і з жовтня по травень проживають там, а коли починається туристичний сезон – працюють в Ушгулі. Туристи – чи не єдине джерело доходу в Сванетії. В Местії, через несправність авто, водій був змушений пересадити нас у мікроавтобус свого брата, і вибачаючись, подарував 5 літрів вина.

Його брат – повна йому протилежність. Ми навіть почали сумніватися щодо їх кровної спорідненості. Сиві густі вуса, над постійно вигнутими в посмішці губами, — такий собі супер-Маріо. Маленький, шустрий говірливий дідок з режимом гіперкерування. Повертаючи на серпантинах, він усім тілом налягав на руль, то різко гальмував, то давив на педаль газу, щосили, то пропускав машини, то пролітав повз них, як ракета. При такому водінні не те що не заснеш, взагалі в доброму здоров’ї і самопочутті важко залишатися.

Є і надзвичайно балакучі водії. Таксист, який віз нас з Анаклії до Кобулетті, за 2 години розповів про себе, свою роботу, життя в місті Анаклія (розповім згодом у наступних постах), історію містечок, які проїжджали, й навіть про вартість вживаних авто. Хлопців ця інформація зацікавила найбільше. Вони запитували вартість мало не кожної машини, що нас обганяла. У Грузії ціни на такі авто, як в Європі, проте, безкоштовне розмитнення. Є деяка плата за авто з Японії з правим кермом, їх, до речі, теж дуже багато. Мабуть, тому в грузинів такий стиль водіння. Навіщо бути безпечним – авто ж дешеві. А я ще дивувалась на початку, як так, що біля кожної хатинки, навіть досить занедбаної, у дворі стояв як не Мерседес, так Ауді. Тепер зрозуміло.


✍️Повернемося до першого дня і переїзду до Местії. Як тільки в’їжджаєш в гірську частину – від краєвидів за вікном неможливо відірвати погляд. За кожним поворотом – нова картинка, наче плівку діафільмів продивляєшся. І хоч види уже знайомі, але це як з улюбленими фільмами – можу їх по декілька раз переглядати.

☁️Легкі хмаринки, чіпляються за верхівки дерев, які повністю покривають невисокі круглясті схили гір.🌊 Надзвичайно блакитна вода Інгурського водосховища, яка на 30 км чи то блакитною, чи то бірюзовою, а може і лазурною стрічкою оповиває підніжжя гір, манить своїми водами, й хочеться і скупатись, і сфотографуватись. А вище нього, охоплюючи кожну гору, кожен схил, простягається сіра нитка дороги, яка періодично то виринає з туману, то знову в ньому губиться. Пробую сфотографувати все це на свій телефон, але щось нічого не виходить. Знімаю відео – знову не те. Плюнула на все і просто почала насолоджуватись краєвидами. Ми й так останнім часом більшість краєвидів, пам’яток, містечок бачимо крізь призму наших смартфонів. Уже вкотре ловлю себе на думці, що одразу підбираю ракурс і думаю про те, як ці місця чи об’єкти виглядатимуть на фото у моїх соціальних сторінках. А як же просто насолоджуватися? Напевно це синдром XXІ століття.

✍️Переїзд триває 8-9 год. Водії роблять в середньому 2-3 зупинки по 15-30 хв, щоб забігти до магазину, розім’яти ноги чи перекусити в придорожньому кафе. Ми вже не могли дочекатися кафе, де зможемо замовити кубдарі. Цього разу він виявився дуже гострим, ну і як завжди смачнющим. Смажене тісто з рубленим м’ясом ми собі рідко дозволяємо їсти – не корисна їжа і т.п., а з дитинства — раз не корисна – значить смачна. Тим, хто дотримується правильного харчування, у Грузії буде дуже важко – багато мучних, жирних, гострих страв.


✍️Приїхали до Местії десь о 17 год. Поставили намети, наварили традиційного борщику, повечеряли, прогулялися вечірніми вуличками, помилувалися підсвіткою сванських веж і полягали спати. Засинали під грузинські пісні в живому виконанні – навпроти кемпінгу, де зупинилися, знаходиться ресторан, з живою музикою. Проте, наступного дня репертуар був ідентичний. Ще б день – і ми б усі пісні на пам’ять вивчили.


✍️Наш другий день в країні неймовірних красот і краєвидів був дуже насиченим. З висоти 1500 м, на якій знаходиться Местія, ми піднялися до 2750 м – озер Корульді, пройшовши 10 км. Проте нам цього було не достатньо (мені то вистачило, а от решті – ні) і ми пішли далі вгору. Я дійшла до 2900 м, вище не захотіла, а може і сил вже не було, ще ж потрібно спускатися.

Чим цікаві озера? Навіть і не знаю… Щось типу великих калюжок на плато. А от краєвиди навколо – ось що дійсно зачаровує. На маленькій міжгірській рівнині, серед зелених, місцями вигорівших трав, пасуться корови і, до речі, разом з ними цілі стада бичків, (яких я ще з дитинства боюся, а тут не боялась, бо запізно побачила, що то бички), з усіх боків стежками блукає до сотні туристів, деякі з яких катаються на конях, деякі навіть приїжджають на авто, а навкруги — на 360 — покриті снігами скелясті хребти.

Хочеться піднятися ще вище, злетіти в небо і дивитися на ці краєвиди, і насолоджуватися ними, і не відривати від них очей, зафотографувати все, запам’ятати і обов’язково повернутися.


✍️Після 10 км спуску вниз мрії лише про одне – по-швидше в палатку спати. Ступні і коліна боліли так, що по місту до кемпінга доповзала малюсінькими крочками, і цей кожен крочок відкликався в мені п’ятдесятьма відтінками болю. В 19-00 год. я вже бачила сни…

Наступного року теж плануємо похід Сванетією — приєднуйтеся до нашої команди: Похід країною сванів — 2020

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s