Рубрика: Безвіз

Знову дуже раннє пробудження. У подорожах так завжди – не варто гаяти дорогоцінні хвилини на сон. Тому, зваривши собі ранкової міцної кави й розливши її по чашках, ми примостилися в плетених кріслах на маленькій терасі затишного ресторанчика і під щебетання птахів спостерігали, як під дією перших промінчиків змінює свій колір небо з темно-синього до спершу рожево-жовтого, а потім блакитного…

• 

Егейське море сьогодні дуже спокійне і тепле. І пляж тут чудесний для купання. Зайшовши в море 2-3 метри по дрібній гальці, далі ступаєш на біленький пісочок. Вода неймовірно чиста і дуже поступово набирається глибина. Проте й купатися довго немає часу. Нас чекають нові пригоди. Збираємо речі й вирушаємо в дорогу у регіон Фесалія.

На рівній поверхні Фесалійської рівнини здіймаються грандіозні скелі, які сягають висоти понад 600 м над рівнем моря і є рідкісним геологічним явищем. Вони утворилися більш ніж 60 млн років тому і були кам’янистим дном доісторичного моря. Після відходу води, внаслідок фізичного вивітрювання утворилися гігантські кам’яні стовпи різноманітних форм – Метеори. Дослівно перекладається «ті що ширяють у повітрі між небом і землею».

• 

Античні легенди стверджували, що колись тут жили кентаври, які ховалися на неприступних скелях зі своєю здобиччю – жінками сусіднього племені лапифів. За іншими повір’ями, десь тут, в Метеорах, був вхід в Тартар – найглибшу безодню, де нудилися повалені Зевсом титани.

Протягом тисячоліть ці скелі здіймалися над Фесалією й пустували. Однак десь в Х столітті в скелях оселилися перші монахи-відлюдники, які жили в печерах. Так продовжувалося ще сотні років. А в XIV столітті на Афон напали сарацини, і монахи змушені були тікати. Прихисток вони знайшли на Метеорах і згодом розпочали будівництво монастирів на вершинах кам’яних стовпів. Найпершим був збудований монастир Мегало Метеора, на найвищій скелі висотою 613 метрів. Далі кількість унікальних будівель тільки збільшувалася, в роки найбільшого розквіту тут налічувалося 24 монастирі.

І справді важко повірити, що ці монастирі були споруджені людьми ще в середні віки, навіть зараз таке будівництво здавалося б чимось неймовірним. Існує дві версії стосовно будівництва монастирів: 1) за допомогою системи драбин і риштувань; 2) завдяки конструкціям з мотузок.

Раніше не було доріг і сходів до Монастирів – вони буквально ширяли в повітрі. Ченці й паломники підіймалися на скелі в сітках і кошиках, які за допомогою ручних блоків витягали на вершини. Сам підйом вже був випробуванням віри: вітер розгойдував сітку над прірвою та бив об прямовисну скелю. Відомі випадки, коли мотузки рвалися.

Так було аж до XX століття, зараз фактично до кожного монастиря прокладена автомобільна дорога, встановлені мости, прорубані сходи. І хоча з 24 монастирів, що існували в період розквіту Метеор, зараз працює тільки шість, проте й зараз є на що подивитися. Кожен з монастирських комплексів є пам’ятником історії й архітектури. Всі будівлі вбудовані в скелі, не порушуючи їх цілісності, й кожна до того ж не схожа на іншу. Це місце насправді можна назвати восьмим чудом світу.

З 1988 року монастирський комплекс «Метеори» входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Саме завдяки своїй унікальності, красі, багатій історії Метеори користуються величезною популярністю серед туристів з усіх куточків світу. Їх тут дуже багато. Проте, якщо ви хочете завітати в один з монастирів – потрібно приїжджати сюди вранці, десь до 9 год – монахи якраз відкривають свої двері для відвідувачів, черги не такі великі й авто ще є де припаркувати. А вже після 16-17 год двері для відвідувачів зачинені.

Ми в монастирі не заходили – часу багато не було, й у чергах стояти не хотілося. Проте, фото на їх фоні наробили вдосталь.

Нагулявшись, намилувавшись, нафотографувавшись, толкові туристи відправилися на ночівлю до узбережжя Іонічного моря.

Далі буде…

В цьому році у вересні знову зустрічаємося з Грецією — Автоподорож Елладою, можете приєднатися до нашої команди!

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів. 
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

• 

• 

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Ще за декілька місяців до Нового року ми вирішили відсвяткувати його якось по особливому,  як не дивно найкращим варіантом який спав нам на думку – виявилося в подорожі. Вибір напрямку теж особливо довго не обирали – тож запланували поїздку до вже знайомої нам Італії, а саме Флоренції (детальніше про місто читайте у наших попередніх статтях). А ще, крім відпочинку в столиці Відродження, запланували похід по одному з найгарніших у світі трекінгових маршрутів в Національному Парку Чінкве Терре. Про цей трекінг і піде далі наша розповідь.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Всі містечка побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. На сьогодні дістатися Чінкве Терре можна як автотранспортом, так і залізницею. Крім того усі 5 містечок теж з’єднані між собою залізничним шляхом, який прокладений крізь скелі та проходить практично повністю в тунелях. Переїзд від одного містечка до іншого потягом займає в середньому 2-4 хвилини  і коштує близько 2 євро. Улітку поїзди між усіма містечками ходять мало не кожних 15 хвилин, а взимку інтервал між ними складає 1 годину. Тож для туристів, які не дуже полюбляють піші прогулянки, відпочивати тут теж дуже зручно.

Своє знайомство з Чінкве Терре ми розпочали з Манароли (друге з боку Спеції містечко після Ріомаджоре). Його постійне населення становить всього 450 осіб. Місто ніби затиснуте між двома скелями, де фактично є лише одна пряма широка вулиця, що спускається до моря та обабіч якої розмістилися середньовічні генуезькі будинки-вежі.

Не дивлячись на те, що на календарі було 30 грудня – тут панувала справжня, по нашим міркам, весна. Погода була сонячною та теплою (+16 ℃). І хоч ми приїхали в низький сезон, проте туристів тут було все рівно дуже багато.  Пройшовши кілька сотень метрів у напрямку моря, ми вийшли до набережної.

Тут нам відкрилася мабуть найвідоміша панорама — візитна картка Чінкве Терре, яку найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. Всі будинки в місті пофарбовані в  яскраві кольори та  гармонійно розміщені на скелі, ніби стародавній амфітеатр, де місце сцени займає гавань.

Намилувавшись видом на середньовічне місто, ми вирушили однією з пішохідних стежок до наступного містечка Чінкве Терре – Корнільї, де ми заздалегідь забронювали собі житло. Варто зауважити, що найкоротші піші стежки між містечками є платними (7, 5 Євро за день). Вони є найпростішими, практично без набору висоти, і найкоротшими за дистанцією, проте простягаються вздовж узбережжя і є надзвичайно мальовничими.

Існують і безкоштовні стежки, які зазвичай трішки важчі, адже є певний набір висоти, і дистанції, відповідно, теж більші. У нас вибору не було, так як найкоротші стежки вздовж узбережжя взимку закриті, довелося підніматись вгору.  Проте, нам, досвідченим пішим туристам, маршрут довжиною 6 км з набором висоти близько 500 метрів видався дуже простим, єдине – в теплому одязі та зимових черевиках було дуже жарко.

Всі стежки та піші маршрути в Чінкве Терре є чітко розміченими та всіляко облаштованими: зі сходами, містками, перилами, маркерами та вказівниками. Такі маршрути є практично ідеальними для легкого трекінгу і підсилу всім.

Наш маршрут спершу пролягав крізь приватні виноградники місцевих  фермерів. Цей регіон дуже славиться своїм вином, яке є дуже смачним, і продегустувати його можна, зайшовши у одну з численних приватних виноробень, які навіть відмічені на туристичних картах. Далі, нас поступово почала оточувати середземноморська рослинність – від оливкових дерев обабіч стежок до вічнозелених дубів та теплолюбивих сосен.

На заході сонця ми дісталися до наступного містечка Чінкве Террре – Корнільї. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі на рівні близько 100 метрів над рівнем моря. Це також найменше з містечок – населення всього 250 людей ну і тут найменша кількість туристів.

Орендували ми окрему квартиру з панорамним видом на містечко. Взимку вартість оренди втричі менша, ніж влітку. Великих супермаркетів тут немає, лише декілька маленьких магазинчиків з дещо завищеними цінами і велика кількість невеличких барів, кафе та ресторанів (хоча взимку значна їх частина закрита).

Наш вечір приємно довершив Вінченсо — колоритний продавець у маленькому магазинчику вина, сиру і прошутто. У нього величезна колекція вінілових пластинок, які він періодично переставляє на програвачу. Він не лише продає товар, але і пригощає відвідувачів місцевим вином, підтанцьовує і підспівує. Тут велика черга, але ніхто не поспішає, не нервує. Навіть, коли Вінченсо попросив зачекати, доки він послухає вступ пісні, всі стояли і ловили теж її ноти, а потім увесь магазин хором підспівував «Welcome to the hotel California». Вранці наступного дня ми продовжили знайомство з містечком: прогулялися вузенькими вуличками Корнільї, спустилися до бурхливого зимового моря на причал містечка та випили ароматної італійської кави.

А вже після сніданку — відправилися у піший перехід до наступного містечка Чінкве Терре — Вернасси. Далі буде… Частина 2.

В листопаді ми плануємо знову пройтися стежками Чінкве Терре — запрошуємо і Вас: Трекінг по Італії. Чінкве Терре + Флоренція та Піза

Як і обіцяли, четвертий блок розповіді про нашу подорож до Парижу ми присвячуємо повністю опису планування та бюджету поїздки. В даній статті на прикладі нашої останньої поїздки ми спробуємо розкрити особливості організації та планування самостійної поїздки за кордон загалом не лише до «міста мрії», а і до будь-якої країни світу. 

Перше завдання – визначитися з містом так країною, які хочете побачити. Далі переходимо до більш складної частини планування – визначення дат поїздки та пошуку варіантів яким видом транспорту туди дістатись.

Як на мене, з Києва найбільш зручним та швидким способом потрапити в ту чи іншу країну чи місто є переліт літаком. Проте, багатьох відлякують відносно високі ціни на переліт. Однак, з появою Low-cost авіа компаній, авіатранспорт став уже не розкішшю. Інколи він може бути значно дешевшим ніж потяг чи автобус.

Low-cost, дослівно, «низька вартість» — це бюджетні авіалінії, які за рахунок зниження операційних витрат (літаки проводять більше часу в повітрі, ніж у аеропорту, використання нових літаків, збільшення кількості місць за рахунок ущільнення крісел, відсутність харчування) пропонують дуже вигідні тарифи на переліт.

Найдешевші квитки на літак зазвичай з’являються за 2-3 місяці до запланованої дати подорожі. Для моніторингу цін та наявності квитків я використовую агрегатори-пошуковики. Моїми найулюбленішими є:

https://www.skyscanner.com.ua

http://www.azair.eu

Принцип їх роботи схожий та дуже простий – задаєте місто чи країну відправлення та призначення, орієнтовні дати чи термін перебування – і  вам видає готові результати, які можна сортувати за ціною, тривалістю тощо. Таким чином я дізнаюся вартість та авіакомпанію, яка пропонує переліт. Далі переходжу на сайт безпосередньо авіакомпанії та бронюю квиток.

В Україні поки мережа Low-cost авіакомпаній не надто широка (хоча додає оптимізму вихід Ryanair на наш ринок),  тому найоптимальнішим та дешевим варіантом побудови  маршруту є подорож через Польщу, де доволі широка мережа Low-cost авіа компаній, що породжує високу конкуренцію, а отже і наявність дешевих рейсів у більшість країн Європи.

Так, при побудові маршруту до Парижу найзручнішим і найвигіднішим варіантом для нас виявився переліт через Польщу:  до Варшави Wizzair (по 16 євро з людини), з Варшави до Парижу Ryanair (по 25 эвро), з Парижу до Варшави  Ryanair (по 49 эвро), з столиці Польщі не було вигідних перельотів, тому до Києва відправилися автобусом (по 21 євро). Квитки на автобус бронювали через https://busfor.ua.

Варто зауважити, що дешеві тарифи діють виключно на переліт з ручною поклажею, а додатковий  багаж та інші послуги можуть значно підвищити вартість перельоту. Ми ж подорожуємо з невеличкими рюкзаками (20-25 л), місткість яких нас повністю задовольняє.

Щоб уникнути неприємних ситуацій з втратою часу, запізненням на стиковочні рейси, тощо, та заощадити бюджет подорожі, доцільно також завчасно планувати переїзди з аеропорту до міста та зворотно в аеропорт.

Наприклад, у Варшаві є два міжнародні аеропорти – Шопена, куди прилітають більшість рейсів з України (зокрема Візейр), і Модлін, який розміщюється за 40 кілометрів від міста та обслуговує переважно рейси Ryanair. Між аеропортами 2-3 години їзди, тож при плануванні своєї подорожі зважайте, що між рейсами має бути більше 5 годин. Варто звернути увагу і на вартість добирання до аеропортів.

З аеропорту Шопена, який знаходиться в межах міста до центру Варшави можна доїхати громадським транспортом (автобус 175 та 178). Коштує квиток 4,40 злотих (33 грн.).

Автобуси до аеропорту Модлін відправляються від будівлі Палацу Культури та Науки, яка знаходиться в самому центрі Варшави. Квитки на автобус я брав зазделегідь на сайті https://www.modlinbus.com , що дало можливість зекономити (замість 35 злотих наші квитки коштували 20 злотих).

 

Також є можливість відправитися одразу від аеропорту Шопена до аеропорту Модлін, і у зворотному напрямку. Купити квитки, дізнатися графік та тривалість руху можна на тому ж сайті https://www.modlinbus.com.

Наступним важливим напрямом планування поїздки є пошук та бронювання житла. Для цього я використовую сервіси оренди житла Booking.com (в основному готелі, хостели) або Airbnb (житло безпосередньо у власників, тобто здають особисті квартири, кімнати, будинки).

Якщо забронюєте собі житло за цим посиланням отримаєте знижку 10 % на сервісі Booking: https://www.booking.com/s/34_6/bcf45642

 

А якщо зареєструєтеся сервісі Airbnb за цим посиланням, отримаєте 35 євро на бронювання житла: www.airbnb.ru/c/6ced99

Так як це всесвітньо відомі офіційні сервіси, то можна досить часто отримувати непогані знижки та не хвилюватися щодо попередньої оплати житла, умов проживання (наявні достовірні відгуки, які залишають ті чи інші клієнти на прохання адміністрації сервісу) тощо.

Так, у нашій подорожі до Парижу житло ми бронювали як через Booking — у Варшаві (18 євро за добу), так і через Airbnb — у Парижі (52 євро за добу). До прикладу наша тимчасова квартира у «столиці моди».

Не варто їхати в країну чи місто попередньо не склавши список обовязкових must see та must have. Адже не знаючи куди хочете піти і що побачити ви можете  витратити дорогоцінний час на непотрібні речі і упустити найцікавіші місця та пам’ятки. Пропоную наш варіант прогулянки Парижем:

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 1.

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 2.

Також при плануванні самостійної подорожі звертайте особливу увагу на переміщення в межах міста громадським транспортом (види транспорту, густоту мережі, його вартість, варіанти оплати). Наприклад, для економії на громадському транспорті в Парижі (одноразовий проїзд коштує від 2 євро) рекондуємо  купити денний проїзний – mobilis, який діє практично на всі види громадського транспорту. Його вартість залежить від зон, на які розділений Париж згідно транспортної мережі. Безпосередньо Париж займає 1-2 зони, решта – це передмістя. Вартість такого проїзного —  7,5 євро. Купити його можна в автоматах, де продаються квитки в метро.  Найоптимальніше пересуватися в Парижі на метро, воно досить зручне та зрозуміле (хоча і складається з 14 ліній), а короткі відстані між станціями дозволяють  доїхати практично до кожної пам’ятки. Такі денні проїзні, які дозволяють заощаджувати туристам, є не лише в Парижі, а і в багатьох інших містах країн Європи.

Доцільно одразу попіклуватися про валюту, яка ходить в тій чи іншій країні. З Францією простіше – тут ходить євро, яке можна купити у будь-якому обміннику України. А от з Польщею чи Угорщиною, чи іншими країнами, де ходить місцева грошова одиниця, вже складніше. Не завжди таку валюту можна знайти в наших банках чи обмінниках. Проте, в кожному аеропорту є обмінний пункт, де ви можете придбати місцеві гроші за євро чи долари. Але я рекомендую купувати мінімальну суму, якої буде достатньо лише на переїзд від аеропорту до центра міста та в крайньому випадку на оплату житла (якщо ви не оплатили його завчасно і ваш рейс був пізнім). Адже курс в обмінниках аеропорту не завжди найкращий, тому ви можете втратити значну суму ваших коштів.

Як і в повсякденному житті значна частина бюджету припадає на продукти харчування. В подорожах аналогічно. Париж для бюджетного туриста досить дороге задоволення в плані харчування у кафе, ресторанах тому оптимальним варіантом є супермаркети. Так як наша квартира  була облаштована кухнею з усім необхідним інвентарем, то проблем із харчуванням у нас не виникало. Вдома ми готували сніданки та обіди з продуктів, куплених в супермаркетах (серед яких теж є різниця, адже є більш елітні продуктові магазини такі як Franprix, а є досит дешеві супермаркети, наприклад, Auchan, Carrefour), а в обід втамовували голод та спрагу охолодженими напоями, йогуртами та сендвічами з місцевих магазинчиків.

Не потрібно боятися в подорожах того, що ви погано знаєте іноземну мову. Насправді, в багатьох країнах велика кількість місцевих жителів теж знають англійську мову на базовому рівні, тому мова жестів однозначно вам допоможе, а з розвитком технологій та наявністю google перекладача у вас в кишені — боятися зовсім немає чого.

Як і обіцяли — підсумований бюджет нашої мандрівки:

222 євро – перельоти (Київ — Варшава — Париж — Варшава — Київ);

88 євро – трансфери з та до аеропортів;

174 євро – оренда житла (доба у Варшаві та 3 у Парижі);

23 євро – витрати на громадський транспорт;

130 євро – харчування (ресторани, кафе, супермаркети);

Отже, на цю поїздку у нас на двох пішло 637 євро. (абсолютно всі затрати), або 318 євро на одну особу.

Ранок в Парижі… Звучить як назва книги чи фільму. По відчуттях те ж саме – не віриться, що ми тут. Розпочинаємо цей неймовірний день справжнім французьким сніданком – запашною кавою та ще теплими круасанами, які я  купив у найближчій Буланжері. До речі, вже о 8 годині ранку тут стояла довга черга з місцевих жителів саме за запашною і неймовірно смачною випічкою. Нам доводилось куштувати круасани в Україні, Польщі, Італії, але французький смаколик, без перебільшення, – справжній витвір мистецтва і дійсно по праву заслужив свою популярність.

На цей день у нас було заплановано відвідати багато місць та об’єктів в різних куточках Парижу. Тому ми вирішили трішки зекономити і купити проїзний. Найзручнішим для нас виявився денний проїзний – mobilis, який діє практично на всі види громадського транспорту. Його вартість залежить від зон, на які розділений Париж згідно транспортної мережі. Об’єкти, які ми планували відвідати, знаходяться в межах 1-2 зони. Вартість такого проїзного —  7,5 євро (одноразовий проїзд коштує від 2 євро). Купити його можна в автоматах, де продаються квитки в метро.  Враховуючи те, що сітка паризького метрополітену дуже густа, саме цим видом транспорту ми і пересувалися. Крім того, метро в Парижі досить зручне та зрозуміле (хоча і складається з 14 ліній), а короткі відстані між станціями дозволяють  доїхати практично до кожної пам’ятки.

Першим місцем, де ми закарбували та зафотографували незабутні хвилини нашого життя в цей день, був один з найвідоміших та найколоритніших районів Парижу – Монмартр. Цей район розташований на схилах однойменного пагорба – найвищої точки міста. Колись Монмартр був звичайним паризьким передмістям, однак коли в середині ХІХ століття барон Осман, провів реконструкцію Парижу, в місті дуже подорожчало житло, і жителям по бідніше довелося переселятися на окраїни, зокрема і на Монмартр. Так сформувався особливий тип мешканця району: городянин, вимушений покинути рідне місто і дивитися на нього з вікон будиночка, що стоїть на схилі пагорба. Серед таких городян були і великі художники та письменники, тоді ще невідомі, які й принесли району Всесвітню славу. Тут жили і творили Ренуар, Ван Гог, Руссо, Золя, Берліоз, Сера, Дега, Матісс, Пікассо, Модільяні, Аполлінер. Головним достоїнством Монмартру можна назвати його атмосферу –  вузенькі вулички, де відчувається дух старовини, маленькі сімейні магазинчики та кафе, блошині ринки, веселі кабаре та галереї вуличних художників.

Своє знайомство з Монмартром ми розпочали від станції метро Abbesses, звідки 237 сходинками піднялися до найпомітнішої пам’ятки району – базиліки Сакре-Кер («святого серця») — найбільшого храму Франції, висота якого сягає 94 метрів. Збудовано базиліку в 1914 році з рідкісного вапняку, який при контакті з вологою покривається білим нальотом. Саме тому Сакре Кер так виблискує білизною. З площі перед храмом відкривається неймовірна панорама на увесь Париж.

Обійшовши базиліку зліва, ми спустилися вниз з пагорбу блукати вузенькими вуличками Монмартру. Не пропустили майже жодної основної пам’ятки району — побачили і відомий виноградник, і рожевий будинок, і площу Театр. У ранковий час потік туристів тут ще не настільки великий, тому вдалося навіть зафотографувати майже безлюдні вулиці.

Так ми дійшли до кварталу червоних ліхтарів та площі Бланш (з фр. Білий – в ті часи коли манмартрські млини працювали на повну потужність, мука, принесена з пагорбу, осідала на прилеглі будинки і фарбувала їх у відповідний колір), на якій знаходиться знамените паризьке кабаре «Мулен Руж» (дослівно, червоний млин). Широко розповсюджена думка, що саме тут народився відомий танець «канкан». Хоча це не так. Вперше канкан було станцьовано в одному із закладів Монпарнасу.

Спустившись в метро, ми відправилися на лівий берег Сени до вже згадуваного та відвідуваного нами Латинського кварталу, щоб більш детальніше дослідити саме його серце – університет Сорбонну та Люксембурзький сад, так детально змальований в книзі Ж.М. Геннасія «Клуб невиправних оптимістів», яку я прочитав перед поїздкою. Сорбонна — це найстаріший та найпрестижніший університет Франції, який був заснований ще у 1253 році. Майже кожен студент не лише Франції, а й усього світу мріє навчатися в ньому, а практично кожен викладач – хоча б раз прочитати лекцію.

Люксембурзький Сад, як на мене, це найкрасивіший парк Парижу – величезний зелений оазис в центрі міста. Цей парк виник у ХVII завдяки Марії Медичі, яка хотіла створити резиденцію схожу на свою рідну Італію. Тому тут висаджена середземноморська рослинність, неповторні за своєю красою клумби,  з різноманітними квітковими композиціями, фонтани, статуї. Увінчує ці композиції дуже гарний Люксембурзький палац. Скрізь по парку стоять стільці, схожі на шезлонги, на яких можна безкоштовно сісти відпочити та помилуватися красою парку. Незвичним для нас було бачити не лише безліч людей, які відпочивали та обідали на  траві в парках, скверах, а і величезну кількість парижан, які займалися ранковою, денною та вечірньою пробіжками — таке враження, що кожен другий місцевий житель, обов’язково бігає.

В тіні дерев поруч з палацом розміщений фонтан Медічі – який вважається найгарнішим у Парижі.

Досить важко нами сприймалась величезна кількість автомобілів на дорогах та дуже насичений трафік, навіть поблизу історичних пам’яток. У порівнянні з іншими  містами, які нам доводилося бачити, тут майже відсутні чисто пішохідні вулиці, а більшість місцевих жителів пересувається на всьому, що рухається – від самокатів, моноколіс, гіробордів до велосипедів, мопедів, автомобілів. Можливо через це парижани-пішоходи майже не зважають на кольори світлофора, і при кожній нагоді переходять вулицю, не чекаючи зеленого світла.

Наступною пам’яткою, яку ми відвідали, був міст Олександра ІІІ, що простягнувся між Домом Інвалідів та Єлисейськими полями. Він носить звання найвишуканішого  мосту Парижу. Численні фігури ангелів, німф та пегасів надають йому особливу красу, а в поєднанні з Ейфелевою вежею, яка визирає на задньому плані,  міст Олександра ІІІ став одним з найулюбленіших місць для фотосесій.

Надвечір, прихопивши з собою пляшечку французького вина, ми здійснили останнє «mast do» в Парижі – випили келих вина на Марсовому полі перед Ейфелевою Вежею та помилувалися нею на заході сонця та її вечірньою ілюмінацією. Як виявилося, таких як ми було ну дуже багато. На величезній площі ми ледве знайшли собі місце – невеличкий шмат трави розміром 2х2 м. Саме тут ми побачили найбільшу кількість емігрантів, які організували непоганий бізнес – продавали за завищеними цінами вино, охолоджене у відрах з льодом.

Дорогою додому ми ще вийшли на станції метро Трокадеро і помилувалися ілюмінацією Ейфелевої вежі в цієї точки.

Вранці наступного дня встигли прогулятися ранковим містом, поласувати смачною кавою з круасанами та відправилися автобусом до аеропорту Бове. Звідти на Ryanair дісталися Варшави, а далі – автобусом до Києва.

Зрозуміло, що розповісти про всі об’єкти, які зустрілися на нашому шляху, ми не можемо, бо це вже вийде путівник по Парижу, а ми цього не прагнемо. Та і нам за цей короткий проміжок часу не все вдалося побачити. Адже для такого історично та культурно багатого міста два чи три дні перебування це дуже мало…

Надіюся, що ще буде можливість на більший термін залишитися в цьому місці, адже як писав Е.Хемінгуей:

«Якщо тобі пощастило і ти в молодості жив у Парижі, то, де б ти не був потім, він до кінця днів твоїх залишиться з тобою, тому що Париж — це свято, яке завжди з тобою».

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Продовження… Як тільки шасі доторкнулося посадкової смуги, як шквал емоцій переповнив нас. Ось він – омріяний Париж. Хоча це був зовсім не Париж, а лише невеликий аеропорт поблизу містечка Бове, в якому базуються лов-кости, зокрема і Ryanair. До мрії залишалось ще 90 км. Оскільки переліт здійснювався в межах шенгенської зони, то ми вже не проходили митницю, а вільно вийшли з аеропорту. Діставались до Парижу автобусом, квиток на який не з дешевих – 17 євро з людини  (майже як вартість перельоту). Його можна придбати в автоматах самообслуговування в аеропорту або в касах біля зупинки автобуса.

Нам відразу кинулася в очі велика кількість різноманітних інновацій – ті ж автомати для купівлі квитків, інформаційні інтерактивні дошки в аеропорту, процедура посадки в автобус, ну і якість автобусів. А ще –  дороги – вони практично ідеальні. Доречі, перед тим як відправитися, водій автобуса попросив усіх пасажирів пристебнути ремені безпеки (ну де ви таке бачили в Україні?).

Житло завчасно забронювали через Airbnb – сервіс оренди житла безпосередньо у власників (тобто здають особисті квартири, кімнати, будинки). Таким чином, ми оселилися в хорошому районі Парижу (близько 20 хвилин ходу до Тріумфальної арки) всього за 50 євро на добу (для “столиці моди” це дуже вигідна ціна). Наша оселя на три ночі прийшлася нам повністю до смаку – окрема однокімнатна квартира з великою ванною кімнатою, кухнею з усім начинням, і головне – у нас був величезний балкон, де ми могли насолоджуватися вечірньою прохолодою Парижу під келих французького вина.

Першого дня ми вирішили зробити невеличку прогулянку околицями. Оскільки ми жили неподалік Тріумфальної арки, то передусім  відвідали саме цю пам’ятку. Дана споруда – одна з головних пам’яток міста, яка є не лише пам’ятником історії та культури, а і символом всієї Франції. Будівництво арки розпочалося у 1806 році за наказом Наполеона на честь перемог французької армії. ЇЇ висота складає 50 метрів. Сама ж арка побудована в античному стилі та розташована в центрі площі Шарля де Голя, звідки чіткими 12 променями відходять проспекти Парижу, в числі яких і його головна вулиця — Єлисейські поля.

Єлисейські поля – одна з найбільш відомих та найбільш популярних вулиць світу. Саме тут розміщені найдорожчі та наймодніші магазини та бутіки: Prada, louis Vuitton, Lacoste, H&M, Gap, Cartier, Nike, Guerlain, Sephora, Valentino. Чесно кажучи, ми в цій вулиці нічого особливого не помітили. За побудовою та довжиною чимось схожа до нашого Хрещатика. Однак тут настільки величезний потік людей (за статистикою кожну годину по ній проходить до 80 тисяч), що нам зовсім не сподобалося йти в такому натовпі. Тож як тільки випала можливість — ми звернули на менш популярні вулиці у напрямку до “візитівки” Парижу – Ейфелової вежі.

Мабуть це найбільш пізнавана і відвідувана пам’ятка світу. Висота вежі – 324 метри, вона навіть була найвищою спорудою світу протягом 40 років з моменту її побудови.

«Залізна леді», так Ейфелеву вежу називали в народі, була побудована у 1889 році для Всесвітньої  виставки, яка організовувалася в честь столітнього ювілею Великої французької революції. Головним архітектором був французький інженер Гюстав Ейфель, який  отримав перемогу в ході конкурсу архітектурних та інженерних проектів на Всесвітню виставку. Згідно з укладеним договором, вежа мала простояти всього 20 років і в 1909 році її планували розібрати. Однак, цього не сталося, адже вона мала приголомшливий успіх та була дуже популярна серед туристів. Також вежа мала і практичне значення для міста – тут встановлювалися телевізійні та радіоантени.

Проте, вежа не у всіх містян викликала захват. Відомо, що творча інтелігенція Парижу (серед них А.Дюма, Гі де Мопассан, Ш. Гуно)  направляли офіційний протест на адресу паризької влади з вимогами щодо припинення будівництва та знесення споруди. За їх словами вона – «жахлива», «гігантський фабричний комин», тощо. Гі де Мопассан регулярно обідав у ресторані на вежі, а на питання навіщо він це робить, якщо вежа йому не подобається, він відповів: «Це єдине місце у всьому Парижі звідки її не видно».

Прогулявшись набережною Сени та помилувавшись Эйфелевою вежею з площі Трокадеро, ми відправилися додому.

Наступного ранку ми помандрували до історичного та духовного центру Парижу – острову Сіте. Дісталися ми сюди на метро, вийшовши на однойменній станції – найстарішій в Парижі. Саме з острова Сіте місто і взяло початок. Тут знаходяться такі відомі пам’ятки як Консєржері та Нотр-Дам.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Ми ж розпочали своє знайомство з Сіте з прогулянки навколо замку Консєржері – це найстаріша будівля острова, яка довгий час слугувала королівським палацом, а під час Великої Французької революції використовувалася як в’язниця, в застінках якої провела свої останні дні королева Марія-Антуанетта.

Далі ми відправилися до найбільш відвідуваної пам’ятки Парижу – собору Паризької Богоматері або Нотр-Дам де Парі. Я мріяв потрапити саме в це місце ще з тих часів, як прочитав у школі однойменну книгу Віктора Гюго.

Будівництво собору розпочалося у 1163 році і тривало до 1345. Його архітектурний ансамбль містить елементи готичного та романського стилів. Висота собору складає 35 метрів, а дзвіниць — 69 метрів. На верхній частині Нотр-Дам де Парі знаходяться відомі статуї фантастичних істот: химер і горгуль.

На сьогодні це діючий католицький храм і тут зберігається важлива християнська реліквія – Терновий вінок Ісуса Христа. Вхід в середину собору безкоштовний, а черга рухається досить швидко, особливо якщо прийти сюди десь о 9 год. ранку. А от підйом на дзвіницю коштує 10 євро, крім того потрібно завчасно зареєструватися.

Вражає незвичайний інтер’єр храму. На його стінах відсутній живопис, і єдиною прикрасою цього приміщення є різноманітні вітражі, виготовлені ще в епоху Середньовіччя.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після “кола пошани” навколо Нотр-Дам де Парі та фотографування собору з усіх ракурсів, ми перейшли на лівий берег Сени та відправилися вглиб Латинського кварталу – студентського району, який сформувався навколо всесвітньо відомого університету Сорбонна. Саме завдяку тому, що в Середньовіччі мовою викладання була латинь, квартал і завдячує своєю назвою. Проте, Сорбонну та Люксембурський сад, який знаходиться поруч, ми вирішили залишити на наступний день, а цього дня обстежували східну частину Латинського кварталу.

Перше, що ми тут відвідали, був Пантеон – велична споруда у стилі класицизму, яка розміщується на одному з семи пагорбів Парижу. Спочатку це була церква покровительки Парижу святої Женев’єви. Проте, після Революції цю будівлю перепрофілювали на Пантеон – усипальницю видатних людей Франції. Тут поховані такі відомі діячі, як Вольтер, Руссо, Гюго, Золя, Дюма, Склодовська-Кюрі.

Поруч з цією пам’яткою розташована церква Сент Етьєн дю Мон, яка мені особливо сподобалася. Блукаючи вуличками Парижу, ми відмітили наявність значної кількість невеликих міні-площ, до яких сходяться декілька вулиць (так званий круг, в центрі якого скверик з деревами, фонтанами), та маси різноманітних ресторанчиків і кафе з класичними червоними терасами та невеличкими столиками.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Сили підкріплювали багетами та йогуртом у найближчому парку, який нам трапився. Ним виявився Національний музей природничої історії. Поряд з нами обідало дуже багато як туристів, так і місцевих жителів. Ми помітили, що парижани дуже полюбляють поїсти на вулиці, примостившись на лавках або просто на зеленій траві в парках та скверах, і часто куштують не тільки багети, а й повноцінні обіди. 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Через острів Сен-Луї ми перейшли на правий берег Сени і відправилися у напрямку Лувра. Буквально через 1 км ми вийшли до площі Отель-де-Віль — найстарішої в місті та відомої як місце страти, де було вперше встановлено гільйотину. На площі стоїть однойменний палац, збудований в стилі італійського відродження, який є мерією Парижу. Така назва (Отель-де-Віль) закріпилася за усіма меріями Франції ще в середні віки і збереглася до сьогодні.

Прогулявшись по вулиці Ріволі, ми вийшли до Лувру — колишнього королівського палацу. Зараз тут розміщується один з найбільших музеїв світу. Щоб побачити усі експонати музею, потрібно, напевно, виділяти окремий день, якого ми не мали. Тому в середину Лувру не заходили.

Про велич, красу, історію цього місця можна розповідати дуже багато. Не будемо на цьому зупинятись, бо можу захопитись так, що вийде ще одна кандидатська дисертація. Скажу одне – Таня була в неймовірному захваті, і хоч після пройдених за день 35 км ноги просто гуділи від втоми, ми все ж таки прогулялися і околицями резиденції французьких королів, і садами Тюельрі і ще раз Єлисейськими полями, які були по дорозі додому.

Далі буде…

 

 

 

Париж — мрія Тані ще з юності. Місто, оспіване в своїх творіннях багатьма романтиками, місто моди, кохання, кави та круасанів, напевно, володіє частиночкою серця кожної жінки. Тому цього року ми вирішили заповнити місце, яке займає Париж в наших мріях, приємними спогадами.

Ми розділили розповідь про нашу подорож на чотири частини. В першій ми розкажемо про Варшаву, друга і третя частина будуть присвячені Парижу, А четверта — розкриє особливості планування та бюджет поїздки.

Кожна наша подорож розпочинається з самостійного детального планування. Я люблю подорожувати самостійно, не використовуючи послуги тур-операторів. Вважаю, що в цьому є маса своїх переваг, головна з яких — це вільно розпоряджатися своїм часом та бажаннями.

Прямий переліт з України до Парижу виявився не з дешевих (біля 250 – 300 євро), тому вирішили прокласти свій маршрут через Польщу, до багатьох міст якої з наших аеропортів літають лов-кости, та звідки є багато дешевих перельотів в інші країни Європи. Найзручнішим і найвигіднішим варіантом для нас виявився маршрут через Варшаву, до якої ми дісталися літаком компанії Wizzair всього за 500 грн. з кожного.

У Варшаві є два міжнародні аеропорти – Шопена, куди прилітають більшість рейсів з України (зокрема Візейр), і Модлін, який розміщюється за 40 кілометрів від міста та обслуговує переважно рейси Ryanair. Між аеропортами 2-3 години їзди, тож при плануванні своєї подорожі зважайте, що між рейсами має бути більше 5 годин.

Ми ж вирішили в цій подорожі відвідати і столицю Польщі, тож квитки до Парижу були заброньовані на наступний день, летіли ми Ryanair, квитки обійшлися по 25 євро. 

З аеропорту «Київ» імені Сікорського ми відправилися із годинним запізненням, внаслідок грози, яка панувала над Варшавою. По прибуттю негода вже закінчилася, хоча місто і зустріло нас невеличким дощиком та прохолодою. Як я вже говорив раніше – прибули ми у аеропорт Шопена, який знаходиться в межах міста (як наш аеропорт «Київ»), тож до центру міста ми відправилися міським громадським транспортом. Зупинку знайти не викликало проблем, оскільки шлях до неї після виходу позначений вказівниками. Квитки на автобус (до центру міста слідує №175 та 178) можна придбати або на зупинці, або вже в самому автобусі – в автоматах, розрахувавшись готівкою або карткою. Єдине, потрібно звернути увагу на тривалість дії квитка – на 75 хв., оскільки до центру міста їхати близько 50 хв. Коштує квиток 4,40 злотих (33 грн.).

Ми прямували до зупинки Цетрум, яка знаходиться у самому центрі Варшави біля одного з символів міста — Палацу культури та Науки. Цю будівлю важко не помітити, адже вона є домінантою міста. Палац Культури і Науки – це найвища будівля Варшави і всієї Польщі (висота разом зі шпилем 230 метрів). Зведено дану споруду в 1955 році у стилі соцреалізму як подарунок Радянського Союзу польському народу за радянські кошти та радянськими будівельниками. Зараз навколо Палацу Культури і Науки «виросли» сучасні хмарочоси. Це відбулося завдяки архітектурному конкурсу, який пройшов у 1990 –х роках і передбачав зведення висоток з метою зменшення впливу сталінського творіння на Варшаву.

 

Саме неподалік від Палацу Культури ми забронювали собі житло – невеличку кімнатку, на одну ніч. Проте, цього разу бронювання мало свої особливості. Справа в тому, що в даному міні готелі немає стійки реєстрації чи працівників, які відповідають за поселення, тут все автоматизовано. Десь за дві години до нашого прибуття на мою електронну пошту прийшов набір кодів: від воріт двору, дверей квартири та дверей кімнати. Тобто, у нас не було ніяких ключів чи контактів з власниками, лише кодові замки та коди до них.

Після невеличкого перепочинку ми відправилися у Старе Місто – найстаріший район Варшави, де зосереджена найбільша кількість пам’яток польської столиці. Багато хто вважає, що у Варшаві немає історичних пам’яток, адже під час Другої світової війни місто було практично зрівняне з землею, в результаті бомбардувань були знищені практично всі історичні будівлі. Проте, після війни, все Старе Місто було відбудоване заново на основі збережених старих планів, фотографій та малюнків. Зараз воно навіть входить у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як виключення, оскільки це єдиний архітектурний ансамбль, майже повністю відновлений після тотального зруйнування.

Своє знайомство зі Старим Містом ми розпочали з Замкової площі, де розташований Королівський замок, який став резиденцією польських королів у ХVII столітті, коли столиця була перенесена з Кракова до Варшави. У центрі площі височіє колона Сигизмунда ІІІ, саме він і переніс сюди столицю.

Блукаючий вузенькими затишними вуличками Старого Міста, ми знаходили спільні риси  з вуличками Львову.

Так ми дійшли до площі Ринок –  найстарішої площі міста, яка колись відігравала роль головного центру торгівлі. Кожна сторона площі та навіть кожен будинок мають свою назву. В її центрі розміщена скульптура Русалоньки, яка є символом міста, й навіть зображена на гербі. Зараз площа оточена стильними ресторанами, магазинами антикваріату та різноманітними сувенірними лавками.

Від площі ми рушили до ще однієї відомої пам’ятки міста – Варшавського Барбакана – це напівкруглий укріплений бастіон, один з небагатьох прикладів укріплень міста у XVI столітті. Однак і ця споруда є відновленою.

Пройшлися ми і Новим Містом, яке виникло у XV столітті, оскільки Стара Варшава, вже була затісною для всіх охочих тут поселитися. Воно розміщується одразу за Барбаканом.

Поверталися до свого житла ми через одну з найгарніших вулиць Варшави – Краківське Передмістя, де знаходиться значна кількість пам’ятників, костелів, Варшавський університет.

До відвідин Варшави ми чомусь вважали це місто типовою постсоціалістичною столицею.  Мабуть мені такі уявлення дали американські бойовики 90-х, в яких Варшава зображалася сірим, похмурим містом. Проте, насправді, це місто нас дуже приємно здивувало: практично ідеальна чистота на вулицях, прекрасний стан доріг та тротуарів, всюди велодоріжки, новий і сучасний громадський транспорт, відсутність біг-бордів та реклами на вулицях. Місто здається затишним, сучасним та комфортним для життя.

Вранці наступного дня ми відправилися до омріяного міста. Оскільки ми летіли Ryanair, то потрібно було дістатися до аеропорту Варшава Модлін, який розміщується за 40 км від міста. Автобуси до цього аеропорту відправляються від будівлі Палацу Культури та Науки, тож знайти зупинку не викликало проблем. Квитки на автобус я брав зазделегідь, що дало можливість зекономити (замість 35 злотих наші квитки вартували 20 злотих). 

Комфортабельний автобус швидко довіз нас до аеропорту, де ми без проблем пройшли повітряну безпеку і посадку на борт, та вчасно вилетіли до Парижу. Далі буде… Париж. Частина 1

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.)

Стежка Адоніса, якою ми слідували наступного дня, завела нас в глиб півострова Акамас до одного із затишних пікнік-сайтів, де ми зупинились на ночівлю. 

А вже наступного дня ми вийшли на протилежний південно-західний берег Акамаса і цілий день йшли вздовж узбережжя Середземного моря.

Морські пейзажі просто неймовірні, проте палюче сонце вже після 10 ранку нестерпно припікало. Обідню сієсту провели на унікальному пляжі Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. З кожним роком популяція цих тварин зменшується, тому ці види рептилій знаходяться під суворим захистом природоохоронних організацій. Даний пляж є заповідною територією, де діє наукова станція, основним завданням якої є збереження кладок яєць та популяції черепах. На пляжі Лара немає ніякої інфраструктури, не можна встановлювати парасолі та користуватися шезлонгами. Відпочиваючим заборонено перебувати тут після заходу сонця. Хоча вдень можна вільно погуляти по пісочку, покупатися та позасмагати в дуже гарних та малолюдних місцях.

Поруч з цим пляжем є ще один дуже цікавий геологічний об’єкт – каньйон Авакас, який ми відвідали вже наступного ранку. Цей каньйон дещо схожий на відомий в усьому світі каньйон Антилопи, що знаходиться в штаті Арізона США, та який ви неодноразово могли бачити на фото, в кінофільмах.

Кіпрський каньйон Авакас теж дуже гарний…Висота його стін сягає до 30 метрів, ширина – від 3 до 1,5 метрів.  Чим далі ми заходили в глиб каньйону, тим він ставав все вужчим. Інколи здавалося, що він змикається в деяких місцях, утворюючи вузький тунель.

Авакас дуже цікавий з точки зору геології. Його стіни складені з двох осадових порід: внизу – з дрібнозернистого крейдового вапняку, вік якого 4-5 млн. років, а вище –  з коралового вапняку, вік якого 7 млн. років. Це викликає ряд питань у вчених, адже за логікою, чим старіша порода – тим вона має залягати глибше. У цьому каньйоні все навпаки. Скоріше за все така ситуація склалася внаслідок землетрусів, яких на Кіпрі було вдосталь….

Рухаючись далі вздовж узбережжя до міста Пафос, ми проходили повз «корабель привид». Ця атракція на острові з’явилася відносно недавно. У грудні 2011 року великий вантажний корабель Edro III йшов з порту Лімасола до острова Родос в Греції. В результаті шторму його викинуло на мілину практично біля самого берега, де він з того часу і зупинився. Страховка власників судна не покриває вартості його транспортування, тому невідомо як довго він залишатиметься в морі.

Також тут дуже мальовниче скелясте узбережжя, складене з вапняків, яке називається «sea caves». За багато років невтомні морські хвилі «побудували» у гірських породах безліч різних за розміром і формою печер. Саме сюди сходяться сотні туристів, щоб закарбувати себе та це місце на фото. Це дійсно захоплююче місце, адже можна годинами сидіти наодинці, спостерігати як накочуються і розбиваються об кам’янистий берег хвилі, розсипаючись, ніби сотнями кристалів, на міріади краплинок.

Як і минулого року, наступні два дні ми провели в кемпінгу пляжу «Корал Бей». А від так кожен мав можливість провести вільний час як йому завгодно. Ми вирішили знову поїхати до міста Пафос і ще раз пройтися по його вуличках.

Але найбільшим нашим челенджом, чи то так званим квестом, став пошук місцевої колоритної таверни,  де можна було б скуштувати рибне мезе не за цінами для туристів. Таверни поблизу старого порту розраховані на класичних туристів (відповідно і ціни теж), якщо заглибитися в старе місто – ресторани там відкриваються лише з 18-00. Бажання скуштувати страви традиційної кухні було настільки сильним, що в пошуках відкритої таверни, ми обійшли майже усе старе місто.  Справа дійшла до того, що ми почали запитувати у місцевих жителів, де можна скуштувати найкраще рибне мезе. Нас спрямували в зовсім не туристичну частину міста до таверни «Тірімос», де найсвіжіші морепродукти, оскільки сам власник виловлює їх у морі. Саме тут ми втамували свій голод та насолодилися місцевим колоритом.  Якщо у когось виникло запитання – що ж таке мезе? – читайте в статті — Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

За день до вильоту додому, ми відвідали ще одне місто, яке  найбільше запало нам в душу –  Лімасол.  Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Воно є економічним, культурним та фінансовим центром острова.   На особливу увагу заслуговує історичний центр міста – старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Саме в цьому районі зберігається дух Середземномор’я колоніальної епохи –  на балкончиках сушиться білизна; в кав’ярнях, нікуди не поспішаючи та граючи в настільні ігри, сидять місцеві ремісники; емоційно обговорюють останні новини темноволосі кіпріотки…

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після прогулянки старим містом, якщо рухатися у напрямку набережної, потрапляєш у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Саме в Лімасолі ці два світи гармонійно поєднуються… Не даремно у 2018 році Лімасол увійшов у сотню міст світу за якістю життя.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Можливо ми не так детально змогли розповісти про історію та культуру острову, не зупинилися на усіх особливостях нашого походу, як би нам того хотілось. Насправді, це досить важко зробити, адже хочеться розповісти про все: про усі враження, витягнути з пам’яті усі спогади, цікаві моменти, побачені місця. Сідаєш писати – і не вистачає слів. Можливо не даремно існує прислів’я – «Краще один раз побачити, ніж сім раз почути».

Приєднуйтесь до нашої  подорожі: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів наступного року і самі зможете описати спогади і емоції для своїх друзів і знайомих.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях).

Від монастиря Троодітісса, в майже суцільному тумані та під постійною мрякою, ми рушили до ще одного дуже мальовничого природного об’єкту – водоспаду Чантара, що утворився на річці Троодітісса. На жаль, проливний дощ, який то переставав, то знову розпочинався з ще більшою силою, дещо затьмарив наші враження та не дав змоги вдосталь насолодитися побаченим. Хоча на Кіпрі дуже м’який клімат, і навіть взимку температура не опускається нижче +10-15 С (на узбережжі), та найбільша кількість сонячних днів у році у ЄС (300 днів), проте, ми вже другий рік поспіль, зуміли потрапити саме у хмарний період…

Після відвідин села Фіні, яке знаходиться неподалік водоспаду, ми вийшли на один із найвідоміших маршрутів Кіпру – «Венеціанські мости». Кам’яні мости були побудовані ще в 16 ст. – в період венеціанського правління, коли венеціанці прокладали дорогу для перевезення вантажів (зокрема міді та залізної руди), до порту міста Пафос. Вантаж перевозили в основному на витривалих верблюдах. З часом дорогу перестали використовувати, але її назва Камілострата (або «верблюжий шлях») збереглася. Всього на Кіпрі нараховується 13 таких мостів. Нам вдалося пройтися трьома з них, але найбільш цікавими і популярними.

Перший – міст Еліа. Невеличкий міст на маловодній гірській річці Фіні.

Другий – міст Келефос. Найдовший з трьох мостів (30 метрів) та знаходиться за 4 км від Еліа. З обох сторін оточений могутніми платанами, що робить його надзвичайно мальовничим. Але вже другий рік поспіль нам не вдається зробити яскравих фото даного мосту, так як потрапляємо сюди  в дощову погоду.

Третій – міст Рудія – найвищий з усіх. Схований під буйною середземноморською рослинністю, цей міст ніби переносить нас у містичну казку. 

Дорога саме через цей міст привела нас в закинуте село Врешію. Тут час ніби зупинився, і тільки стукіт віконних рам під натиском вітру порушує містично-таємничу тишу. На Кіпрі є дуже багато ось таких закинутих поселень. Їх мешканці залишили свої домівки внаслідок «кіпрського конфлікту». З чого ж все почалось?

Ще у 1950-х роках на Кіпрі, який знаходився під колоніальним управлінням Великої Британії, розпочалося збройне повстання ціллю якого був так званий «енозис» — приєднання острова до Греції, як її невід’ємної частини. Проте проти цього виступали Велика Британія та Туреччина, які прагнули збереження власних позицій в регіоні східного Середземномор`я, тому вони всіляко підтримували варіант створення незалежної держави.

Результатом стало проголошення у 1960 році незалежності Республіки Кіпру, як держави двох народів – греків-кіпріотів (80 %) та турків-кіпріотів (20 %). Тоді ж було підписано угоди, згідно з якими гарантами безпеки новоствореної країни стали Великобританія, Греція і Туреччина, які мали право діяти у випадку порушення умов даних угод. Проте, здобуття Кіпром суверенітету не вирішило проблему багатовікового етнічного та релігійного протистояння між грецькою та турецькою общинами острова, яке ще й постійно «підігрівалося» ззовні зацікавленими країнами. У 1963 р. президент Кіпру запропонував внести в конституцію ряд правок, які були відхилені як лідерами общини турків-кіпріотів, так і Туреччиною. Як наслідок, в 1964 році була ескалація конфлікту між общинами острова, що призвело до введення на острів миротворчих сил ООН.

В 1974 році військова хунта, що знаходилася при владі в Греції, організувала військовий переворот на Кіпрі з метою повалення влади президента Макаріоса та «енозиса» — приєднання до Греції. Туреччина, в свою чергу, скористалася переворотом як приводом для введення своїх військ на територію Кіпру. 20 липня 1974 року турецькі сили висадилися на Кіпрі і захопили 37% території острова. Військові дії тривали 4 дні. Кіпр був розділений на південну частину, де живуть етнічні греки та північну — де живуть етнічні турки. Це призвело до величезної хвилі біженців (більш як 130 тис. греків-кіпріотів змушені були покинути свої домівки у північній частині острова, та 40 тис. турків-кіпріотів були переселені з південної частини острова). У 1983 на окупованій північній частині Кіпру була утворена Турецька Республіка Північного Кіпру – новостворену державу визнала тільки Туреччина, інші країни світу її не визнають.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Саме турецька спільнота проживала в покинутому селі Врешія, де ми зупинилися на ночівлю. Вся долина, в якій знаходиться село, потопає в зелені та весняних квітах, повітря наповнене ароматами мигдалевих, цитрусових, оливкових дерев, що утворюють цілі сади. Тут ми вдосталь поласували апельсинами та мандаринами з місцевих цитрусових садів.

Вранці наступного дня, після невеличкого переходу в гірське селище Кілінія, ми відправилися до кемпінгу, який розміщений у невеликому курортному містечку – Поліс. Спокійна і розмірена атмосфера Полісу приваблює сюди стомлених жителів великих міст. Околиці Поліса і рибацького поселення Лачі овіяні духом романтики, адже, якщо вірити легенді, саме тут розгорівся роман між Адонісом і Афродітою.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

І хоч кіпріоти, як ми вже говорили, дуже віруючі християни, проте дух древності та грецька міфологія надзвичайно вкорінилися в повсякденному житті острів’ян. Величезна кількість населених пунктів, історичних об’єктів, стежок та маршрутів названо на честь міфічних богів.

Найбільш шанованою, величною та відомою є богиня кохання – Афродіта, адже за легендою саме на західному узбережжі острова, біля каменів Петра ту Роміо, вона «вийшла з піни морської».

З Поліса ми здійснили радіальний вихід до національного парку – півострова Акамас. Через Акамас проходить дві мальовничі пішохідні стежки: одна носить ім’я Афродіти, інша – Адоніса. Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина. Тому одного дня ми пройшли стежкою Афродіти, а вже наступного – Адоніса.

Стежка Афродіти привела нас на вершину гори Сотірас, де ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини. Його флора і фауна найрізноманітніші на острові. Саме тут можна зустріти величезну кількість різних за мастю кіз і муфлонів. Кіпрський муфлон – дикий баран, який зустрічається тільки на Кіпрі та є його символом – він зображений на грошових купюрах, монетах, марках і навіть на емблемі авіакомпанії.

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до відомої Блакитної лагуни. Це нереально красиве місце, де хочеться залишитись якнайдовше. Саме на Кіпрі найчистіші пляжі в Європейському Союзі – 45 пляжів були удостоєні нагороди «Блакитний прапор», яка видається за бездоганну чистоту, екологічну безпеку та високий рівень обслуговування.

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

 

6-00 ранку… Вирушаємо до аеропорту Бориспіль… На вулиці -2 С, а вже ж 27 березня. Та настрій чудесний, адже нас чекає сонячний Кіпр. Проходимо усі перевірки і реєстрації, потім ще 3 години перельоту, знову реєстрації, і нарешті близько 14-00 вириваємося на прогріте Сонцем кіпрське повітря. Тут +25, квітуча весна у самому розпалі. Швиденько переодягаємось у футболки та шорти (хоча місцеві жителі одягнені досить тепло – у штанах та курточках), одягаємо рюкзаки на плечі і заскочуємо у місцевий автобус, що прямує до центру м. Ларнака.

Це вже наш другий похід по Кіпру (ви напевно знаєте, адже слідкуєте за нашими подорожами), тому не будемо приділяти значну увагу маршруту і основним туристичним об’єктами, з ними ви можете познайомитися в статтях:

Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 1, Частина 2, Частина 3, а хочемо більш детально розкрити цікаві особливості цієї Середземноморської країни.

Розпочнемо, мабуть, з самої назви нашої статті. І так, чому ж саме острів пікапів та котів…

Базуючись чисто на наших спостереженнях, можемо вас запевнити, що Кіпр – справді країна пікапів. Адже практично всі кіпріоти їздять на цих автомобілях – чи знаходитесь ви в курортному місті на березі моря, чи забрели у невеличке гірське село – повсюдно на дорогах, біля будинків, магазинів зустрічаються пікапи різної модифкації і дати випуску. Особливо багато стареньких Isuzu, mitsubisi, toyota. Шкода, що не провели для вас статистичного дослідження і не порахували кількість побачених пікапів за одиницю часу (візьму собі на замітку для наступної подорожі), так як у поході ми їх побачили дуже багато. До речі, автомобіль на острові має практично кожен мешканець (Кіпр посідає провідні позиції у світі за рівнем автомібілізації (кількість автомобілів у розрахунку на 1000 осіб)). Навіть до великих супермаркетів відсутні пішохідні доріжки — тільки автомобільні під’їзди та й у не туристичних районах міст дуже важко зустріти пішохода. Через незначну площу на Кіпрі немає залізниці, проте автомобільні дороги мають доволі густу мережу та відмінну якість.

Чому ж це острів котів? Тому що саме вони є справжніми господарями Кіпру і проживають повсюдно. За легендою у IV столітті на острові була величезна посуха, яка тривала довгі 17 років, внаслідок чого на Кіпрі з’явилося дуже багато змій, які настільки лякали місцевих мешканців, що вони навіть стали залишати острів. В цей же час цариця Олена, мати імператора Констянтина Великого, дорогою зі Святої землі відвідала Кіпр. Побачивши, що там стільки змій, вона наказала завезти на острів 1000 котів для боротьби з плазунами. Догляд за котами було покладено на монахів на півострові Акротирі, де згодом виник монастир. Коти за декілька років справилися із завданням, розмножилися та розбрелися по всьому острову. З того часу коти на Кіпрі стали шанованими тваринами і одним із символів острова. Зараз вони живуть на острові скрізь, де заманеться, особливо багато ми їх спостерігали біля мечеті Хала Султан Текке та біля монастиря Троодотісса. Саме біля мечеті ми провели наші першу та останню ночі походу та теж трішечки підкормили місцевих котиків.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

В другий день походу, як і в минулому році, у нас був переїзд в гори Троодос. І знову ж таки нам було спершу досить важко звикнути до лівостороннього руху (постійно доводилось міркувати з якої ж сторони у нас зупинка, в яку сторону дивитись, переходячи дорогу …). Лівосторонньому руху транспорту і наявністю автомобілів з правим кермом Кіпр завдячує Великій Британії, адже з 1878 по 1960 рік острів був її колонією. Навіть сьогодні 3 % території країни належать Британії, тут розміщені дві суверенні військові бази — Акротірі та Декелія. Також за британським зразком побудовані електромережі острова, зокрема вони мають розетки на три штирі з напругою 240 вольт.

В гірській системі Троодос знаходиться найвища вершина Кіпру – гора Олімп або Олімбос (1951 м.). Кіпріоти вважають, що саме їх олімп, а не грецький, є справжньою горою богів. Саме з підніжжя цієї гори і розпочалася активна частина нашого походу. Крім Олімпа в гірській системі Троодос є ще ряд мальовничих водоспадів, венеціанські мости та неймовірні гірські села. І знову ж таки, як і минулого року, Троодос зустрів нас не дуже привітно. А чого ми хотіли? Гори ж є гори. Навіть на Кіпрі погоду тут важко передбачити. Безперервний дощ, який супроводжував нас майже дві доби, дещо пригнічував морально-психологічний стан нашого колективу, а вночі другого дня сталося те, чого від Кіпру ми очікували найменше: спочатку піднявся потужний вітер, а потім вдарив грозовий дощ, який тривав добрі 3 години, злива «як з відра», таке враження, що випала кількамісячна норма опадів.

Третій день розпочався з відвідин найвисокогірнішого монастиря Кіпру – Троодітісса. Кіпріоти є досить віруючою нацією і це виражається не лише у відвідуванні церкви, а й у повсякденному житті – в їхній доброзичливості та взаємодопомозі, дружелюбності, щирості. Більша частина населення сповідує православне християнство. Кіпрська церква є автокефальною (тобто адміністративно самостійною) та однією з найстаріших у світі. За свідченнями істориків саме на Кіпрі було утворено першу християнську державу. В країні нараховується більше ніж 500 храмів та монастирів, і церква відіграє важливу роль в громадсько-політичному житті країни. Вона володіє величезним багатством: їй належить велика частка земель, туристичних об`єктів та капіталу країни. Так як наша подорож майже співпала з пасхальними святами, то ми малу змогу побачити як їх відзначають на Кіпрі. Святкування Великодня розпочинається за тиждень до свята. Усі міста прикрашаються у національні кольори, повсюдно встановлюються макети пасхальних кошиків та великодніх крашанок, вводиться святковий графік роботи державних установ, сфери послуг та громадського транспорту. Так, зокрема, громадський транспорт їздить по святковому графіку, де значно менше рейсів, скорочуються години робити державних установ (наприклад, банки та аптеки уже з середи працювали до 13:00, а деякі взагалі були зачинені до закінчення великодніх свят).

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Продовження…О шостій годині ранку ми відправилися з залізничного вокзалу Флоренції до Риму. Про даний переїзд я теж потурбувався завчасно, придбавши квитки ще в Україні на етапі планування подорожі.  Це дало змогу зекономити наші кошти, адже замість 30 євро (стільки коштував би квиток з Флоренції до Риму, якщо б ми його купували перед самим відправленням), квитки нам обішлися по 10 євро.

На жаль, на знайомство з Римом у нас був лише один день. Для відвідування та пізнання будь-якого міста, такого проміжку часу дуже мало, а що вже говорити про таке «вічне» і надзвичайне місто як Рим! Цього часу достатньо лише для того, щоб пробігтися і візуально оцінити велич і неповторність найбільших і найвизначніших пам’яток.

В Рим ми прибули до центрального залізничного вокзалу Терміні близько 9 години ранку. Так як вокзал знаходиться в історичному центрі міста, вирішили не користуватися громадським транспортом, а зануритися в атмосферу міста і почати наше знайомство з ним пішою прогулянкою.  Тим паче, що поспішати нам не було куди, через те що поселення у готель планувалось після першої години дня.

Хвилин через 20 неспішної ходи ми підійшли до найвідомішої пам’ятки Риму –  славнозвісного Колізею – амфітеатру, де проводили свої бої гладіатори. Історики зазначають, що він вміщував більше 50 тисяч людей, а за рахунок продуманих виходів і переходів всі глядачі могли покинути його за п’ять хвилин. Такій системі можуть позаздрити навіть сучасні стадіони. Декілька класичних фото на згадку – і рушили далі.

Зовсім поруч з Колізеєм знаходяться руїни Імператорських Форумів – центри суспільного життя античного Риму.

Навпроти – ринок Траяна – античний п’ятиповерховий торговий центр.

А поруч – славнозвісний Капітолійський пагорб, на якому встановлено відомий пам’ятник вовчиці, яка, за легендою, викормила засновників міста – Ромула і Рема.

На схилі Капітолійського пагорба височить ще одна відома пам’ятка – Віторіано, монумент на честь першого короля об’єднаної Італії – Віктора Емануїла ІІ. Відношення римлян до цієї пам’ятки неоднозначне, адже ця будівля значно домінує над іншими спорудами цього району і відзначається надмірною помпезністю.

Далі ми рушили на пошуки відомих пам’яток, схованих в мереживі вузеньких вулиць старого Риму.

Так ми знайшли найдавніший античний храм Риму – Пантеон. До ХVII століття він був язичницьким, а потім освячений у християнську церкву. Сьогодні це місце поховання видатних італійців Рафаеля, Віктора Емануїла ІІ та інших.

Відвідали і площу Навона, яка вражає архітектурою бароко та мармуровими скульптурами роботи Берніні.

Палюче безжалісне сонце настільки розігріло кам’яне місто, що навіть дихати було важко. Той день був найспекотнішим за усю нашу подорож по Італії – +42 у тіні. В полудень ми вже ледве могли стояти на ногах, тому вирішили відправитися в готель на так звану «сієсту», а знайомство з містом продовжити по полудні, після того як спаде спека.

Готель був заброньований заздалегідь, використовуючи сервіс бронювання booking.com.  Співставляючи умови проживання з вартістю готелю, виявилося, що це доволі хороший варіант (порівняно з вітчизняними аналогами), тим паче в центрі Риму під самими стінами Ватикану. Номер нам обійшовся у 29 євро за ніч, плюс характерний лише для Риму податок за проживання, так званий туристичний збір, у розмірі 3 євро з людини. Дорогою до готелю прокрутили в голові усі фрази на англійській мові, які необхідні при поселенні, проте у відповідь на наше: «Hello» почули «Добрий день» виявилося, що власниками є українці, які уже давно емігрували до Італії. А сам готель представляє собою переоблаштовану чотирикімнатну квартиру.  

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Надвечір коли вулиці почала заповнювати передвечірня прохолода ми завітіли до найменшої країни світу — Ватикану. Це резиденція папи, територія Святого Престолу. Головною спорудою папської країни є собор Святого Петра – найбільша християнська споруда світу.

А коли на місто почали опускатися вечірні сутінки, неспішною ходою в супроводі музичних акордів, що лунали з ресторанчиків та траторій, гулу багатонаціональних туристів, ароматів італійської кухні ми прогулялися набережною Тібру, помилувалися замком Святого Ангела, фонтаном де Треві, піднялися Іспанськими сходами, перепочили на пяцца дель Пополо.

Щільність всесвітньовідомих культурних та історичних пам’яток у Римі настільки величезна, що навіть за місяць їх обійти буде важко.

Рим має свій неповторний шарм: античні пам’ятки передають справжній дух вічного міста та занурюють в історичне минуле; тут є і вузенькі вулички, які не схожі на вулички Флоренції, Мілану чи Пізи — вишукано обдерта штукатурка персикового кольору, обплетена плющем, затишні ресторанчики, припарковані обабіч дороги мотороллери та велосипеди; ексцентричні місцеві жителі створюють особливу атмосферу гостинності … Таке чуже і таке рідне місто, з нього не хочеться їхати, але і не залишишся. Лишається один шлях – стати постійним гостем.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Швидкий та комфортний автобус о 6 год. ранку доставив нас до столиці Тоскани, батьківщини епохи Відродження – Флоренції. Забігаючи наперед скажу, що в цьому старовинному і мальовничому місті нам пощастило прожити 4 дні. Наші друзі-українці гостинно зустріли нас і поділилися «дахом над головою». Завдяки цьому нам вдалося зекономити на житлі, що зробило нашу подорож ще бюджетнішою.

А поки, вийшовши з автобусу, ми прямували по тихих і ще безлюдних вулицях до домівки друзів. Перше, що кинулося в очі, це наявність значної кількості місцевих жителів на ранковій пробіжці. Ми помітили, що багато італійців дуже слідкують за своїм здоров’ям та мають гарну спортивну статуру.

Залишивши речі та випивши чашечку ароматної італійської кави, відправилися вивчати місто. Чому краще гуляти містом з самого ранку? На це є дві причини. Перша зрозуміла мабуть усім – чим раніше ви вийдете на прогулянку, тим менше будуть завантажені туристами вулички і визначні місця. А друга – ми подорожували Італією в самий запал літа, спека була просто нереальна (40-42° С в тіні), тому найкращим часом прогулянки був ранок, коли нічна прохолода ще не відступила під натиском палючого Сонця.

Кожне місто має свою візитну картку – пам’ятки та об’єкти, які при першому знайомству з містом необхідно насамперед побачити. Свої пошуки візитної картки Флоренції ми розпочали від центрального залізничного вокзалу – Санта Марія Новелла, який розміщується фактично в самісінькому центрі старого міста. Базиліка з однойменною назвою розміщена поруч з вокзалом і є найстарішою у Флоренції.

Пробираючись вузенькими вуличками, нам почав відкриватися головний символ Флоренції – Кафедральний собор  Санта Марія Дель Фйоре – дуомо. Він просто вражає своїми розмірами: його висота – 90 метрів, а діаметр купола аж 42 м, тому його дуже складно навіть сфотографувати, адже з пяцца Дуомо на якому і розміщений собор, він повністю не поміщається ні в один з моїх об’єктивів. Собор почали будувати ще в 13 ст. і основні роботи закінчили у 15 ст, на той час в ньому поміщалися всі тодішні жителі Флоренції. Доповнює красу собору дзвіниця Джотто, яка здіймається на 85 метрів і разом з собором становлять єдину композицію. Собор з дзвіницею височить домінантою над усім містом, а унікальні його обриси не дадуть вам спутати панораму міста ні з яким іншим. На площі Дуому розміщена ще одна унікальна споруда, яка доповнює композицію Собору – Бабтистерій Сан Джовані (баптистерій – місце для хрещення) – найстаріша споруда Флоренції, побудована ще у 5 столітті.

Хоча ми і прийшли до собору відносно рано – близько 9 ранку, уже всі центральні вулиці і площа біля собору були повністю заповнені туристами, у розпал сезону їх тут ну дуже багато! Туристичні принади навіть сфотографувати важко – тому довелося повернутися сюди близько 6 ранку в один з наступних днів, щоб зробити ці фото.

Наступним обов’язковим для відвідування об’єктом Флоренції є площа Сеньйорії, де розміщується палаццо Векіо – ще один відомий символ Флоренції – у минулому резиденція правителів Флоренції, а сьогодні тут ратуша. Біля палацу, прямо на вулиці, встановленні світові шедеври – статуї роботи Мікеланжело, Донателло.

Намилувавшись шедеврами мистецтва, відправилися до ще одного з символів Флоренції – найстарішого мосту Італії – Понто Векіо, який з’єднує береги річки Арно. З 14 століття він практично не змінився. Колись на ньому жили ремісники-м’ясники, а зараз його називають «золотим мостом» – адже м’ясні лавки замінили на ювелірні.

Біля Понто Векіо настільки людно, що сфотографуватися самому фактично не реально.

Звісно, що за дні перебування в Флоренції, ми могли побачити і ознайомитися з набагато більшою кількістю архітектурних пам’яток, музеїв, виставок  тощо. Але ми собі ставили зовсім іншу ціль. Першочерговим нашим завданням було не вивчити історичне минуле Флоренції та відвідати усі її музеї, де зберігається велика частина культурної спадщини людства, а стати часткою сучасного життя міста, відчути його ритм та особливості буденності.

Для цього достатньо було бродити лабіринтами вулиць з широчезно відкритими очима і не випускати із виду жодної дрібниці. Що ж наші очі побачили? В першу чергу – неймовірно прекрасні, затишні, такі схожі одна на одну і такі різні вузенькі вулички з яскравими і не дуже вітринами, з середземноморськими і не тільки деревцями в горщиках, з чудернацькими дорожніми знаками, з силою-силенною велосипедів і мопедів на них, а також із незабутнім букетом ароматів. Крім наших очей насолоду отримували і наші нюхові рецептори: то  вздовж усієї вулиці нас супроводжував шлейф дорогих парфумів, йшли далі – і слинки котилися від неймовірних запахів свіжої випічки, на іншій вулиці голову кружляли аромати щойно спеченої піцци. Ну і як це все не спробувати, не скуштувати?

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Это слайд-шоу требует JavaScript.