Рубрика: Карпати

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

• Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2
• Червневий похід в Карпати: випробування стихією
• «Вот это поход!» Гуцульськими Альпами

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

Зима в наших широтах – не найкращий час відпочинку для любителів туристичних подорожей. Ця пора року більше підходить поціновувачам складних туристичних підйомів на гірські вершини зі спеціальним для цього оснащенням, а також приборкувачам лиж, сновбордів та саней.

Але і вдома 3 місяці всидіти дуже важко. Так як Таня не відноситься ні до першої, ні до другої категорії вищезгаданих любителів зимового відпочинку (їй би більше в ковдрі лежати, пити каву під плаксиву мелодраму… Хоча, сани приборкати вона все ж таки може)))), ми вирішили зробити легку міні-подорож у зимові Карпати і при цьому всьому витратити мінімум коштів. Відтак і вибрали схили Боржави, зокрема, курорти Воловець, Піддубовець, Пилипець. А чому ми вибрали цей район можна дізнатися у статті — Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць.

Кожну свою подорож ми розпочинаємо з розробки детального тревел-плану: завчасної купівлі квитків, бронювання житла, пошуку інформації про найцікавіші об’єкти та їх положення. Тож квитки на потяг до Воловця ми купили ще за місяць до подорожі, взявши майже останні і лише купейні місця. План був наступним – насолодитися протягом двох діб засніженими гірськими краєвидами, а третій день провести, блукаючи затишними вуличками Львову. Тому квитки назад купували на потяг у напрямку Львів-Київ, а з Воловця до Львову дісталися на «комфортній» приміській електричці (продаж квитків на неї розпочинається за 10 днів до відправлення). Рекомендую про квитки дбати завчасно, Карпати – особливо взимку – дуже популярний туристичний об’єкт.

Наступний етап планування – бронювання житла. Найбільшу кількість варіантів проживання в Карпатах можна знайти на сайті karpaty.info, проте, продзвонивши близько 20 садиб та готелів у Пилипці, виявилося, що майже всі вони заброньовані, а ті, які вільні – як на мене – надто дорогі. Шукаючи ще варіанти, я зайшов на booking.com, і одразу натрапив на цікаву пропозицію з хорошою знижкою – кімната на двох за два дні – 570 грн. Щоправда це житло знаходилося у містечку Воловець за 15 кілометрів від витягів і гірськолижних спусків.

Місяць швидко пролетів і близько 10 ранку ми вже вийшли на вокзалі у Воловці. До свого житла вирішили прогулятися пішки (3,8 км по трасі), тим більше свіже гірське морозне повітря сприяло прогулянці. Зв’язок з житлом ми тримали через viber, а тому завчасно замовили собі сніданок-обід, щоб одразу по приїзду попоїсти та відправитися швидко в гори. Знайти дорогу до даного будинку було не дуже легко, але дякуючи сучасним google картам, ми легко зорієнтувалися.

Нашим місцем дводенного проживання виявився гестхаус – звичайний двоповерховий будинок у звичайної карпатської сім’ї. Господарі – привітні та дружелюбні люди – одразу провели нас до нашої кімнати, ознайомили з житлом і швидко накрили на стіл. Загалом було досить зручно, лише Таня себе не дуже комфортно почувала, так як не дуже любить гостювати у когось, а тут ще і чужі люди.

Поснідавши та трішки відпочивши, ми нарешті відправилися в гори. Але оскільки ми жили у Воловці, то до Пилипця нам потрібно було ще доїхати.

Невеликий лайфхак:) Таксисти та маршрутчики від залізничного вокзалу  до підйомників Пилипця за проїзд беруть 70 грн. з людини. Якщо ви хочете зекономити, то пройдіться вниз від вокзалу до головної дороги, далі поверніть праворуч та пройдіться метрів з 500 до круга, де і розміщується автостанція. Тут або чекайте автобус, або ловіть попутне авто до села Поддобовець. Іхати приблизно 15 хвилин. У селі треба вийти в центрі, не доїжджаючи 30 метрів до магазину. Далі побачите, що праворуч в сторону Боржавського хребта йде сільська дорога, якою ви через 20 — 25 хвилин (2 км) будете одразу біля витягів (див. фото).  Так це не помилка, їхати не до Пилипця, а до Поддобовця. Справа в тому, що центр села Пилипець, через який йде головна дорога, знаходиться на відстані 5,5 км від витягів. Тож таким чином можна значно зрізати та зекономити – адже вартість проїзду на рейсовому автобусі всього 10 грн.

В цій подорожі ми так постійно їздили, до того ж не завжди чекали рейсового автобуса, адже автостоп тут теж проходить. А з цієї короткої сільської дороги  між Поддобовцем і Пилипцем відкривається просто неймовірний вид на найвищі вершини Боржавського хребта, а в сонячний зимовий день від захоплюючих панорам навіть дух перехоплює.

Ми свідомо відмовилися від катання на лижах, так як Таню ще потрібно було навчати, тому з метою економії нервових клітин та задля душевного спокою, запланували невеличкий трекінг по найцікавішим місцям та околицям Пилипця.

Проте, якщо є бажання покататися на лижах чи сноуборді, то Пилипець для цього непогане місце, особливо для початківців. Тут близько 20 км підготовлених трас, один крісельний підйомник (до речі найдовший у Карпатах) та декілька бугелів. А ще, це просто рай для фрірайду… Ціни тут теж доволі демократичні: прокат лиж за добу – близько 100 грн., а ціни на підйомник дивіться на фото.

Ми ж відправилися у піший маршрут засніженими лісовими стежками до водоспаду Шипіт – одного з найбільших в Українських Карпатах. Даний об’єкт є обов’язковим для відвідування кожним туристом, який перебуває в цих місцях. Біля водоспаду навіть взимку доволі людно (цього разу ми зустріли делегацію іноземців), працюють різноманітні сувенірні крамниці. Тут можна не лише купити магнітики, але й зігрітися гарячим глінтвейном та скуштувати шашлик. Ну а ми після активної прогулянки надали перевагу затишному кафе поряд з водоспадом, де скуштували страви закарпатської кухні. На ночівлю повернулися швидко та зручно з того ж таки Поддобовця.

Наступний день нас зустрів хорошою сонячною погодою, практично ідеальною для підйому високо в гори. А відтак нашому запланованому зимовому сходженню на Боржавський хребет (на одну з відомих вершин – гору Гимбу (1492 метри)) нічого не стало на заваді. Спочатку ми трішки схитрували, піднявшись крісельним підйомником десь на висоту 1100 метрів, однак до вершини залишалося ще дві години непростого засніженого шляху. Але воно було того варте, так як на вершині нас чекав просто неймовірний вид на суворі, і водночас прекрасні засніжені гірські схили та фактично увесь Боржавський хребет.

 

 

Третій день нашої подорожі промайнув у тихих старих вуличках та затишних кафе міста Лева. Це місто не нове для нас, тому більшу увагу зосередили на знайомство з новими фест-кафе, список яких поповнився останніми роками. З самого ранку ми підкріпилися смаженими реберцями в медовому соусі у середньовічній Реберні,  а вечір провели у театрі пива Правда  під живий концерт духового оркестру.

А тепер давайте глянемо скільки нам коштував цей невеличкий відпочинок.

572 грн. – оренда житла за дві доби;

891 грн – проїзд Київ-Воловець-Львів- Київ;

80 грн – проїзд Воловець-Поддобовець за два дні;

1706 грн – харчування (ресторани, кафе, кава, харчування у гестхаусі і т.п);

200 грн – екскурсійні квитки на підйомники.

Отже, на цю поїздку у нас на двох пішло 3369 грн. (абсолютно всі затрати), або 1684 грн. на одну особу. Погодьтеся, дуже навіть непогано, при цьому ми собі ні в чому не відмовляли!

Тож не сидіть на місці, відкривайте світ та набирайтеся вражень в усі пори року.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Запорукою комфортного проходження туристичного походу є правильно підібране спорядження – саме з комплектації рюкзака й підбору необхідних речей та одягу і розпочинається кожен похід в гори. Від цього значною мірою залежить не лише легкість проходження маршруту, а і загалом враження від походу та емоції, які запам’ятаються на все життя. У даній публікації я хотів би поділитися досвідом щодо підбору спорядження, яке знадобиться на тому чи іншому маршруті та розповісти, що і для чого вам буде необхідно.

Рюкзак

Один з найважливіших елементів туристичного походу. Саме на плечах в рюкзаку і знаходяться всі ваші речі, тому від типу рюкзака та того, як він відрегульований, залежить наскільки зручно вам буде йти. Частиною рюкзака, яка визначає його «зручність» є підвісна система. Гарна підвіска переносить близько 30 % навантаження зі спини на ноги, тож при його виборі на це необхідно звертати найбільшу увагу.  Варто обирати рюкзаки з анатомічною підвісною системою з твердим каркасом та м’якими широкими поясними пряжками. Щодо величини рюкзака, то найоптимальніша – 60-80 літрів для чоловіків та 45-65 літрів для жінок. Якісні рюкзаки можна знайти в туристичних магазинах. Серед закордонних виробників я б виділив: Deuter, Salewa, Osprey, Tatonka, Millet, Berghaus, Mammut, ці рюкзаки дуже якісні, проте їх ціна розпочинається від 3500 грн. і вище. Серед українських виробників найбільшою популярністю серед туристів користуються Terra Incognita, Commandor, Turbat. Ціни на рюкзаки цих виробників починаються від 2000 грн.  Я, наприклад, вже років 5 ходжу з рюкзаком Terra Incognita mountain на 65 літрів. Це український бренд не дорогого і водночас відносно якісного спорядження.

Спальник

Ліжком на час походу є спальник, тому від нього залежить наскільки якісним буде ваш сон, що в результаті вплине на ваш запас сил та моральний стан. Основними показником будь-якого спальника є температурний режим. Він позначається на всіх туристичних спальниках і має 3 градації: мінімум, комфорт та максимум. Орієнтуватися необхідно на показники комфорту. Так, для весняних Карпат, Кавказу необхідно обирати спальник з температурою комфорту -5 – 0 °С, для весняного Кіпру 0+5 °С, для літніх Карпат +5 +10.

Килимок

 

Виконує функцію матрацу – кладеться на дно палатки під спальник. Його основне завдання – це термоізоляція та вирівнювання поверхні. На сьогодні існує величезна кількість килимків на різний смак і кишеню. Я використовую класичний «іжевський» карімат, він дуже добре захищає від холоду має невелику вагу і його не шкода тягати по табору під час зупинок, до того ж коштує дуже дешево.

Взуття

До вибору взуття треба підходити дуже серйозно, адже від його зручності та якості залежить не тільки задоволення від ходьби, а й навіть можливість продовження походу – вдалий підбір взуття запорука вдалої мандрівки. Передусім, взуття має бути зручним та не тиснути на ногу, мати тверду амортизуючи підошву та хороше зчеплення з поверхнею. При виборі хорошого взуття для походу потрібно відкинути кеди, бутси, туфлі тощо, які не відповідають описаним умовам. Існує різниця у виборі основного взуття в різні пори року:

• для весняних та осінніх походів Карпатами потрібні високі черевики, які міцно тримають голіностоп. Ідеальний варіант – це трекінгові ботинки з хорошою підошвою (типу vibram чи contagrip тощо), передня частина має бути прорезинена або огорнута шкірою для захисту від твердого каміння. Бажана також наявність мембрани (типу gore-tex), таке взуття буде дихати і при цьому не промокатиме. Ботинки доцільно обирати на розмір півтора більше, для того, щоб мати можливість підкласти устілку чи вдягнути теплі шкарпетки, а при рухові вниз по схилу, щоб не тисло у пальці.

• Для літніх Карпат та Кіпру найбільш зручними будуть трекінгові кросівки з твердою амортизуючою підошвою, яка має бути товщиною більше ніж півтора сантиметри. Якшо підошва тонка і гладка (кеди, низькі спортивні кросівки) – ви будете відчувати кожен камінчик, на який наступите (а їх на гірській стежці вистачає). За день-два стопи настільки набиваються, що кожен крок здається мукою.

Серед найкращих виробників якісного туристичного взуття я б виділив наступні: Salomon, Meindl, Merrell, Asolo, Hanwag, LaSportiva, Lowa, Mammut, , Scarpa, Zamberlan, Salewa, Jack Wolfskin, The North Face, Hi-Tec, Raiche. Проте, це взуття є доволі дорогим задоволенням, тож я часто шукаю собі взуття для походів на стоках та різноманітних сайтах, сторінках у ФБ, де інколи можна знайти практично нове якісне взуття дуже дешево. До прикладу: у цьому році я купив практично нові трекінгові ботинки Maindl всього за 1300 грн.

І ще взуття має бути обов’язково розношене – треба добре походити в ньому перед походом (хоча б тиждень-два).

Також у кожен похід потрібно брати і запасну пару взуття – легкі кросівки або сандалі. Для вечора, щоб відпочили ноги, я рекомендую користуватися звичайними резиновими тапками – вони легкі і дуже зручні для прогулянок по табору.

Одяг

Час не стоїть на місці, і з кожним роком удосконалюються технології, з’являються нові тканини та виникають нові підходи до похідного одягу. На сьогодні  найбільш досконалою, як на мене, є концепція трьох шарів одягу.

Термобілизна

• Перший шар – термобілизна. Слід відмітити, що обігрів не є її основною функцією, основне ж завдання – виведення зайвої вологи з тіла, яка утворюється під час фізичного навантаження та збереження власного тепла тіла. Напротивагу звичайній білизні, яка накопичує вологу (вологі тканини знижують теплоізоляцію, що може призвести навіть до переохолодження), сучасна термобілизна виводить вологу з тіла у зовнішні шари одягу та швидко сохне. Вибір термобілизни залежить від температури навколишнього середовища та ступеню активності. Так, у травневих походах в Карапатах я використовую термоодяг з довгими рукавами та штани. Для літнього походу в якості термо одягу використовую поліестерову футболку. Крім безпосередньо переходів по маршруту, термоодяг буде корисним для кращого зігріву увечері (як перший базовий шар) та для сну у спальнику (як піжама). Якісний термоодяг продається у спеціальних туристичних магазинах і ціни на нього починаються від 800 грн. за комплект. Я використовую термоодяг українського бренду Турбат (як на мене оптимальне співвідношення ціна-якість).

Термоізоляція

• Другий шар – термоізоляційний. Основними вимогами до нього є хороша термоізоляція, можливість дихати та мати незначну вагу. Краще за все з цим справляється флісовий одяг. Фліс – навіть коли мокрий – гріє, до того ж від досить легкий.

Штормовий

• Третій шар – водонепроникний (штормова тонка куртка та штани). Його основна функція – захищати від вітру та дощу. З одного боку, одяг має бути водонепроникним та захищати від вітру, а з іншого – «дихати», забезпечувати вихід вологи, яка випаровується з тіла, при цьому зберігаючи тепло. Найкраще виконують ці завдання мембранні тканини. Ідеальним варіантом буде одяг з мембранами Gore-Tex, Sympatex, Triple-Point, ULTREX. Проте, одяг з цих тканин доволі вартісний.

Головне в концепції трьох шарів полягає в тому, що кожен може самостійно підібрати ступінь теплоізоляції в залежності від погоди і внести необхідні корективи під час руху. До прикладу, я всі три шари одночасно використовую тільки у весняно-осінніх походах, коли на вулиці доволі холодно та йде дощ чи сніг. Коли на вулиці тепло, але йде дощ та вітер використовую перший шар (термобілизну), та третій (мембранну куртку). В суху прохолодну погоду термобілизну + фліску. Влітку в жарку теплу погоду – тільки синтетичну поліестерову футболку та шорти.

Вище описаний варіант похідного одягу в ідеалі, покупка якого, до того ж, обійдеться в круглу суму. Однак, якщо ви тільки починаєте туристичну активність і не знаєте чи вам взагалі сподобаються походи, то можна вносити певні корективи. Так, в якості термобілизни підійде синтетична поліестерова футболка чи лонгслів. Фліс на сьогодні є практично у кожного, якщо не має замінюється теплим светром чи толстовкою. Мембранну куртку можна замінити звичайною тонкою вітровкою, а при сильних опадах одягати зверху целофановий дощовик. Раніше всі туристи так робили, коли ще не було нових матеріалів, тканин, технології.  Проте час не стоїть на місці, потрібно використовувати нові розробки, адже вони, в першу чергу, покликані зробити похід більш комфортним.

Варто взяти також додатковий комплект одягу для табору (спортивні штани (джинси для походу не варіант) та фліску або теплу кофту). Ну і не забувайте про запасну білизну та шкарпетки (ідеально мати хоча б пару трекінгових термо-шкарпеток).

Для весняних та осінніх Карпат, Кавказу вам також знадобиться додаткова тепліша куртка (ідеальний варіант легкий пуховик), рукавиці та шапка.

Трекінгові палиці

Основною функцією трекінгових палиць є розвантаження ніг та нижньої частини тулуба (приблизно на 30 %), вони допомагають утримати рівновагу на складних ділянках та крутих спусках. Використання трекінгових палок є індивідуальною потребою –  для когось вони просто необхідні, а комусь зручніше без них.

Головний убір

Існує величезна різноманітність головних уборів – кепка, панама, бриль, баф. Незалежно від різновиду, основне їх завдання – захист від сонячного удару, тому даний тип одягу має бути у кожному поході в гори.

Сонцезахисні окуляри

З висотою зростає інтенсивність сонячного випромінювання, тому я б рекомендував взяти з собою сонцезахисні окуляри, подбавши також про чохол для них. У травневих Карпатах та на Кавказі сонцезахисні окуляри є необхідним атрибутом, оскільки в горах ще лежить чимало снігу, є навіть ризик отримати снігову сліпоту.

ЧЛМН

Чашка, ложка, миска, ніж – індивідуальний похідний посуд, який має бути у кожного. Він повинен бути легким і міцним. Скляний і фарфоровий посуд не підійде. Ідеальний варіант – металевий посуд або пластиковий.

Ліхтарик

Обов’язкова річ в поході, головне та практично єдине джерело світла в темний час доби. Я рекомендую використовувати налобний ліхтарик – з ним руки завжди вільні, як при розкладанні намету та ламанні дров так і при споживанні їжі.

Засоби гігієни

При підготовці до походу варто зважати на об’єми та вагу, адже все це вам нести на собі, тому не варто брати з собою увесь вміст ванної кімнати, все просто не знадобиться! Мінімальний перелік має включати: мило, зубну щітку та пасту, туалетний папір, вологі серветки та індивідуальну аптечку якщо потрібно. При цьому не потрібно брати ціле мило чи бутилку гелю, а візьміть все в мінімальних порціях розраховано тільки на період походу. Також варто взяти невеликий рушник (ідеальний варіант рушник з мікрофібри він дуже легкий і має невеликий об’єм при значних розмірах).

Крім вище перерахованого обов’язково мати документи (паспорти, білети, візи тощо) та гроші.

Тож бажаю всім комфортних походів та ідеального спорядження.

 

У статті деякі фото взяті з офіційних сайтів компаній: Terra Incognita, Turbat, Commandor.

 

 

Інколи хочеться вирватися в гори, але обставини складаються так, що не вистачає часу або відпустки для довгого єднання з природою. Тому доводиться шукати варіанти, які б дозволяли зануритися в світ пригод, повною мірою відчути себе справжнім пішим туристом, пройти повноцінний похід, але витратити на це зовсім мало часу. Думаєте це не можливо зробити за два-три дні? Надіюсь, що дана розповідь переконає Вас  у зворотному.

На мою думку, найкращим варіантом для короткотривалого гірського походу в Україні є Боржавський хребет. По-перше, до нього дуже зручно діставатися залізницею практично з усіх великих міст України. По-друге, це один з найгарніших хребтів Карпат, де поруч з панорамами гір, є багато цікавих атракцій, таких як водоспади, гірські ріки, парапланеризм і маунтбайтінг. По-третє, увесь хребет покритий килимом з чорниць, які потрібно однозначно спробувати. По-четверте, хребет має доволі пологі схили, що робить його практично ідеальним місцем для першого знайомства з пішохідним туризмом.

Найкраще розпочинати своє знайомство з хребтом зі смт. Воловець, куди ми дісталися нічним потягом з Києва і близько п’ятої години ранку вийшли на маршрут. А вже буквально через півгодини руху ми побачили, як на сході почав поступово визирати з-за гори сонячний диск, розсилаючи в усі боки свої теплі промені, освітлюючи яскравіше обриси гір та пробуджуючи все довкола. Неймовірно видовищне явище у горах.

 

Після цього, ще декілька переходів, і ми дісталися старої сироварні на схилі гори Плай. На сьогодні від цієї напівзруйнованої споруди залишилися тільки бетонні конструкції, а колись вона мала практичне значення, як місце приготування бринзи, вурду, будзу… Ця будівля не має ніякого історичного чи іншого значення, однак розташування на вершині пагорба надає їй певної таємничості та мальовничості, особливо під час заходу сонця на фоні червонувато-жовтого марева.

Недалеко від сироварні ми поставили наш табір для першої ночівлі. Проте, ми не поспішали релаксувати, бо у цей день в нас ще був запланований радіальний вихід на гори Плай та Темнатик. Тож, пообідавши, відправилися на підкорення цих вершин. Без рюкзаків дане сходження дуже легке. На самісінькій вершині гори Плай (1331 м) розташована метеостанція та радіорелейна станція, тому ідентифікувати цю вершину досить просто, завдяки наявності на ній різних споруд та великої кількості антен. Відома вона ще й тим, що на метеостанції у 1969-1970 рр. начальником загону працював В’ячеслав Чорновіл. Тут встановлено пам’ятний знак та меморіальну дошку.

З вершини Плай відкривається неймовірна панорама на найвищі вершини Боржави – Великий Верх (1598 м) та Стій (1681 м). Намилувавшись видами та вдосталь нафотографувавшись на їх фоні,  вирушили на підкорення ще однієї вершини Боржави – гори Темнатик (1343 м), яка знаходиться за якихось 2 км.

На вершині гори ми не лише намилувалися довколишніми пейзажами, а і, в прямому сенсі, полежали на ковдрі із чорниці. Справді, Боржава — справжнє море чорниць. Вона росте скрізь, куди не кинь оком, тому пройти повз цю смакоту навряд чи у когось вийде – дарма, що і руки, й зуби, й рот будуть повністю сині. Та і корисні властивості цієї ягоди відомі усім і давно використовуються в медицині.

Збирання чорниць на сьогодні є одним зі шляхів заробітку для місцевого населення. На схилах гір зустрічається дуже багато людей, які збирають ягоди. Більшість стають ще вдосвіта і піднімаються в гори пішки, деякі організовуються у великі групи і дістаються до полонин на вантажних автомобілях, дехто на мопедах, конях. Це дуже важка робота, адже з самого ранку до пізнього вечора необхідно переходити по стрімким схилам і, зігнувшись, руками збирати ці дрібні ягоди. Проте, при відсутності іншої роботи це непоганий варіант доходу, адже в цьому році один кг зібраних чорниць коштує 35 – 40 грн.

Повернувшись до нашої стоянки, приготували смачну вечерю, посмакували чорницями та насолодилися неймовірним заходом сонця, який відкривався з місця нашої ночівлі.

Наступний ранок нас зустрів гарною сонячною погодою, тому, швиденько зібравшись, вирушили далі по маршруту. Оскільки на гору Плай піднімалися напередодні, то сьогодні обійшли її траверсом. Ще декілька зусиль – і ми вже на вершині Високий верх (1598 м). Проте, нашою цілю було підкорення вершини Стіг (1681 м), однак як тільки ми вирушили в її бік, хмари почали згущуватися, і я прийняв рішення не ризикувати та спуститися з хребта у напрямку наступної нашої ночівлі. І не пошкодував про це рішення. Буквально через півтори години на хребті вже вирувала стихія – гроза та сильний вітер…

На другу нашу ночівлю зупинилися у буковому лісі недалечко від водоспаду Шипіт. Щороку, в липні, на полонині, що над водоспадом, проходить фестиваль субкультур. З усієї України з’їжджаються неформали – хіпі, панки, готи та інші. Велика частина залишається тут жити на все літо, тож в цей період ви маєте можливість тут їх зустріти. Цей фестиваль навіть описаний в романі Любко Дереша «Трохи пітьми».

Третій день нашого походу по Боржаві був присвячений релаксу та лаунжу. Неспішно поснідавши та зібравши речі, відправилися до водоспаду Шипіт – одного з найбільших та найповноводніших водоспадів Карпат, висота якого сягає 14 метрів.

З кожним роком водоспад стає все популярнішим, і не далеко від нього дорогою до с. Пилипець розміщуються різні сувенірні лавки, кофейні та ресторани….. Раніше с. Пилипець було більш відоме як лижний курорт і користувалося популярністю взимку, але вже сьогодні охочих відпочити тут в літній період стає дедалі більше, про що свідчить і нова забудова в межах села, і певне покращення його інфраструктури. Відпочинок в Карпатах набуває все більшого поширення серед населення країни, тих хто бажає подихати свіжим гірським повітрям, зануритися в культуру гуцульщини чи бойківщини, порелаксувати на берегах гірських річок стає все більше і більше. Хто знає, можливо відпочинок в горах скоро зрівняється за популярністю з морським….

А наш відпочинок закінчився третього дня поверненням потягом до Києва. Як бачите, і три дні достатньо для пішого походу в гори та знайомства з їх краєвидами у різні сезони та за різних умов.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кожне місце володіє своєю неповторною атмосферою, яка суттєво відрізняється в різні пори року, особливо це помітно в гірській місцевості. В горах ті пейзажі, які відкриваються взимку, влітку чи восени з однієї і тієї ж точки спостереження важко навіть порівнювати, адже вони зовсім інші. Ще раз переконатися в цьому я зміг, повторивши маршрут, яким ми ходили у травні (похід через Кукул та Кострич до Білого слона. Частина 1 та Частина 2). Не буду вдаватися у подробиці самого маршруту, адже він був розкритий у попередніх статтях, а більше зупинюся на наших враженнях від цього трекінгу.

І так, що ж цікавого відбулося з нами протягом ось цих п’яти літніх днів у горах.

По-перше, як тільки ми вийшли на маршрут, почало погримувати і вже за дві години часу розпочалася потужна гроза зі зливою. Гроза в горах це вражаюче і дуже небезпечне явище. Гучність грому врази потужніша ніж на рівнинах, ніби тобі на голову надягли каструлю і тарабанять по ній. І до цього всього додаються потужні пориви вітру та злива. Благо, що ми встигли зайти у густий ліс, та сховалися в його хащах. Через якусь годинку вже змогли продовжити свій рух на хребет Кукул, після підкорення якого нам відкрилися неймовірні пейзажі Чорногірського хребта, оповитого хмарами, високогірних полонин яскраво зеленого кольору, які у цей період особливо насичені різнотрав’ям та квітами.

По-друге, ще однією подією, яку кожен з нас на довго запам’ятає, стала зустріч з цілим табуном коней. Вони живуть фактично в диких умовах, тобто постійно вільно гуляють величезними просторами високогірних лук та об’єднуються в табуни. Зупинившись на черговий привал, ми побачили, як вдалині рухається табун коней. Це було настільки гарним видовищем, що всі стали немов заворожені, але в якийсь момент табун різко змінив свій напрямок і на повній швидкості почав рухатися прямісінько на нашу групу. Не знаю звідки взялася така спритність, але наша група за якусь мить в одному стрибку змогла опинитися біля дерев, а табун пролетів зі швидкістю локомотива поруч з нами. Такої кількості адреналіну давно ніхто не отримував…

Через те, що полонини влітку заповнені кіньми, коровами, вівцями та козами, які надалі були постійними супутниками нашого походу, ділюся з вами підбіркою фото з їх участю.

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

По-третє, закінчення зливи не означало кінець наших випробувань стихією, адже після грози вітер не стих, а продовжував дути цілу добу. Інколи його пориви були настільки сильними, що зносили з ніг. Хоча наш табір і був у затишному місці, проте цілу ніч вітер над верхів’ями дерев створював настільки сильний шум, що спати було доволі тривожно, а хмари над головами пролітали з так швидко немов кадри time lapse. Наступного дня, спускаючись з хребта Кукул, ми побачили наслідки вчорашнього буревію, який, як виявилося, нас майже не зачепив. Тут фактично через кожні 50 метрів на нашому шляху лежало повалене силою вітру дерево. Особливо потужний буревій був біля р. Прут, до якої ми спустилися в обід – було зламано все: і товстелезні дерева, і лінії електропередач, і навіть деякі дахи будівель. Вкотре переконуюся, що сили природи не передбачувані і мають страшенні наслідки.

По-четверте, мабуть, збіг обставин, або може хтось із нашої групи був грішником, але з хребта Кострич ми як і у травні не змогли повною мірою насолодитися видами Чорногірського хребта, оскільки знову все було затягнено хмарами.

По-п’яте, нарешті підкорили вершину гори Піп Іван Чорногірський, на яку ось уже три походи я не міг піднятися через складні погодні умови. Хоча ця вершина поступається Говерлі за популярністю серед туристів, проте за характером підйому та суворістю кліматичних умов, кількістю легенд та цікавих місць вона однозначно лідирує. Взяти хоча б наявність на її вершині найвисокогірнішої споруди України – колишньої обсерваторії та кліматичної станції Білий Слон.

Ця кам’яна будівля була збудована у 1938 році поляками (до 1939 року ця територія належала Польщі). Це був грандіозний проект, адже на будівництво було витрачено величезні кошти та людські ресурси, навіть з Африки доставлявся корок для утеплення стін. Обсерваторія була збудована з каменю товщина стін сягала 1,5 метри, мала 43 кімнати, готель, астрономічну вежу. На той час обсерваторія на Попі Івані була однією з найважливіших у Європі. Проте, пропрацювала вона тільки декілька років. Під час ІІ Світової війни використовувалася як спостережний пункт угорських військ, а з 1944 року будівля була залишена аж до 2012 року, відколи тут почалися реставраційні роботи по створенню туристичного притулку.

Підйом на Піп Іван Чорногірський ми розпочинали з с.Дземброня. Дорогою відвідали Дзембронські водоспади та підкорили одну з найцікавіших гір Українських Карпат – Вухатий камінь, де гірські породи виходять на поверхню, утворюючи чудернацькі формації.

Звісно, що окрім вище перерахованого було також багато цікавих моментів, неймовірних пейзажів, купань в гірських річках та затишних вечорів біля вогнища. Але стовідсотково це був один з найекстремальніших походів за останні роки!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук