В листопаді 2019 відбулася подорож Клубу мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» на лігурійське узбережжя Італії в Чінкве Терре. Ми поїхали туди в самий розпал «не сезону» і не прогадали, адже нижній шар атмосфери, попри всі прогнози, був теплим і сонячним. У нас залишилася величезна кількість фото, а ще більше вражень, тому розповідь про трекінг до Чінкве Терре я зробив у вигляді фото щоденника.
Національний парк Чінкве Терре розміщується на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Ла Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. Вони побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.
Місто Ла Спеція — знаходиться на узбережжі Лігурійського моря, є центром однойменної провінції, населення біля 100 тис. осіб. Традиційно саме з цього міста розпочинається більшість подорожей до Національного парку Чінкве Терре. Дуже часто я зустрічав різноманітні розповіді про те, що в Спеції нічого дивитися і взагалі це місто не цікаве. Однак, нам Ла Спеція дуже сподобалася: колоритні вулички, набережна з пальмами, порт з безліччю човнів та яхт, замок Святого Георгія тощо — дивіться фото.
Якби я міг вибрати місце, де провести старість — це було б Портовенеро. Я б сидів на маленькому балкончику рожевого чи салатового будиночку, що пригніздився на головній вулиці містечка, пив рістретто і спостерігав як сотні чайок ловлять на сніданок рибу з лазурних хвиль Лігурійського моря. Влітку у вихідні спокій містечка порушували б туристи, хоча їх тут значно менше, ніж в Чінкве Терре, адже сюди не прокладена залізниця і можна дістатися або пішки з Ріомаджоре, або на автобусі з Ла Спеції. Ми б дивилися як окремі сміливці намагаються повторити подвиг Байрона — перепливти Затоку Поета від гроту Байрона — місця, де він шукав натхнення, писав свої вірші і читав їх, перекрикуючи вітер. А взимку, загорнувшись у теплий шарф, ми б гуляли вздовж набережної, кормили б чайок, піднімалися б до середньовічного замку Доріа та Церкви Святого Петра, і, ставши на самісінький край мису, насолоджувалися б свіжим подихом вітру з інколи штормового, інколи спокійного моря.Все це не мрії — майже таким був другий день нашої подорожі.
Шторм, що вирував на Лігурійському морі, ніби дізнався про наш приїзд в перше містечко Національного парку Чінкве Терре – Ріомаджоре, і проявив свою гостинність. Хоч море ще хвилювалося, накочуючи свої темно сині води до гавані, і, зустрівшись з високим скелястим берегом, розбивалося на дрібнесенькі частинки, проте, на небі уже періодично з’являлося сонечко і куйовдив волосся легенький вітерець. Для листопада це характерна погода.
Саме тому ми були тими рідкісними туристами, які забрели до П`ятиземелля в цей час. Ніхто не заважав нам розміреною ходою по вимощеній каменем вулиці Віа Коломбо, вздовж якої горнуться один до одного і лізуть вгору різнокольорові будиночки італійських рибаків, спуститися до малесенької гавані між скелястими берегами. Біля численних невеличких і дуже колоритних магазинчиків та ресторанчиків немає черг, площадки з найкращими видами на містечко вільні, туристичні стежки безлюдні. З головою занурюємося в цей сучасний італійський стиль життя середньовічного поселення. Уявляю, як ще в ХІІІ ст.. тут на світанку спускали на воду свої човни рибаки і поверталися на заході сонця з прекрасним уловом, як розміреною ходою, придивляючись до кожного гроно, свої виноградні володіння оглядав якийсь дон Лоренцо, а в маленькому приміщенні вже не молода донна пресувала оливки для отримання олії.
Сьогодні усі кольорові рибацькі човни витягнуті з води, верхів’я пагорбів покрито виноградниками, але врожай уже зібрано, вздовж туристичних стежок ростуть оливкові дерева, ще подекуди вкриті плодами. В магазинчиках чи ресторанах можна придбати місцеве вино, яким жителі дуже пишаються. Піднявшись по стежці «кільце Ріомаджоре» до святилища Монтенеро, що стоїть тут з ХІ ст.. можна побачити поселення у всій його красі з висоти 340 м. Це одна з найкращих видових площадок у всьому П`ятиземеллі. Проте, найпам`ятніший вид був з вікон і балкону квартирки, в якій ми зупинилися на ночівлю. Мені не раз говорили, що я схожий на італійця. Я ледь сам не повірив, що маю італійські коріння, коли смакував пасту з болоньєзе, запиваючи червоним вином, і зазирав за стінниці вікон сусідніх будинків та прислухався до шепоту моря, настільки сильні були почуття, що ось воно – моє.
В таких містечках ранок настає швидше. І вся справа не в годинниках, а в тому, що ти не можеш дозволити собі валятися довго в ліжку, коли в ніс уже б’є неймовірний аромат кави та круасанів, а душа рветься швидше побачити нові красоти. Потягом переїжджаємо до другого з містечок Чінкве Терре – Манароли. Воно ніби затиснуте між двома скелями, і фактично лише з однією прямою широкою вулицею знову виводить нас до моря (я все ніяк не можу підібрати прикметника, щоб описати його колір). По обидва боки дороги все ті ж різнокольорові середньовічні генуезькі будинки-вежі, які наче родичі чи друзі – обнялися і горнуться докупи. Панорама Манароли — візитна картка Чінкве Терре, адже фото цього містечка найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. З Манароли ми відправилися пішки до наступного містечка пятиземелля — Корнільї. 1200 сходинок вгору, декілька сотень метрів стежкою між виноградниками, ще приблизно стільки ж крізь оливкові сади. Ось і селище Воластра. Якихось 2000 років тому воно називалось Vicus Oleaster, тобто «селище оливкових гаїв». За легендою саме тут поселилися перші жителі Чінкве Терре. Далі знову дорога повз виноградники, сходинки, але вже вниз – і ось вона – Корнілья. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі висотою близько 200 метрів. Також воно є найменшим як за площею, так і за кількістю жителів – всього 250 людей. Туристів тут, зазвичай, теж найменше. А в цей час низького сезону після 8 вечора ми залишилися чи не єдиними туристами, тому змогли насолодитися тишею сповна.
Уже такий класичний сніданок – кава і круасани. На дворі тихо і спокійно, сонечко поступово відвойовує собі все нові і нові шматочки ранкового неба і по весняному прогріває кам’яні будиночки, мощені бруківкою вулички, балкончики… Зі спокійної та затишної Корнільї відправляємося до найвищої точки нашого маршруту — невеличкого селища Сан Бернардино, яке розміщується майже на вершині гори на висоті близько 400 метрів, та з якого відкривається панорама на Корнілью, узбережжя Чінкве Терре та Лігурійське море.
Після перепочинку на видовому майданчику біля церкви, спускаємося до четвертого з міст Чінкве Терре — Вернацци. Саме на набережній цього містечка, з келихом місцевого вина і закінчилася активна частина нашого маршруту.
Далі, до останнього з міст П’ятиземелля – Монтероссо, ми відправилися потягом. Монтероссо — найбільше за площею та населенням містечко, яке має більш рівнинний рельєф та великий піщаний пляж. Пагорб святого Христофоро розділяє місто на дві частини – старовинну середньовічну та нову, яка нагадує класичний морський курорт. Ми прогулялися вуличками старого міста, покуштували смачного місцевого морозива та насолодилися спокоєм туристичного містечка в несезон.
Таким був наш похід по пятиземеллю — неймовірно мальовничому Чінкве Терре. А далі у нас було ще два дні на знайомство з Пізою та Флоренцією. Більше про ці міста в наших попередніх розповідях:
- Мій #безвіз, або бюджетна подорож до Італії. Частина 2. Флоренція
- Мій #безвіз, або бюджетна подорож до Італії. Частина 3. Піза та Віареджіо
Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук
