Стежками середньовічного П`ятиземелля

В листопаді 2019 відбулася подорож Клубу мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» на лігурійське узбережжя Італії в Чінкве Терре. Ми поїхали туди в самий розпал «не сезону» і не прогадали, адже нижній шар атмосфери, попри всі прогнози, був теплим і сонячним. У нас залишилася величезна кількість фото, а ще більше вражень, тому розповідь про трекінг до Чінкве Терре я зробив у вигляді фото щоденника.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Ла Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. Вони побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Місто Ла Спеція — знаходиться на узбережжі Лігурійського моря, є центром однойменної провінції, населення біля 100 тис. осіб. Традиційно саме з цього міста розпочинається більшість подорожей до Національного парку Чінкве Терре. Дуже часто я зустрічав різноманітні розповіді про те, що в Спеції нічого дивитися і взагалі це місто не цікаве. Однак, нам Ла Спеція дуже сподобалася: колоритні вулички, набережна з пальмами, порт з безліччю човнів та яхт, замок Святого Георгія тощо — дивіться фото.

Якби я міг вибрати місце, де провести старість — це було б Портовенеро. Я б сидів на маленькому балкончику рожевого чи салатового будиночку, що пригніздився на головній вулиці містечка, пив рістретто і спостерігав як сотні чайок ловлять на сніданок рибу з лазурних хвиль Лігурійського моря. Влітку у вихідні спокій містечка порушували б туристи, хоча їх тут значно менше, ніж в Чінкве Терре, адже сюди не прокладена залізниця і можна дістатися або пішки з Ріомаджоре, або на автобусі з Ла Спеції. Ми б дивилися як окремі сміливці намагаються повторити подвиг Байрона — перепливти Затоку Поета від гроту Байрона — місця, де він шукав натхнення, писав свої вірші і читав їх, перекрикуючи вітер. А взимку, загорнувшись у теплий шарф, ми б гуляли вздовж набережної, кормили б чайок, піднімалися б до середньовічного замку Доріа та Церкви Святого Петра, і, ставши на самісінький край мису, насолоджувалися б свіжим подихом вітру з інколи штормового, інколи спокійного моря.Все це не мрії — майже таким був другий день нашої подорожі.

Шторм, що вирував на Лігурійському морі, ніби дізнався про наш приїзд в перше містечко Національного парку Чінкве Терре – Ріомаджоре, і проявив свою гостинність. Хоч море ще хвилювалося, накочуючи свої темно сині води до гавані, і, зустрівшись з високим скелястим берегом, розбивалося на дрібнесенькі частинки, проте, на небі уже періодично з’являлося сонечко і куйовдив волосся легенький вітерець. Для листопада це характерна погода.

Саме тому ми були тими рідкісними туристами, які забрели до П`ятиземелля в цей час. Ніхто не заважав нам розміреною ходою по вимощеній каменем вулиці Віа Коломбо, вздовж якої горнуться один до одного і лізуть вгору різнокольорові будиночки італійських рибаків, спуститися до малесенької гавані між скелястими берегами. Біля численних невеличких і дуже колоритних магазинчиків та ресторанчиків немає черг, площадки з найкращими видами на містечко вільні, туристичні стежки безлюдні. З головою занурюємося в цей сучасний італійський стиль життя середньовічного поселення. Уявляю, як ще в ХІІІ ст.. тут на світанку спускали на воду свої човни рибаки і поверталися на заході сонця з прекрасним уловом, як розміреною ходою, придивляючись до кожного гроно, свої виноградні володіння оглядав якийсь дон Лоренцо, а в маленькому приміщенні вже не молода донна пресувала оливки для отримання олії.

Сьогодні усі кольорові рибацькі човни витягнуті з води, верхів’я пагорбів покрито виноградниками, але врожай уже зібрано, вздовж туристичних стежок ростуть оливкові дерева, ще подекуди вкриті плодами. В магазинчиках чи ресторанах можна придбати місцеве вино, яким жителі дуже пишаються. Піднявшись по стежці «кільце Ріомаджоре» до святилища Монтенеро, що стоїть тут з ХІ ст.. можна побачити поселення у всій його красі з висоти 340 м. Це одна з найкращих видових площадок у всьому П`ятиземеллі. Проте, найпам`ятніший вид був з вікон і балкону квартирки, в якій ми зупинилися на ночівлю. Мені не раз говорили, що я схожий на італійця. Я ледь сам не повірив, що маю італійські коріння, коли смакував пасту з болоньєзе, запиваючи червоним вином, і зазирав за стінниці вікон сусідніх будинків та прислухався до шепоту моря, настільки сильні були почуття, що ось воно – моє.

В таких містечках ранок настає швидше. І вся справа не в годинниках, а в тому, що ти не можеш дозволити собі валятися довго в ліжку, коли в ніс уже б’є неймовірний аромат кави та круасанів, а душа рветься швидше побачити нові красоти. Потягом переїжджаємо до другого з містечок Чінкве Терре – Манароли. Воно ніби затиснуте між двома скелями, і фактично лише з однією прямою широкою вулицею знову виводить нас до моря (я все ніяк не можу підібрати прикметника, щоб описати його колір). По обидва боки дороги все ті ж різнокольорові середньовічні генуезькі будинки-вежі, які наче родичі чи друзі – обнялися і горнуться докупи. Панорама Манароли — візитна картка Чінкве Терре, адже фото цього містечка найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. З Манароли ми відправилися пішки до наступного містечка пятиземелля — Корнільї. 1200 сходинок вгору, декілька сотень метрів стежкою між виноградниками, ще приблизно стільки ж крізь оливкові сади. Ось і селище Воластра. Якихось 2000 років тому воно називалось Vicus Oleaster, тобто «селище оливкових гаїв». За легендою саме тут поселилися перші жителі Чінкве Терре. Далі знову дорога повз виноградники, сходинки, але вже вниз – і ось вона – Корнілья. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі висотою близько 200 метрів. Також воно є найменшим як за площею, так і за кількістю жителів – всього 250 людей. Туристів тут, зазвичай, теж найменше. А в цей час низького сезону після 8 вечора ми залишилися чи не єдиними туристами, тому змогли насолодитися тишею сповна.

Уже такий класичний сніданок – кава і круасани. На дворі тихо і спокійно, сонечко поступово відвойовує собі все нові і нові шматочки ранкового неба і по весняному прогріває кам’яні будиночки, мощені бруківкою вулички, балкончики… Зі спокійної та затишної Корнільї відправляємося до найвищої точки нашого маршруту — невеличкого селища Сан Бернардино, яке розміщується майже на вершині гори на висоті близько 400 метрів, та з якого відкривається панорама на Корнілью, узбережжя Чінкве Терре та Лігурійське море.

Після перепочинку на видовому майданчику біля церкви, спускаємося до четвертого з міст Чінкве Терре — Вернацци. Саме на набережній цього містечка, з келихом місцевого вина і закінчилася активна частина нашого маршруту.

Далі, до останнього з міст П’ятиземелля – Монтероссо, ми відправилися потягом. Монтероссо — найбільше за площею та населенням містечко, яке має більш рівнинний рельєф та великий піщаний пляж. Пагорб святого Христофоро розділяє місто на дві частини – старовинну середньовічну та нову, яка нагадує класичний морський курорт. Ми прогулялися вуличками старого міста, покуштували смачного місцевого морозива та насолодилися спокоєм туристичного містечка в несезон.

Таким був наш похід по пятиземеллю — неймовірно мальовничому Чінкве Терре. А далі у нас було ще два дні на знайомство з Пізою та Флоренцією. Більше про ці міста в наших попередніх розповідях:

Рейтинг: 5 из 5.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Автоподорож Елладою. Частина 5. Афіни

Афіни – колиска Західної цивілізації, батьківщина демократії, театру, більшості гуманітарних наук та дисциплін, основних математичних принципів, філософії, історіографії, політичних наук тощо. І одне з найбільших наших розчарувань…

За частотою згадок місто стоїть на одному щаблі з Римом, Парижем чи Лондоном. А від так у нас теж були певні очікування щодо нього. Проте, перше враження не з найприємніших. Центр міста – сіра однотипна забудова, наче нагромадження великих бетонних коробок, брудні вулиці,  майже всі перші поверхи будівель обмальовані графіті. На вулицях досить багато безхатьків. Найбільшим шоком були наркомани, які зосередилися в одному з провулків неподалік нашого місця проживання, і прямо на вулиці вживали наркотики. Здається це спеціальне місце, де їх не турбує поліція. Окремі райони, такі як Омонія,  є перевалочним пунктом для вихідці з арабських країн – у них там ніби своя республіка. Але так не всюди. Є й досить охайні туристичні вулиці й райони. А більш заможніші греки проживають на окраїні Афін.

Проте, плюси цього всього – досить дешеве житло в центрі. Ми орендували квартиру з непоганим ремонтом і величезним балконом (на якому ми провели 50% нашого перебування в столиці) в центрі міста на три доби  за 50 євро на особу. Попри перше враження в Афінах все таки є дуже гарні місця та об’єкти. Наш ТОП місць, які варто відвідати:

Анафіотика. На нашу думку це наймальовничіший та найбільш неповторний район Афін, який розміщується на схилі Акропольського пагорба поруч з Плакою. Районом його назвати можна досить умовно, адже він дуже маленький – всього дві вулички і 45 будиночків. Він зовсім не схожий на нові райони Афін. Потрапивши сюди, складається враження, що ми не в місті, а в невеличкому острівному селищі. Район відносно новий і збудований лише в 1841 році вихідцями з острова Анафі. Століттями будівництво на схилах Акрополя було заборонено, бо так сказав дельфійський оракул і тільки в 19 ст. його слово було порушено.

В Анафіотиці хочеться сфотографувати кожні двері, кожне віконечко, кожне деревце. Саме тут знаходиться найвужча вуличка Афін шириною 45 см. На ній одна на одну наповзають білосніжні стіни мазаних будиночків з різнокольоровими віконцями та дверима. Навкруги ростуть оливки та фруктові дерева.

Тут немає ні магазинчиків, ні ресторанів. А ще з відси відкривається гарний вид на Афіни.

Плака — найстаріший, найвідоміший, найбільш людний квартал Афін – серце міста, його історичний центр. Він розміщений між Акрополем та центральною площею міста — Сінтагмою. Тут вузенькі вулички, мальовничі будиночки і величезна кількість ресторанчиків та таверн, сувенірних лавок та магазинчиків. Столики традиційних ресторанів та таверн розміщуються прямо на сходах вузьких вуличок. Саме тут варто спробувати щось з грецької кухні.

Лікавітос. Найкраща панорама на місто відкривається з гори Лікавітос, яка є і найвищою вершиною міста – 277 метрів. Саме з цієї точки Афіни відкриваються як на долоні – від Акрополя до морського узбережжя. В перекладі Лікавітос означає «вовчий пагорб». В античні часи гора була прихистком вовків і афінці її уникали. Піднятися на гору можна на фунікулері або пішки. Підйом доволі простий – східцями через парк. Ми на вершину піднімалися двічі – одного разу на заході Сонця, а наступного дня на світанку. В цей час види звідси найбільш захоплюючі.

Сінтагма. Центральна площа Афін та всієї Греції (як Майдан Незалежності в Україні), яку ще називають площею Конституції. На ній розміщений колишній Королівський палац, в якому зараз знаходиться грецький Парламент.  Найбільш цікавою подією, яка приваблює сотні туристів на площу Сінтагма є зміна почесного караулу біля пам’ятника Невідомому Солдату. Видовище досить цікаве і його варто подивитися. Солдати королівської гвардії – евзони, у досить кумедному одязі (білі колготки, спідниця, та чудернацькі черевики, вагою 3 кг кожен) змінюють один одного, виконуючи при цьому чіткі однакові рухи.

Філопаппу. Ця гора розміщується поруч з Акрополем і з неї відкривається один з кращих видів на нього, й зокрема на Парфенон.

Афінський Акрополь. Це найвідоміша та найбільш відвідувана пам’ятка Афін та всієї Греції. Античне місто, яке збереглося до наших днів, й знаходиться на пагорбі Акрополіс. Він офіційно проголошений як провідна пам’ятка загальноєвропейської культурної спадщини. Ми вирішили не заходити в нього по декільком причинам: — вхід до архітектурних пам’яток коштує 20 євро + 10 євро у музей; — ми уже відвідували дещо схожий, хоч і менших масштабів та значущості комплекс – Дельфи; — ми більше географи, а не історики; — великі черги туристів.

Чи варто їхати в Афіни і чи поїхали б ми знову? Однозначно так!!! Але не більше, ніж на один день.

Автоподорож Елладою. Частина 4. Острів Лефкада та місто Дельфи

Досі пам’ятаю ті неймовірні відчуття, те пережите захоплення від відвідин Метеор. Добре, що зараз ми користуємося цифровими фотоапаратами, адже скільки  мені потрібно було б плівки, щоб закарбувати все побачене нами в подорожі.  Далі наш маршрут пролягав до західного узбережжя материкової Греції. Тут Еллада омивається водами Іонічного моря.

Ночували в кемпінгу на березі моря, а вранці відправилися у напрямку острова Лефкада. Дістатися на острів досить просто. З материковою частиною він з’єднується понтонним мостом і насипною дамбою. Перед в’їздом на міст розміщений середньовічний замок Айя-Мавра. Оскільки були поруч і був час, вирішили відвідати цю пам’ятку (вартість входу – 2 євро, що дуже дешево по європейських мірках). Чесно кажучи, замок нас не вразив. Від нього залишилося лише кілька руїн внутрішніх споруд і стіни. Проте, зважаючи на його положення, колись він мав дуже стратегічне значення і багату історію.

Після обіду ми потрапили на острів Лефкада. Основним його багатством є білосніжні піщані пляжі («лефкада» з грецької — білий) та бірюзова водичка…

Релаксували на пляжі Порто Катсікі — місці, де білі скелі висотою до 200 м різко обриваються до моря, утворюючи бухту з білою, прозорою галькою і світло-блакитно-лазурною водою. Від стоянки і декількох кафешок до лінії води ведуть понад 100 сходинок, вирубаних у скелі. З грецької, Порто Катсікі перекладається як «пляж кіз», адже лише вони могли дістатися сюди до того, як було побудовано сходи.

Скупавшись та відпочивши, помчалися далі в пошуках пригод — дивитися на один з найкращих заходів Сонця. В Греції майже завжди вони неймовірні, але цей був особливий…

Не щодня ти спостерігаєш як догорає день, гублячи свої різнобарвні промені у хвилях моря, забарвлюючи у багряний прямовисні скелі та змінюючи природнє сонячне освітлення на штучне, яке з приходом темряви все більше проривається з-під куполу маяка і надсилає сигнали яхтам, кораблям на десятки миль вглиб моря.

Наступний день нам приніс можливість зануритися в історію та культуру античної Греції. Біля підніжжя гори Парнас, в неймовірно мальовничому природному оточенні, розташувалося одне з найвідоміших міст Стародавньої Греції – Дельфи – центр античного світу. Місто овіяне багатьма міфами.

Згідно одного з них, Зевс, вирішивши визначити центр світу, випустив з протилежних кінців двох орлів. На те місце, де птахи зустрілися та впали, пронизавши один одного своїми клювами, верховний бог метнув величезний камінь, тим самим відмітивши, де знаходиться Пуп Землі. Цей камінь впав якраз на південно-західному схилі гори Парнас і зберігається зараз у музеї в Дельфах. Вхід до музею – одного з найкращих в країні зібрань предметів давньогрецького мистецтва, та до розкопок храмового комплексу коштує 12 євро.

Ми змогли вільно прогулятися серед античних пам’яток, роздивитися кожен експонат музею, адже приїхали після обіду (хоча вийшло дещо ризиковано, бо в цей день музей зачинявся о 17-30 – ми якраз встигли усе подивитись), та ще й не забуваємо, що у вересні туристів значно менше.

Сьогодні від одного з найбагатших храмових комплексів залишилися лише руїни. Проте, в стародавні часи Дельфи в Греції були відомі тим, що тут розташовувалося святилище в честь богів. Коли нове покоління богів з Олімпу, що вже прийняли людську подобу, винищувало по всій землі своїх ворогів-попередників, Аполлон прийшов в Дельфи і вбив величезного змія Піфона, який в темній печері зберігав таємниці матері-землі. Аполлон став сам завідувати таємними знаннями. Так з’явився оракул (місце для пророцтв) Аполлона в Дельфах. Згодом на цьому місці було збудовано храм Аполлона, в центрі якого існувало святилище, де і був оракул. На фронтоні храму розміщувалися відомі надписи «пізнай самого себе» та «нічого надміру», спрямовані на массу людей, що йшли сюди з усього еллінського і варварського світу аби дізнатися істину про минуле, сьогодення і майбутнє, яку повідомляла жриця-піфія. Спершу раз в рік, потім майже кожен місяць, а далі щодня вона підіймалася на бронзову триногу, встановлену на скелі над розщелиною, вдихала пари, які просочувалися з надр, і жувала листя лавра – священного дерева Аполлона. Далі піфія впадала в транс і починала щось бурмотіти. Тоді жреці прочитували їй запитання паломників і записували нескладне бурмотіння, яке потім перекладали віршами.

Пророцтва жреців були неоднозначні й лише від самих паломників залежало, як вони їх зрозуміють. Наприклад, на початку греко-перської війни, афіняни звернулися за порадою і отримали відповідь, що лише дерев’яні стіни дає Зевс для спасіння себе і нащадків. Вони змогли правильно трактувати пророцтво, що порятунок знайдуть завдяки своєму флоту. А от лідійський цар Крез, отримавши відповіді на свої три запитання, останні два інтерпретував невірно. Найвідоміша відповідь на запитання чи варто йому першому розпочинати війну — Якщо цар піде війною на персів і перейде річку Галіс — могутнє царство зруйнує. Крез не зрозумів, що мова йшла про його власне царство.

Посередництво жреців вносило в спілкування з богами людську інтригу. Кожен паломник повинен був супроводжувати своє запитання подарунком або жертвою. Якщо подарунок був кращим, ніж у інших, відповідь давалася позачергово.

Царі, багатії, цілі міста і країни несли в святилище подарунки, ставили статуї і колони, зводили і ремонтували храми. Острів Наксос поставив величезного мармурового сфінкса, острів Керкіра звів ще більшого мідного бика з золотими рогами поряд – зараз це експонати місцевого музею.

Раз в чотири роки змагання між містами в Дельфах приймало ще більш наочну форму. Для спокутування вбивства божественного монстра Піфона Аполлон, по тогочасним звичаям, заснував поминальні ігри, названі Піфійськими. Спортивна частина ігор проводилася на стадіоні вище святилища (зберігся значно краще знаменитого олімпійського) і на іподромі нижче (не зберігся взагалі). Музичні і поетичні конкурси відбувалися в театрі (теж відмінно зберігся) прямо над храмом Аполлона. Переможці отримували право ставити в Дельфах свої статуї.

Проте, далі були римляни-завойовники, а потім християни… З часом роль і значеня міста було втрачено, і воно, в прямому сенсі слова, було поховане під землею та камінням. Над ним утворилося селище пастухів – Кастрі. І тільки в ХІХ французькі археологи розкопали античні Дельфи, руїни якого ми й відвідали…

На ночівлю ми зупинилися в затишному кемпінгу на узбережжі Коринфської затоки поруч з Дельфами, посмажили сувлакі та заглибилися в лаунж.

Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 1

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Особливості планування та організації бюджетної подорожі за кордон

Як і обіцяли, четвертий блок розповіді про нашу подорож до Парижу ми присвячуємо повністю опису планування та бюджету поїздки. В даній статті на прикладі нашої останньої поїздки ми спробуємо розкрити особливості організації та планування самостійної поїздки за кордон загалом не лише до «міста мрії», а і до будь-якої країни світу. 

Перше завдання – визначитися з містом так країною, які хочете побачити. Далі переходимо до більш складної частини планування – визначення дат поїздки та пошуку варіантів яким видом транспорту туди дістатись.

Як на мене, з Києва найбільш зручним та швидким способом потрапити в ту чи іншу країну чи місто є переліт літаком. Проте, багатьох відлякують відносно високі ціни на переліт. Однак, з появою Low-cost авіа компаній, авіатранспорт став уже не розкішшю. Інколи він може бути значно дешевшим ніж потяг чи автобус.

DSC_00084

Low-cost, дослівно, «низька вартість» — це бюджетні авіалінії, які за рахунок зниження операційних витрат (літаки проводять більше часу в повітрі, ніж у аеропорту, використання нових літаків, збільшення кількості місць за рахунок ущільнення крісел, відсутність харчування) пропонують дуже вигідні тарифи на переліт.

Найдешевші квитки на літак зазвичай з’являються за 2-3 місяці до запланованої дати подорожі. Для моніторингу цін та наявності квитків я використовую агрегатори-пошуковики. Моїми найулюбленішими є:

https://www.skyscanner.com.ua

1

http://www.azair.eu

2

Принцип їх роботи схожий та дуже простий – задаєте місто чи країну відправлення та призначення, орієнтовні дати чи термін перебування – і  вам видає готові результати, які можна сортувати за ціною, тривалістю тощо. Таким чином я дізнаюся вартість та авіакомпанію, яка пропонує переліт. Далі переходжу на сайт безпосередньо авіакомпанії та бронюю квиток.

В Україні поки мережа Low-cost авіакомпаній не надто широка (хоча додає оптимізму вихід Ryanair на наш ринок),  тому найоптимальнішим та дешевим варіантом побудови  маршруту є подорож через Польщу, де доволі широка мережа Low-cost авіа компаній, що породжує високу конкуренцію, а отже і наявність дешевих рейсів у більшість країн Європи.

Так, при побудові маршруту до Парижу найзручнішим і найвигіднішим варіантом для нас виявився переліт через Польщу:  до Варшави Wizzair (по 16 євро з людини), з Варшави до Парижу Ryanair (по 25 эвро), з Парижу до Варшави  Ryanair (по 49 эвро), з столиці Польщі не було вигідних перельотів, тому до Києва відправилися автобусом (по 21 євро). Квитки на автобус бронювали через https://busfor.ua.

Варто зауважити, що дешеві тарифи діють виключно на переліт з ручною поклажею, а додатковий  багаж та інші послуги можуть значно підвищити вартість перельоту. Ми ж подорожуємо з невеличкими рюкзаками (20-25 л), місткість яких нас повністю задовольняє.

Щоб уникнути неприємних ситуацій з втратою часу, запізненням на стиковочні рейси, тощо, та заощадити бюджет подорожі, доцільно також завчасно планувати переїзди з аеропорту до міста та зворотно в аеропорт.

Наприклад, у Варшаві є два міжнародні аеропорти – Шопена, куди прилітають більшість рейсів з України (зокрема Візейр), і Модлін, який розміщюється за 40 кілометрів від міста та обслуговує переважно рейси Ryanair. Між аеропортами 2-3 години їзди, тож при плануванні своєї подорожі зважайте, що між рейсами має бути більше 5 годин. Варто звернути увагу і на вартість добирання до аеропортів.

З аеропорту Шопена, який знаходиться в межах міста до центру Варшави можна доїхати громадським транспортом (автобус 175 та 178). Коштує квиток 4,40 злотих (33 грн.).

Автобуси до аеропорту Модлін відправляються від будівлі Палацу Культури та Науки, яка знаходиться в самому центрі Варшави. Квитки на автобус я брав зазделегідь на сайті https://www.modlinbus.com , що дало можливість зекономити (замість 35 злотих наші квитки коштували 20 злотих).

DSC_0213 

Також є можливість відправитися одразу від аеропорту Шопена до аеропорту Модлін, і у зворотному напрямку. Купити квитки, дізнатися графік та тривалість руху можна на тому ж сайті https://www.modlinbus.com.

Наступним важливим напрямом планування поїздки є пошук та бронювання житла. Для цього я використовую сервіси оренди житла Booking.com (в основному готелі, хостели) або Airbnb (житло безпосередньо у власників, тобто здають особисті квартири, кімнати, будинки).

Якщо забронюєте собі житло за цим посиланням отримаєте знижку 10 % на сервісі Booking: https://www.booking.com/s/34_6/bcf45642

 

А якщо зареєструєтеся сервісі Airbnb за цим посиланням, отримаєте 35 євро на бронювання житла: www.airbnb.ru/c/6ced99

Так як це всесвітньо відомі офіційні сервіси, то можна досить часто отримувати непогані знижки та не хвилюватися щодо попередньої оплати житла, умов проживання (наявні достовірні відгуки, які залишають ті чи інші клієнти на прохання адміністрації сервісу) тощо.

Так, у нашій подорожі до Парижу житло ми бронювали як через Booking — у Варшаві (18 євро за добу), так і через Airbnb — у Парижі (52 євро за добу). До прикладу наша тимчасова квартира у «столиці моди».

Не варто їхати в країну чи місто попередньо не склавши список обовязкових must see та must have. Адже не знаючи куди хочете піти і що побачити ви можете  витратити дорогоцінний час на непотрібні речі і упустити найцікавіші місця та пам’ятки. Пропоную наш варіант прогулянки Парижем:

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 1.

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 2.

Також при плануванні самостійної подорожі звертайте особливу увагу на переміщення в межах міста громадським транспортом (види транспорту, густоту мережі, його вартість, варіанти оплати). Наприклад, для економії на громадському транспорті в Парижі (одноразовий проїзд коштує від 2 євро) рекондуємо  купити денний проїзний – mobilis, який діє практично на всі види громадського транспорту. Його вартість залежить від зон, на які розділений Париж згідно транспортної мережі. Безпосередньо Париж займає 1-2 зони, решта – це передмістя. Вартість такого проїзного —  7,5 євро. Купити його можна в автоматах, де продаються квитки в метро.  Найоптимальніше пересуватися в Парижі на метро, воно досить зручне та зрозуміле (хоча і складається з 14 ліній), а короткі відстані між станціями дозволяють  доїхати практично до кожної пам’ятки. Такі денні проїзні, які дозволяють заощаджувати туристам, є не лише в Парижі, а і в багатьох інших містах країн Європи.

karta_metro_parizha-min_1

Доцільно одразу попіклуватися про валюту, яка ходить в тій чи іншій країні. З Францією простіше – тут ходить євро, яке можна купити у будь-якому обміннику України. А от з Польщею чи Угорщиною, чи іншими країнами, де ходить місцева грошова одиниця, вже складніше. Не завжди таку валюту можна знайти в наших банках чи обмінниках. Проте, в кожному аеропорту є обмінний пункт, де ви можете придбати місцеві гроші за євро чи долари. Але я рекомендую купувати мінімальну суму, якої буде достатньо лише на переїзд від аеропорту до центра міста та в крайньому випадку на оплату житла (якщо ви не оплатили його завчасно і ваш рейс був пізнім). Адже курс в обмінниках аеропорту не завжди найкращий, тому ви можете втратити значну суму ваших коштів.

Як і в повсякденному житті значна частина бюджету припадає на продукти харчування. В подорожах аналогічно. Париж для бюджетного туриста досить дороге задоволення в плані харчування у кафе, ресторанах тому оптимальним варіантом є супермаркети. Так як наша квартира  була облаштована кухнею з усім необхідним інвентарем, то проблем із харчуванням у нас не виникало. Вдома ми готували сніданки та обіди з продуктів, куплених в супермаркетах (серед яких теж є різниця, адже є більш елітні продуктові магазини такі як Franprix, а є досит дешеві супермаркети, наприклад, Auchan, Carrefour), а в обід втамовували голод та спрагу охолодженими напоями, йогуртами та сендвічами з місцевих магазинчиків.

DSC_0345s

Не потрібно боятися в подорожах того, що ви погано знаєте іноземну мову. Насправді, в багатьох країнах велика кількість місцевих жителів теж знають англійську мову на базовому рівні, тому мова жестів однозначно вам допоможе, а з розвитком технологій та наявністю google перекладача у вас в кишені — боятися зовсім немає чого.

Як і обіцяли — підсумований бюджет нашої мандрівки:

222 євро – перельоти (Київ — Варшава — Париж — Варшава — Київ);

88 євро – трансфери з та до аеропортів;

174 євро – оренда житла (доба у Варшаві та 3 у Парижі);

23 євро – витрати на громадський транспорт;

130 євро – харчування (ресторани, кафе, супермаркети);

Отже, на цю поїздку у нас на двох пішло 637 євро. (абсолютно всі затрати), або 318 євро на одну особу.

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 1

Продовження… Як тільки шасі доторкнулося посадкової смуги, як шквал емоцій переповнив нас. Ось він – омріяний Париж. Хоча це був зовсім не Париж, а лише невеликий аеропорт поблизу містечка Бове, в якому базуються лов-кости, зокрема і Ryanair. До мрії залишалось ще 90 км. Оскільки переліт здійснювався в межах шенгенської зони, то ми вже не проходили митницю, а вільно вийшли з аеропорту. Діставались до Парижу автобусом, квиток на який не з дешевих – 17 євро з людини  (майже як вартість перельоту). Його можна придбати в автоматах самообслуговування в аеропорту або в касах біля зупинки автобуса.

DSC_0220

Нам відразу кинулася в очі велика кількість різноманітних інновацій – ті ж автомати для купівлі квитків, інформаційні інтерактивні дошки в аеропорту, процедура посадки в автобус, ну і якість автобусів. А ще –  дороги – вони практично ідеальні. Доречі, перед тим як відправитися, водій автобуса попросив усіх пасажирів пристебнути ремені безпеки (ну де ви таке бачили в Україні?).

Житло завчасно забронювали через Airbnb – сервіс оренди житла безпосередньо у власників (тобто здають особисті квартири, кімнати, будинки). Таким чином, ми оселилися в хорошому районі Парижу (близько 20 хвилин ходу до Тріумфальної арки) всього за 50 євро на добу (для “столиці моди” це дуже вигідна ціна). Наша оселя на три ночі прийшлася нам повністю до смаку – окрема однокімнатна квартира з великою ванною кімнатою, кухнею з усім начинням, і головне – у нас був величезний балкон, де ми могли насолоджуватися вечірньою прохолодою Парижу під келих французького вина.

DSC_0228

Першого дня ми вирішили зробити невеличку прогулянку околицями. Оскільки ми жили неподалік Тріумфальної арки, то передусім  відвідали саме цю пам’ятку. Дана споруда – одна з головних пам’яток міста, яка є не лише пам’ятником історії та культури, а і символом всієї Франції. Будівництво арки розпочалося у 1806 році за наказом Наполеона на честь перемог французької армії. ЇЇ висота складає 50 метрів. Сама ж арка побудована в античному стилі та розташована в центрі площі Шарля де Голя, звідки чіткими 12 променями відходять проспекти Парижу, в числі яких і його головна вулиця — Єлисейські поля.

DSC_0237

Єлисейські поля – одна з найбільш відомих та найбільш популярних вулиць світу. Саме тут розміщені найдорожчі та наймодніші магазини та бутіки: Prada, louis Vuitton, Lacoste, H&M, Gap, Cartier, Nike, Guerlain, Sephora, Valentino. Чесно кажучи, ми в цій вулиці нічого особливого не помітили. За побудовою та довжиною чимось схожа до нашого Хрещатика. Однак тут настільки величезний потік людей (за статистикою кожну годину по ній проходить до 80 тисяч), що нам зовсім не сподобалося йти в такому натовпі. Тож як тільки випала можливість — ми звернули на менш популярні вулиці у напрямку до “візитівки” Парижу – Ейфелової вежі.

DSC_0244

Мабуть це найбільш пізнавана і відвідувана пам’ятка світу. Висота вежі – 324 метри, вона навіть була найвищою спорудою світу протягом 40 років з моменту її побудови.

DSC_0283

«Залізна леді», так Ейфелеву вежу називали в народі, була побудована у 1889 році для Всесвітньої  виставки, яка організовувалася в честь столітнього ювілею Великої французької революції. Головним архітектором був французький інженер Гюстав Ейфель, який  отримав перемогу в ході конкурсу архітектурних та інженерних проектів на Всесвітню виставку. Згідно з укладеним договором, вежа мала простояти всього 20 років і в 1909 році її планували розібрати. Однак, цього не сталося, адже вона мала приголомшливий успіх та була дуже популярна серед туристів. Також вежа мала і практичне значення для міста – тут встановлювалися телевізійні та радіоантени.

DSC_03002

Проте, вежа не у всіх містян викликала захват. Відомо, що творча інтелігенція Парижу (серед них А.Дюма, Гі де Мопассан, Ш. Гуно)  направляли офіційний протест на адресу паризької влади з вимогами щодо припинення будівництва та знесення споруди. За їх словами вона – «жахлива», «гігантський фабричний комин», тощо. Гі де Мопассан регулярно обідав у ресторані на вежі, а на питання навіщо він це робить, якщо вежа йому не подобається, він відповів: «Це єдине місце у всьому Парижі звідки її не видно».

DSC_0256

Прогулявшись набережною Сени та помилувавшись Эйфелевою вежею з площі Трокадеро, ми відправилися додому.

Eifel

Наступного ранку ми помандрували до історичного та духовного центру Парижу – острову Сіте. Дісталися ми сюди на метро, вийшовши на однойменній станції – найстарішій в Парижі. Саме з острова Сіте місто і взяло початок. Тут знаходяться такі відомі пам’ятки як Консєржері та Нотр-Дам.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Ми ж розпочали своє знайомство з Сіте з прогулянки навколо замку Консєржері – це найстаріша будівля острова, яка довгий час слугувала королівським палацом, а під час Великої Французької революції використовувалася як в’язниця, в застінках якої провела свої останні дні королева Марія-Антуанетта.

DSC_0359

DSC_03677

Далі ми відправилися до найбільш відвідуваної пам’ятки Парижу – собору Паризької Богоматері або Нотр-Дам де Парі. Я мріяв потрапити саме в це місце ще з тих часів, як прочитав у школі однойменну книгу Віктора Гюго.

DSC_0372

Будівництво собору розпочалося у 1163 році і тривало до 1345. Його архітектурний ансамбль містить елементи готичного та романського стилів. Висота собору складає 35 метрів, а дзвіниць — 69 метрів. На верхній частині Нотр-Дам де Парі знаходяться відомі статуї фантастичних істот: химер і горгуль.

DSC_0426

На сьогодні це діючий католицький храм і тут зберігається важлива християнська реліквія – Терновий вінок Ісуса Христа. Вхід в середину собору безкоштовний, а черга рухається досить швидко, особливо якщо прийти сюди десь о 9 год. ранку. А от підйом на дзвіницю коштує 10 євро, крім того потрібно завчасно зареєструватися.

Вражає незвичайний інтер’єр храму. На його стінах відсутній живопис, і єдиною прикрасою цього приміщення є різноманітні вітражі, виготовлені ще в епоху Середньовіччя.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

DSC_0437s

DSC_0455

DSC_0447

Після “кола пошани” навколо Нотр-Дам де Парі та фотографування собору з усіх ракурсів, ми перейшли на лівий берег Сени та відправилися вглиб Латинського кварталу – студентського району, який сформувався навколо всесвітньо відомого університету Сорбонна. Саме завдяку тому, що в Середньовіччі мовою викладання була латинь, квартал і завдячує своєю назвою. Проте, Сорбонну та Люксембурський сад, який знаходиться поруч, ми вирішили залишити на наступний день, а цього дня обстежували східну частину Латинського кварталу.

DSC_0450x

DSC_04662

DSC_05541

Перше, що ми тут відвідали, був Пантеон – велична споруда у стилі класицизму, яка розміщується на одному з семи пагорбів Парижу. Спочатку це була церква покровительки Парижу святої Женев’єви. Проте, після Революції цю будівлю перепрофілювали на Пантеон – усипальницю видатних людей Франції. Тут поховані такі відомі діячі, як Вольтер, Руссо, Гюго, Золя, Дюма, Склодовська-Кюрі.

DSC_0471

DSC_0490

DSC_0475

Поруч з цією пам’яткою розташована церква Сент Етьєн дю Мон, яка мені особливо сподобалася. Блукаючи вуличками Парижу, ми відмітили наявність значної кількість невеликих міні-площ, до яких сходяться декілька вулиць (так званий круг, в центрі якого скверик з деревами, фонтанами), та маси різноманітних ресторанчиків і кафе з класичними червоними терасами та невеличкими столиками.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Сили підкріплювали багетами та йогуртом у найближчому парку, який нам трапився. Ним виявився Національний музей природничої історії. Поряд з нами обідало дуже багато як туристів, так і місцевих жителів. Ми помітили, що парижани дуже полюбляють поїсти на вулиці, примостившись на лавках або просто на зеленій траві в парках та скверах, і часто куштують не тільки багети, а й повноцінні обіди. 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Через острів Сен-Луї ми перейшли на правий берег Сени і відправилися у напрямку Лувра. Буквально через 1 км ми вийшли до площі Отель-де-Віль — найстарішої в місті та відомої як місце страти, де було вперше встановлено гільйотину. На площі стоїть однойменний палац, збудований в стилі італійського відродження, який є мерією Парижу. Така назва (Отель-де-Віль) закріпилася за усіма меріями Франції ще в середні віки і збереглася до сьогодні.

Отель-де-Выль

DSC_0591

Прогулявшись по вулиці Ріволі, ми вийшли до Лувру — колишнього королівського палацу. Зараз тут розміщується один з найбільших музеїв світу. Щоб побачити усі експонати музею, потрібно, напевно, виділяти окремий день, якого ми не мали. Тому в середину Лувру не заходили.

DSC_0705

DSC_0680

DSC_06882

Про велич, красу, історію цього місця можна розповідати дуже багато. Не будемо на цьому зупинятись, бо можу захопитись так, що вийде ще одна кандидатська дисертація. Скажу одне – Таня була в неймовірному захваті, і хоч після пройдених за день 35 км ноги просто гуділи від втоми, ми все ж таки прогулялися і околицями резиденції французьких королів, і садами Тюельрі і ще раз Єлисейськими полями, які були по дорозі додому.

DSC_07071

DSC_0710

DSC_0755

DSC_0745

DSC_0760

Далі буде…

 

 

 

Подорож до міста мрії. Зупинка перша — Варшава

Париж — мрія Тані ще з юності. Місто, оспіване в своїх творіннях багатьма романтиками, місто моди, кохання, кави та круасанів, напевно, володіє частиночкою серця кожної жінки. Тому цього року ми вирішили заповнити місце, яке займає Париж в наших мріях, приємними спогадами.

Ми розділили розповідь про нашу подорож на чотири частини. В першій ми розкажемо про Варшаву, друга і третя частина будуть присвячені Парижу, А четверта — розкриє особливості планування та бюджет поїздки.

Кожна наша подорож розпочинається з самостійного детального планування. Я люблю подорожувати самостійно, не використовуючи послуги тур-операторів. Вважаю, що в цьому є маса своїх переваг, головна з яких — це вільно розпоряджатися своїм часом та бажаннями.

Прямий переліт з України до Парижу виявився не з дешевих (біля 250 – 300 євро), тому вирішили прокласти свій маршрут через Польщу, до багатьох міст якої з наших аеропортів літають лов-кости, та звідки є багато дешевих перельотів в інші країни Європи. Найзручнішим і найвигіднішим варіантом для нас виявився маршрут через Варшаву, до якої ми дісталися літаком компанії Wizzair всього за 500 грн. з кожного.

У Варшаві є два міжнародні аеропорти – Шопена, куди прилітають більшість рейсів з України (зокрема Візейр), і Модлін, який розміщюється за 40 кілометрів від міста та обслуговує переважно рейси Ryanair. Між аеропортами 2-3 години їзди, тож при плануванні своєї подорожі зважайте, що між рейсами має бути більше 5 годин.

Ми ж вирішили в цій подорожі відвідати і столицю Польщі, тож квитки до Парижу були заброньовані на наступний день, летіли ми Ryanair, квитки обійшлися по 25 євро. 

З аеропорту «Київ» імені Сікорського ми відправилися із годинним запізненням, внаслідок грози, яка панувала над Варшавою. По прибуттю негода вже закінчилася, хоча місто і зустріло нас невеличким дощиком та прохолодою. Як я вже говорив раніше – прибули ми у аеропорт Шопена, який знаходиться в межах міста (як наш аеропорт «Київ»), тож до центру міста ми відправилися міським громадським транспортом. Зупинку знайти не викликало проблем, оскільки шлях до неї після виходу позначений вказівниками. Квитки на автобус (до центру міста слідує №175 та 178) можна придбати або на зупинці, або вже в самому автобусі – в автоматах, розрахувавшись готівкою або карткою. Єдине, потрібно звернути увагу на тривалість дії квитка – на 75 хв., оскільки до центру міста їхати близько 50 хв. Коштує квиток 4,40 злотих (33 грн.).

Без-имени-1

Ми прямували до зупинки Цетрум, яка знаходиться у самому центрі Варшави біля одного з символів міста — Палацу культури та Науки. Цю будівлю важко не помітити, адже вона є домінантою міста. Палац Культури і Науки – це найвища будівля Варшави і всієї Польщі (висота разом зі шпилем 230 метрів). Зведено дану споруду в 1955 році у стилі соцреалізму як подарунок Радянського Союзу польському народу за радянські кошти та радянськими будівельниками. Зараз навколо Палацу Культури і Науки «виросли» сучасні хмарочоси. Це відбулося завдяки архітектурному конкурсу, який пройшов у 1990 –х роках і передбачав зведення висоток з метою зменшення впливу сталінського творіння на Варшаву.

DSC_0183

 

DSC_0009

Саме неподалік від Палацу Культури ми забронювали собі житло – невеличку кімнатку, на одну ніч. Проте, цього разу бронювання мало свої особливості. Справа в тому, що в даному міні готелі немає стійки реєстрації чи працівників, які відповідають за поселення, тут все автоматизовано. Десь за дві години до нашого прибуття на мою електронну пошту прийшов набір кодів: від воріт двору, дверей квартири та дверей кімнати. Тобто, у нас не було ніяких ключів чи контактів з власниками, лише кодові замки та коди до них.

Після невеличкого перепочинку ми відправилися у Старе Місто – найстаріший район Варшави, де зосереджена найбільша кількість пам’яток польської столиці. Багато хто вважає, що у Варшаві немає історичних пам’яток, адже під час Другої світової війни місто було практично зрівняне з землею, в результаті бомбардувань були знищені практично всі історичні будівлі. Проте, після війни, все Старе Місто було відбудоване заново на основі збережених старих планів, фотографій та малюнків. Зараз воно навіть входить у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як виключення, оскільки це єдиний архітектурний ансамбль, майже повністю відновлений після тотального зруйнування.

DSC_0040

Своє знайомство зі Старим Містом ми розпочали з Замкової площі, де розташований Королівський замок, який став резиденцією польських королів у ХVII столітті, коли столиця була перенесена з Кракова до Варшави. У центрі площі височіє колона Сигизмунда ІІІ, саме він і переніс сюди столицю.

DSC_0142

DSC_0050

DSC_0136

Блукаючий вузенькими затишними вуличками Старого Міста, ми знаходили спільні риси  з вуличками Львову.

DSC_00511

DSC_0075

DSC_0076

Так ми дійшли до площі Ринок –  найстарішої площі міста, яка колись відігравала роль головного центру торгівлі. Кожна сторона площі та навіть кожен будинок мають свою назву. В її центрі розміщена скульптура Русалоньки, яка є символом міста, й навіть зображена на гербі. Зараз площа оточена стильними ресторанами, магазинами антикваріату та різноманітними сувенірними лавками.

DSC_0064

DSC_0069

DSC_0066

DSC_0062

Від площі ми рушили до ще однієї відомої пам’ятки міста – Варшавського Барбакана – це напівкруглий укріплений бастіон, один з небагатьох прикладів укріплень міста у XVI столітті. Однак і ця споруда є відновленою.

DSC_0085

DSC_0112

Пройшлися ми і Новим Містом, яке виникло у XV столітті, оскільки Стара Варшава, вже була затісною для всіх охочих тут поселитися. Воно розміщується одразу за Барбаканом.

DSC_00922

DSC_0127

DSC_0099

DSC_01011

Поверталися до свого житла ми через одну з найгарніших вулиць Варшави – Краківське Передмістя, де знаходиться значна кількість пам’ятників, костелів, Варшавський університет.

DSC_0033

DSC_0159

DSC_0162

DSC_01492

До відвідин Варшави ми чомусь вважали це місто типовою постсоціалістичною столицею.  Мабуть мені такі уявлення дали американські бойовики 90-х, в яких Варшава зображалася сірим, похмурим містом. Проте, насправді, це місто нас дуже приємно здивувало: практично ідеальна чистота на вулицях, прекрасний стан доріг та тротуарів, всюди велодоріжки, новий і сучасний громадський транспорт, відсутність біг-бордів та реклами на вулицях. Місто здається затишним, сучасним та комфортним для життя.

DSC_01632

DSC_0166

Вранці наступного дня ми відправилися до омріяного міста. Оскільки ми летіли Ryanair, то потрібно було дістатися до аеропорту Варшава Модлін, який розміщується за 40 км від міста. Автобуси до цього аеропорту відправляються від будівлі Палацу Культури та Науки, тож знайти зупинку не викликало проблем. Квитки на автобус я брав зазделегідь, що дало можливість зекономити (замість 35 злотих наші квитки вартували 20 злотих). 

DSC_0213

Комфортабельний автобус швидко довіз нас до аеропорту, де ми без проблем пройшли повітряну безпеку і посадку на борт, та вчасно вилетіли до Парижу. Далі буде… Париж. Частина 1

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Зона відчуження… Що так приваблює туристів?

Восени цього року вдалося відвідати місце наймасштабнішої української техногенної катастрофи, одну з найнебезпечніших територій на планеті – Чорнобильську зону відчуження. Саме тут відбувся вибух 4-го енергоблоку АЕС з наслідками планетарного масштабу. З моменту аварії на ЧАЕС пройшло вже більше 30 років, проте, за останні роки, це місце стало чи не найпопулярнішим об’єктом на території України для іноземних туристів. Загалом, у світі все більшої популярності набуває так званий «похмурий туризм» — один із видів туризму, який пов’язаний з відвідуванням місць катастроф, стихійних лих, містичних місць, кладовищ.

DSC_1128

Якщо раніше зона відчуження була абсолютно закрита для будь-яких відвідувачів, то на сьогодні сюди доволі легко потрапити, зокрема, у складі організованої туристичної екскурсії. Для цього, за декілька тижнів до поїздки, необхідно повідомити свої паспортні дані для оформлення організаторами відповідної перепустки у зону. Учасником саме такої екскурсії став і я. Як тільки ми дібралися до останнього населеного пункту перед 30 кілометровою зоною – с. Детятки, де розташований контрольно пропускний пункт, стало дещо моторошно від побаченого. Гнітюче враження створювали стенди, які інформували про наслідки аварії, попереджувальні жовто-чорні знаки радіації, та й погода в той день була якась дуже похмура та холодна. Взагалі, я б не рекомендував сюди їхати вразливим людям, і в моєму розумінні – це не якийсь розважальний тур, а ознайомлення з тим, до чого може призвести безвідповідальна діяльність людини.

На КПП було більше десятка автобусів, заповнених туристами, в основному іноземцями. Саме тому довелося навіть з півгодини постояти в черзі, поки всім перевіряли документи.
Загалом, Чорнобильска зона відчуження займає близько 2,5 тис. квадратних кілометрів на півночі Київської області (Поліський та Іванківський райони). Зона фактично розділена на дві частини – 30-ти і 10-ти кілометрову. За словами екскурсовода, у 30-ти кілометровій зоні рівень радіації майже дорівнює природному і практично не відрізняється від показників Києва, а 10–ти кілометрова зона — найбільш забруднена, адже саме в ній знаходиться реактор, на якому у 1986 році стався вибух.

Перша зупинка була через 15 хв після КПП. Спершу здалося, що ми зупинилися посеред лісу, але пройшовши декілька десятків кроків за екскурсоводом виявилося, що ми в центрі населеного пункту. Це було село Залісся, яке за якихось 30 років було перетворено природою в ліс. Між деревами та кущами й досі видніються привиди будинків, магазин, клуб, ФАП, рештки автомобілів. Важко повірити, що колись тут були асфальтовані вулиці та кипіло життя, адже зараз це фактично джунглі.

DSC_1133-2

DSC_1140-2

DSC_1141-2

Проїхавши далі, ми нарешті дісталися до сумнозвісного серед майже усіх українців і не тільки, міста Чорнобиль. На перший погляд місто схоже на звичайний невеликий райцентр, тільки не видно перехожих та транспорту. Тут навіть працюють готель, магазини та церква. Станом на сьогодні в ньому проживає близько 2,5 тис. осіб, в першу чергу це працівники зони. У центрі міста побудований меморіал, присвячений катастрофі, та алея вказівників сіл, які зникли в результаті радіоактивного забруднення, дивлячись на яку стають зрозумілі масштаби лиха та кількість постраждалих. А ще, Чорнобиль практично єдине місце, яке не зачепила декомунізація – пам’ятник Леніну й досі стоїть у центрі.

DSC_1155-2

DSC_1169

DSC_1166-2

Наступною нашою зупинкою було село Копачі, в якому зберігся тільки дитячий садок, а всі інші будівлі після аварії були зруйновані важкою технікою та закопані під землю з метою зменшення радіоактивності. Особливо моторошно було перебувати у стінах колишнього дитячого садка, де час ніби зупинився: на стіні і досі висить розклад занять, розкидані дитячі іграшки, стоять шафи, ліжка тощо.

DSC_1180-2

DSC_1184-2

DSC_1179-2

Проїхавши ще декілька кілометрів, ми зупинилися в безпосередній близькості від 4-го енергоблоку, зокрема, біля водовідвідного каналу ЧАЕС. Ходити можна тільки по визначених екскурсоводом місцях, адже інша територія може бути дуже забруднена радіоактивними елементами. З майданчика відкривається вид як на 4 реактор, який вже накрили новим саркофагом «Укриття 2», так і на недобудовані 5 та 6 енергоблоки, будівництво яких зупинилося після аварії (навіть крани залишилися на своїх місцях).

DSC_0899-4

DSC_0901-2

Біля залізничного мосту, поряд зі станцією, робимо ще одну зупинку, щоб побачити та погодувати знаменитих чорнобильських сомів, які тут просто гігантські.

DSC_0941

DSC_0934-2

Фотографувати ЧАЕС можна тільки з оглядового майданчика, де встановлено пам’ятник ліквідаторам.

DSC_0944

Дорога до міста Прип’ять пролягає через «Рудий ліс». Названий він так тому, що внаслідок першої після вибуху радіоактивної хмари, яка потрапила в ліс, усі дерева, поглинувши високу дозу радіації, змінили своє забарвлення на червоно-бурий колір.  Саме це місце має найвищий у всій зоні відчуження рівень радіації. Навіть в автобусі дозиметр, прикладений до вікна, просто зашкалював. Коли зупинилися біля знаку міста Прип’ять, з кущів до нас вийшла справжня лисиця, яка зовсім не боїться людей та хитрощами виманює їжу в туристів. Загалом, в зоні відчуження за 30 років без людей з’явилося дуже багато диких тварин, зокрема бурих ведмедів, лосів, оленів, вовків, рисей, а також коней Пржевальського та навіть повертаються зубри. Прогнозують, що зона з роками перетвориться в найбільший в Європі заповідник.

DSC_0959-3

DSC_0965-2

DSC_0951

Сьогодні Прип’ять – це місто-привид, жителі якого у 1986 році було повністю евакуйовані, а до катастрофи воно було одним з наймолодших і найперспективніших міст СРСР, з 50-ти тисячним населенням та передовим розвитком інфраструктури.

DSC_0966-2

DSC_0970-2

DSC_0972

DSC_1012-2

DSC_1016

В місті були 16 поверхові будинки, стадіони, спортивні зали, басейн, в якому відбувалися всесоюзні змагання. На центральній площі розміщувався готель «Полісся», універмаг (в якому навіть були візки для продуктів, як в сучасних супермаркетах),  будинок культури «Енергетик», ресторани.

DSC_1018-2

DSC_0974-2

DSC_0975-2

Зараз вулиці міста нагадують кадри з якогось постапокаліптичного фільму, особливо моторошно прогулюватися по парку розваг з «чортовим колесом», «автодромом» та різними атракціонами, які так ніколи і не запрацювали (відкриття планувалося на 1 травня 1986 року).

DSC_0999-2

DSC_1001

DSC_0989-2

Наступним об’єктом, який ми побачили  під час екскурсії, був «Чорнобиль 2» — секретне військове містечко неподалік від Чорнобиля. Воно не позначене на жодній карті того періоду. Це місце навіть після аварії залишалося закритим для візитів і тільки з 2013 року сюди почали пускати туристів. Тут розміщувався надсекретний об’єкт – загоризонтна радіолокаційна станція  Дуга, яка зараз відома як об’єкт «Чорнобиль 2» або просто «Дуга». Головне завдання станції полягало у завчасному виявленні міжконтинентальних балістичних ракет з території США. Хоча цей об’єкт овіяний масою домислів та легенд, є думки, що він навіть використовувався як психологічна зброя, а всі документи, які можуть відкрити таємниці, досі засекречені та одразу після Чорнобильської катастрофи були вивезені в Росію. Й справді, ця споруда вражає –  висота сітки антен сягає 150 метрів, а довжина — близько 800 метрів. «Дугу» обслуговували більше 1000 військових. За офіційною інформацією вона була призначена лише для прийому сигналу. Тоді виникає питання – чому її побудували поряд з ЧАЕС? Вартість будівництва, яка вказується у різних джерелах, вдвічі перевищували введення у експлуатацію 4-х енергоблоків, а затрати електроенергії були просто колосальні – до 10 мегават, тобто на неї працював цілий  реактор. Тож, яке призначення цього об’єкта насправді – залишається загадкою. І навряд чи ці таємниці відкриються найближчим часом…

DSC_1051-2

DSC_1048

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Чорнобиль мабуть наймоторошніше та одне з найекстремальніших місць в Україні. Чи варто його відвідати? Кожен має вирішити сам для себе.

 

 

 

 

 

 

Подорож Поділлям. Частина 2. Заліщики, Чернівці та Хотин

Продовження… Надвечір ми дісталися до невеличкого містечка Заліщики Тернопільської області, відомого усім поціновувачам краси природних ландшафтів, в першу чергу завдяки неперевершеній трьохкілометровій меандрі Дністра (схожі природні утворення є лише в Мармуровому каньйоні у США і на річці Мозель у Франції). Проте, славнозвісна точка, з якої відкривається усім відома панорама міста знаходиться не в самих Заліщиках, а у найближчому селі Хрещатик, яке знаходиться на високому березі Дністра Чернівецької області. Щоб знайти це місце нам довелося трішки поблукати зовсім не туристичними дорогами, оскільки ніяких вказівників ми не помітили. Щодо самого оглядового майданчика, то його як такого просто немає. Доїхавши до кінця села у напрямку до берега річки, ми зупинилися біля крайнього будинку вулиці В. Чорновола,  від якого за метрів 10 відкривається просто неймовірна панорама на Дністровський меандр та місто Заліщики.

заліщики-вечір

На сьогодні це є практично єдиною атракцією, яка приваблює туристів до даного міста. Проте, колись це був відомий європейський курорт, польський курорт номер один, який  навіть називали «Польською Рив’єрою». Це був один з найкращих кліматологічних курортів з декількома піщаними пляжами та набережною, яку порівнювали з ялтинською. Завдяки Високим Дністровським берегам, які захищають місто від холодних фронтів, тут панує особливий теплий клімат.

Зал

Проблема, з якою ми зіштовхнулись в даній подорожі – відсутність організованих кемпінгів, куди можна було б заїхати та поставити намет, прийняти душ тощо. Таких інфраструктурних об’єктів в Україні практично немає. Тож кожного дня ми шукали більш менш хороше місце для ночівлі самостійно. Цього разу зупинилися на чудовій затишній галявині недалеко від Хрещатинського  монастиря. На мою думку, з сучасним розвитком туризму  організовані кемпінги просто необхідні для такої великої за площею країни, як наша, тим більше цікавих місць та об’єктів у нас вистачає.

Зранку наступного дня ми ще раз заїхали на видовий майданчик, щоб побачити цю надзвичайну панораму і в ранковому світлі. А потім і скупалися на пляжі Заліщиків у теплій водичці Дністра. І справді, в цього місця є значний потенціал для розвитку туризму, необхідні лише інвестиції в інфраструктуру – і дана місцевість стане найкращим пляжним відпочинком західної України.

Наступним пунктом нашої мандрівки була столиця Буковини – місто Чернівці, яке знаходиться за 60 км від Заліщиків. Дорога виявилася досить непоганою і через годину ми вже були у центрі міста, на знайомство з яким у нас залишилось лише декілька годин, адже потрібно було ще засвітла доїхати до Хотина та знайти місце для ночівлі. Цього часу надзвичайно мало для такого самобутнього, мультикультурного та історично багатого міста, яке на мою думку,  незаслужено менш відоме серед туристів.

_DSC1032

Головною і найвідомішою пам’яткою Чернівців є архітектурний ансамбль колишньої Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, який включений до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Побудована Резиденція була у 1882 р. у дусі еклектики (суміш різнорідних  стильових архітектурних елементів) за проектом відомого чеського ученого, архітектора Йозефа Главка.

DSC_03461

На сьогодні в цих приміщеннях розміщений Чернівецький Національний університет імені Федьковича, архітектура  якого дещо нагадує Гарвардський університет.  Для студентів вхід на територію вільний, а от туристам доведеться викласти 20 грн.

_DSC1117

Саме з цієї архітектурної пам’ятки ми і розпочали свою екскурсію.  Приємною несподіванкою виявилася зустріч з моїм колегою-географом  І.І. Костащуком, викладачем даного університету, який знає про Чернівці те, що не написано у Вікіпедії. Він із задоволенням погодився провести нам екскурсію містом і розповів неймовірно цікаві факти про найвизначніші об’єкти Чернівців.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Стартували ми з найвідомішої площі Чернівців – Театральної. Головною її окрасою є театр імені Ольги Кобилянської – творіння знаменитої фірми Фельнера і Гельмера, якою споруджено більше 40 найгарніших театрів у Європі, у тому числі і Одеський. Також, на площі розміщений Єврейський та Румунський Народні доми. Крім них, у місті є ще Український, Польський та Німецький Народні доми, як центри культурного життя громад, адже особливістю Чернівців є поліетнічність – тут проживає більше 60 національностей. Також на Театральній площі споруджена «алея зірок», де увіковічені найвідоміші діячі культури і мистецтв, які пов’язані з Чернівцями –  Назарій Яремчук, Софія Ротару, Володимир Івасюк,  Микола Мозговий, Іво Бобул та ін. Чернівці вважаються пісенною столицею України.

DSC_0484

DSC_0371

Відвідали ми і площу Святого хреста з однойменним костелом, на стінах якого зберігся сонячний годинник, який досі показує віденський час. Ще однією архітектурною родзинкою міста є будинок-корабель, зі звуженим фасадом у напрямку до площі, балконом на другому поверсі, що нагадує палубу та вежею щоглою.  За легендою його спорудили два брати, які були закохані у море. На другому поверсі будинку навіть були встановлені два капітанські мостики та  два штурвали.

DSC_04401

Особисто мені найбільше сподобалась незвичайна площа Турецької криниці, що залишилася місту в спадок від Османської імперії. В центрі площі знаходиться найстаріша і до сьогодні діюча криниця. До речі, з Турецького мосту видніється відома для географів найвища вершина рівнинної України – гора Берда (515 м).

DSC_0459

DSC_04858

Серед відомих об’єктів Чернівців, нами були  відвідані: Миколаївський кафедральний собор, який ще називають «п’яна церква» через покручені в різні боки куполи.

DSC_0517

Миколаївська церква –  найстаріша дерев’яна церкву міста 1607 року спорудження.

DSC_0508-2

Вірменська церква святих апостолів Петра та Павла, проект будівництва якої розробив той самий Йозеф Главка.

DSC_05212

І звичайно прогулялися головною пішохідною вулицею міста – вулицею Ольги Кобилянської. Колись  її називали Панською, щодня мили з милом та не пускали відвідувачів у брудному взутті. Головна вулиця міста сьогодні відрізняється чудовими архітектурними ансамблями, старовинною бруківкою, найбільшою концентрацією кав’ярень, ресторанів та літніх терас,  дорогих бутиків та сувенірних крамничок, та створює неповторну «чернівецьку» атмосферу.

DSC_0558-2

DSC_0565

За рекомендацією Івана Івановича ми пообідали в одному із найпопулярніших закладів міста – Панській гуральні. Не дивлячись на популярність гуральні серед місцевих жителів і туристів та деяку помпезність її зовнішнього вигляду, ціни тут досить демократичні. Смачна буковинська кухня у поєднанні з оригінальною подачею та великий вибір напоїв (настоянок, пива тощо) не залишать вас розчарованими.

DSC_038488

Вдосталь посмакувавши та перепочивши, ми відправились у напрямку до Хотина в пошуках місця для ночівлі.

Їхали, можна сказати, наосліп, так як в інтернеті не знайшли жодної інформації щодо можливої стояки з наметами. Єдиним нашим орієнтиром було колись побачене фото із зображенням гіпотетичної стоянки з видом на фортецю з іншого берега Дністра. Тож поставивши імовірну точку на гугл карті  відправилися на пошуки.

Дане місце таки вдалося знайти на околиці села Жданівка, хоча зробити це було досить важко, так як до нього веде зовсім не наїжджена дорога, тим паче, що добиралися туди ми вже після заходу Сонця. Проте, приємні місцеві жителі-дачники допомогли нам, розповіли про стоянку, дозволили набрати води. Від них ми дізнались, що за декілька днів перед нами тут розбивали свій табір польські туристи, тай взагалі це місце досить часто приймає туристів. Як бачите – кемпінгів нам дійсно не вистачає.

Ранкове пробудження з панорамою, яка відкрилася перед нашим поглядом, ніби перенесли в Козацьку добу.

DSC_0578DSC_0568-2DSC_0583-3

Хотинська фортеця –  одна з найвідоміших та найкраще збережених середньовічних фортець – була збудована ще у ХІІІ столітті та є одним із семи чудес України. Це те місце, яке має відвідати кожен українець. Підтвердженням цього є наступні фото.

хотин

DSC_2307

DSC_2334

DSC_2337

DSC_2347

А далі було повернення…

Не шкодуйте часу і грошей для подорожей і знайомства з Батьківщиною!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук