Автоподорож Елладою. Частина 4. Острів Лефкада та місто Дельфи

Досі пам’ятаю ті неймовірні відчуття, те пережите захоплення від відвідин Метеор. Добре, що зараз ми користуємося цифровими фотоапаратами, адже скільки  мені потрібно було б плівки, щоб закарбувати все побачене нами в подорожі.  Далі наш маршрут пролягав до західного узбережжя материкової Греції. Тут Еллада омивається водами Іонічного моря.

Ночували в кемпінгу на березі моря, а вранці відправилися у напрямку острова Лефкада. Дістатися на острів досить просто. З материковою частиною він з’єднується понтонним мостом і насипною дамбою. Перед в’їздом на міст розміщений середньовічний замок Айя-Мавра. Оскільки були поруч і був час, вирішили відвідати цю пам’ятку (вартість входу – 2 євро, що дуже дешево по європейських мірках). Чесно кажучи, замок нас не вразив. Від нього залишилося лише кілька руїн внутрішніх споруд і стіни. Проте, зважаючи на його положення, колись він мав дуже стратегічне значення і багату історію.

Після обіду ми потрапили на острів Лефкада. Основним його багатством є білосніжні піщані пляжі («лефкада» з грецької — білий) та бірюзова водичка…

Релаксували на пляжі Порто Катсікі — місці, де білі скелі висотою до 200 м різко обриваються до моря, утворюючи бухту з білою, прозорою галькою і світло-блакитно-лазурною водою. Від стоянки і декількох кафешок до лінії води ведуть понад 100 сходинок, вирубаних у скелі. З грецької, Порто Катсікі перекладається як «пляж кіз», адже лише вони могли дістатися сюди до того, як було побудовано сходи.

Скупавшись та відпочивши, помчалися далі в пошуках пригод — дивитися на один з найкращих заходів Сонця. В Греції майже завжди вони неймовірні, але цей був особливий…

Не щодня ти спостерігаєш як догорає день, гублячи свої різнобарвні промені у хвилях моря, забарвлюючи у багряний прямовисні скелі та змінюючи природнє сонячне освітлення на штучне, яке з приходом темряви все більше проривається з-під куполу маяка і надсилає сигнали яхтам, кораблям на десятки миль вглиб моря.

Наступний день нам приніс можливість зануритися в історію та культуру античної Греції. Біля підніжжя гори Парнас, в неймовірно мальовничому природному оточенні, розташувалося одне з найвідоміших міст Стародавньої Греції – Дельфи – центр античного світу. Місто овіяне багатьма міфами.

Згідно одного з них, Зевс, вирішивши визначити центр світу, випустив з протилежних кінців двох орлів. На те місце, де птахи зустрілися та впали, пронизавши один одного своїми клювами, верховний бог метнув величезний камінь, тим самим відмітивши, де знаходиться Пуп Землі. Цей камінь впав якраз на південно-західному схилі гори Парнас і зберігається зараз у музеї в Дельфах. Вхід до музею – одного з найкращих в країні зібрань предметів давньогрецького мистецтва, та до розкопок храмового комплексу коштує 12 євро.

Ми змогли вільно прогулятися серед античних пам’яток, роздивитися кожен експонат музею, адже приїхали після обіду (хоча вийшло дещо ризиковано, бо в цей день музей зачинявся о 17-30 – ми якраз встигли усе подивитись), та ще й не забуваємо, що у вересні туристів значно менше.

Сьогодні від одного з найбагатших храмових комплексів залишилися лише руїни. Проте, в стародавні часи Дельфи в Греції були відомі тим, що тут розташовувалося святилище в честь богів. Коли нове покоління богів з Олімпу, що вже прийняли людську подобу, винищувало по всій землі своїх ворогів-попередників, Аполлон прийшов в Дельфи і вбив величезного змія Піфона, який в темній печері зберігав таємниці матері-землі. Аполлон став сам завідувати таємними знаннями. Так з’явився оракул (місце для пророцтв) Аполлона в Дельфах. Згодом на цьому місці було збудовано храм Аполлона, в центрі якого існувало святилище, де і був оракул. На фронтоні храму розміщувалися відомі надписи «пізнай самого себе» та «нічого надміру», спрямовані на массу людей, що йшли сюди з усього еллінського і варварського світу аби дізнатися істину про минуле, сьогодення і майбутнє, яку повідомляла жриця-піфія. Спершу раз в рік, потім майже кожен місяць, а далі щодня вона підіймалася на бронзову триногу, встановлену на скелі над розщелиною, вдихала пари, які просочувалися з надр, і жувала листя лавра – священного дерева Аполлона. Далі піфія впадала в транс і починала щось бурмотіти. Тоді жреці прочитували їй запитання паломників і записували нескладне бурмотіння, яке потім перекладали віршами.

Пророцтва жреців були неоднозначні й лише від самих паломників залежало, як вони їх зрозуміють. Наприклад, на початку греко-перської війни, афіняни звернулися за порадою і отримали відповідь, що лише дерев’яні стіни дає Зевс для спасіння себе і нащадків. Вони змогли правильно трактувати пророцтво, що порятунок знайдуть завдяки своєму флоту. А от лідійський цар Крез, отримавши відповіді на свої три запитання, останні два інтерпретував невірно. Найвідоміша відповідь на запитання чи варто йому першому розпочинати війну — Якщо цар піде війною на персів і перейде річку Галіс — могутнє царство зруйнує. Крез не зрозумів, що мова йшла про його власне царство.

Посередництво жреців вносило в спілкування з богами людську інтригу. Кожен паломник повинен був супроводжувати своє запитання подарунком або жертвою. Якщо подарунок був кращим, ніж у інших, відповідь давалася позачергово.

Царі, багатії, цілі міста і країни несли в святилище подарунки, ставили статуї і колони, зводили і ремонтували храми. Острів Наксос поставив величезного мармурового сфінкса, острів Керкіра звів ще більшого мідного бика з золотими рогами поряд – зараз це експонати місцевого музею.

Раз в чотири роки змагання між містами в Дельфах приймало ще більш наочну форму. Для спокутування вбивства божественного монстра Піфона Аполлон, по тогочасним звичаям, заснував поминальні ігри, названі Піфійськими. Спортивна частина ігор проводилася на стадіоні вище святилища (зберігся значно краще знаменитого олімпійського) і на іподромі нижче (не зберігся взагалі). Музичні і поетичні конкурси відбувалися в театрі (теж відмінно зберігся) прямо над храмом Аполлона. Переможці отримували право ставити в Дельфах свої статуї.

Проте, далі були римляни-завойовники, а потім християни… З часом роль і значеня міста було втрачено, і воно, в прямому сенсі слова, було поховане під землею та камінням. Над ним утворилося селище пастухів – Кастрі. І тільки в ХІХ французькі археологи розкопали античні Дельфи, руїни якого ми й відвідали…

На ночівлю ми зупинилися в затишному кемпінгу на узбережжі Коринфської затоки поруч з Дельфами, посмажили сувлакі та заглибилися в лаунж.

Сванетія 2019. Щоденник Тані. Частина 1

Грузія… Країна вусатих джигітів, які танцюють лезгінку, тримаючи барана під рукою, пригощають усіх соковитим шашликом та розповідають довжелезні тости про «маленьку, але горду пташечку…», присьорбуючи алазанське вино з величезного рогу.
Якось так я уявляла її колись. І можливо я побачу таку картинку в якомусь з районів Грузії, типу Мегрелії, але це точно не кадр з нашої історії. І це однозначно не про Сванетію і, тим більше, не про Местію. Свани – гордий народ. І хоч зараз жителі міста і всієї Верхньої Сванетії у своїй діяльності повністю орієнтуються на туристів, проте гени і багаторічна історія нікуди не поділися. Тут немає тієї грузинської гостинності, про яку усі знають і говорять.

✍️Про сванів і Местію ми уже писали в нашому блозі , тому не буду повторюватися. Хочу додати одне, що за рік, як на мене, жителі ще більше зосередилися на туризмі. Майже в кожному домі якщо не гестхаус, то кемпінг, безліч невеличких магазинчиків, у ресторанах – жива музика, на вулицях – десятки маршрутчиків і таксистів, які за досить доступну плату готові доставити тебе в будь-яку точку країни. Окремими в моїй голові мелькають спогади: брошури-запрошення на місцевий концерт, невеличкий парк о 7-00 год, в якому група з приблизно десяти людей займалась ранковою йогою, магазини з вином різної цінової категорії, боржомі за 12 грн. і смачне морозиво за 10 грн. (тепер ви розумієте, що ми там їли і пили)))) . Загалом, ціни цього року нас дуже радували, як в горах, так і на морі. А туристів тут дійсно багато. Влітку їх значно більше ніж місцевих жителів. На вулицях ви можете почути чеську, польську, словацьку, німецьку, англійську мови, ну і звісно ж російську та українську. До речі, туристів з України цього року було дуже багато. І це радує). Але давайте попорядку…

Дорога все не закінчувалась. Водій маршрутки то набирав швидкість, то різко пригальмовував, намагаючись ввійти у поворот. У Грузії дороги значно кращі, ніж у нас. Та що там значно – навіть між гірськими населеними пунктами транспортне сполучення з рівненьким асфальтним покриттям. Згадую наші Карпати — і аж сльози навертаються.

Про грузинських водіїв взагалі можна книгу написати. Ми за двотижневу поїздку їх стільки перебачили. Наприклад, ось цей, що віз нас з Тбілісі до Местії (центр району Верхня Сванетія), напевно, найспокійніший з усіх – педаль газу не вдавлював в підлогу, не робив різкі віражі на серпантинах, мовчазний – реально, рідкісний екземпляр грузинського водія. В таких переїздах навіть поспати можна.

На противагу йому, водій, який віз нас з Ушгулі до Местії. Пригадую, як мимовільно замружувалися очі, коли ми проїжджали ділянку грунтової дороги, де праворуч – прямовисна гірська стіна, з якої періодично осипається грунт, перекриваючи або взагалі руйнуючи дорогу, або стікає струмок, прорізаючи дорожнє покриття, а зліва – стрімке урвище – каньйон річки. Як на мене, швидкість, з якою ми тоді їхали, була зависока, але коли у водія починав вібрувати телефон – моє серце і нервова система теж переходили у віброрежим. Уявіть, не скидаючи швидкості, правою рукою водій бере телефон, щось типу Нокіа 3100, примружуючись секунд 5-10 намагається побачити, хто ж його турбує, натискає кнопку «Прийняти дзвінок», перекладає телефон у ліву руку і починає говорити, керуючи весь час однією рукою. І так разів 5-6 за переїзд. Родом він з маленького сванського поселення, а дружина його з Ушгулі (найвисокогірніша громада Європи). З Сухумі вони переїхали у Тбілісі, і з жовтня по травень проживають там, а коли починається туристичний сезон – працюють в Ушгулі. Туристи – чи не єдине джерело доходу в Сванетії. В Местії, через несправність авто, водій був змушений пересадити нас у мікроавтобус свого брата, і вибачаючись, подарував 5 літрів вина.

Його брат – повна йому протилежність. Ми навіть почали сумніватися щодо їх кровної спорідненості. Сиві густі вуса, над постійно вигнутими в посмішці губами, — такий собі супер-Маріо. Маленький, шустрий говірливий дідок з режимом гіперкерування. Повертаючи на серпантинах, він усім тілом налягав на руль, то різко гальмував, то давив на педаль газу, щосили, то пропускав машини, то пролітав повз них, як ракета. При такому водінні не те що не заснеш, взагалі в доброму здоров’ї і самопочутті важко залишатися.

Є і надзвичайно балакучі водії. Таксист, який віз нас з Анаклії до Кобулетті, за 2 години розповів про себе, свою роботу, життя в місті Анаклія (розповім згодом у наступних постах), історію містечок, які проїжджали, й навіть про вартість вживаних авто. Хлопців ця інформація зацікавила найбільше. Вони запитували вартість мало не кожної машини, що нас обганяла. У Грузії ціни на такі авто, як в Європі, проте, безкоштовне розмитнення. Є деяка плата за авто з Японії з правим кермом, їх, до речі, теж дуже багато. Мабуть, тому в грузинів такий стиль водіння. Навіщо бути безпечним – авто ж дешеві. А я ще дивувалась на початку, як так, що біля кожної хатинки, навіть досить занедбаної, у дворі стояв як не Мерседес, так Ауді. Тепер зрозуміло.


✍️Повернемося до першого дня і переїзду до Местії. Як тільки в’їжджаєш в гірську частину – від краєвидів за вікном неможливо відірвати погляд. За кожним поворотом – нова картинка, наче плівку діафільмів продивляєшся. І хоч види уже знайомі, але це як з улюбленими фільмами – можу їх по декілька раз переглядати.

☁️Легкі хмаринки, чіпляються за верхівки дерев, які повністю покривають невисокі круглясті схили гір.🌊 Надзвичайно блакитна вода Інгурського водосховища, яка на 30 км чи то блакитною, чи то бірюзовою, а може і лазурною стрічкою оповиває підніжжя гір, манить своїми водами, й хочеться і скупатись, і сфотографуватись. А вище нього, охоплюючи кожну гору, кожен схил, простягається сіра нитка дороги, яка періодично то виринає з туману, то знову в ньому губиться. Пробую сфотографувати все це на свій телефон, але щось нічого не виходить. Знімаю відео – знову не те. Плюнула на все і просто почала насолоджуватись краєвидами. Ми й так останнім часом більшість краєвидів, пам’яток, містечок бачимо крізь призму наших смартфонів. Уже вкотре ловлю себе на думці, що одразу підбираю ракурс і думаю про те, як ці місця чи об’єкти виглядатимуть на фото у моїх соціальних сторінках. А як же просто насолоджуватися? Напевно це синдром XXІ століття.

✍️Переїзд триває 8-9 год. Водії роблять в середньому 2-3 зупинки по 15-30 хв, щоб забігти до магазину, розім’яти ноги чи перекусити в придорожньому кафе. Ми вже не могли дочекатися кафе, де зможемо замовити кубдарі. Цього разу він виявився дуже гострим, ну і як завжди смачнющим. Смажене тісто з рубленим м’ясом ми собі рідко дозволяємо їсти – не корисна їжа і т.п., а з дитинства — раз не корисна – значить смачна. Тим, хто дотримується правильного харчування, у Грузії буде дуже важко – багато мучних, жирних, гострих страв.


✍️Приїхали до Местії десь о 17 год. Поставили намети, наварили традиційного борщику, повечеряли, прогулялися вечірніми вуличками, помилувалися підсвіткою сванських веж і полягали спати. Засинали під грузинські пісні в живому виконанні – навпроти кемпінгу, де зупинилися, знаходиться ресторан, з живою музикою. Проте, наступного дня репертуар був ідентичний. Ще б день – і ми б усі пісні на пам’ять вивчили.


✍️Наш другий день в країні неймовірних красот і краєвидів був дуже насиченим. З висоти 1500 м, на якій знаходиться Местія, ми піднялися до 2750 м – озер Корульді, пройшовши 10 км. Проте нам цього було не достатньо (мені то вистачило, а от решті – ні) і ми пішли далі вгору. Я дійшла до 2900 м, вище не захотіла, а може і сил вже не було, ще ж потрібно спускатися.

Чим цікаві озера? Навіть і не знаю… Щось типу великих калюжок на плато. А от краєвиди навколо – ось що дійсно зачаровує. На маленькій міжгірській рівнині, серед зелених, місцями вигорівших трав, пасуться корови і, до речі, разом з ними цілі стада бичків, (яких я ще з дитинства боюся, а тут не боялась, бо запізно побачила, що то бички), з усіх боків стежками блукає до сотні туристів, деякі з яких катаються на конях, деякі навіть приїжджають на авто, а навкруги — на 360 — покриті снігами скелясті хребти.

Хочеться піднятися ще вище, злетіти в небо і дивитися на ці краєвиди, і насолоджуватися ними, і не відривати від них очей, зафотографувати все, запам’ятати і обов’язково повернутися.


✍️Після 10 км спуску вниз мрії лише про одне – по-швидше в палатку спати. Ступні і коліна боліли так, що по місту до кемпінга доповзала малюсінькими крочками, і цей кожен крочок відкликався в мені п’ятдесятьма відтінками болю. В 19-00 год. я вже бачила сни…

Наступного року теж плануємо похід Сванетією — приєднуйтеся до нашої команди: Похід країною сванів — 2020

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід по Трахтемирову

В кінці червня наш Клуб мандрівників «Подорожуй Толково» святкував свій день заснування. Відзначити цю подію вирішили, як не дивно, в мандрах. Ми відправилися у невеличкий похід по пів острову Трахтемирів, який розміщений на Дніпрі (між Ржищевом і Каневом) в межах Черкаської області.

Трахтемирів має просто колосальну історію: різні епохи та культури наклали свій відбиток на ці території. Щоб не переобтяжувати текст аж занадто великим екскурсом в історію та не перетворювати його у непосильний лонг-рід, напишемо лише декілька загальних фактів про ці землі:

  • Перші поселення на півострові утворилися ще 100-120 тис. років тому. Тут знайдені сліди городищ, стоянки та кургани Скіфської, Трипільської, Зарубинецької та Черняхівської культур;
  • За часів Київської Русі тут існувало 4 міста (у літописах найчастіше згадується місто Заруб, яке було найбільшим) та один з перших монастирів — Пречистинський;
  • В часи козацтва утворилося місто Трахтемирів. На думку деяких істориків місто було столицею реєстрового козацтва (за часів Петра Сагайдачного). В ті часи це був важливий центр на Дніпрі, а у пік свого розквіту його населення сягало 30 тисяч осіб. В цей період на півострові розміщувався неприступний замок-фортеця, потім місто було зруйноване турками, і далі воно розвивалося як звичайне невеличке містечко;
  • В період Другої світової війни, під час битви за Дніпро, на півострові був сумнозвісний «букринський плацдарм», де загинуло від 200 до 400 тис солдатів;
  • У 70-х роках під час будівництва Канівської ГЕС село Трахтемирів було частково затоплено, частина місцевих жителів  була відселена, інші ж виїхали, і на сьогодні в с. Трахтемирів зареєстрований лише один житель.

Попри невелику відстань від Києва (близько 150 км), як не дивно, але добратися до півострова громадським транспортом доволі складно. Зі столиці лише один раз на день ходить маршрутка до Великого Букрина, але зважаючи, що нас зібралася група, цей варіант одразу відпав, адже поміститися з рюкзаками навряд чи вийшло б. Тож було вирішено доїхати приміською електричкою до Миронівки, а вже звідти, замовленим заздалегідь транспортом, дістатися до села Трахтемирів. Мікроавтобусом ми доїхали до шлагбауму, який встановлено на околицях села, і саме звідси розпочали свій маршрут – від вказівника Трахтемирівський ландшафтний регіональний парк. Пройшовши декілька десятків метрів, вийшли до оглядового майданчика, звідки відкриваються панорами Канівського водосховища. Тут встановлено пам’ятний хрест, поруч є відоме дерево у формі тризуба.

Від оглядового майданчика ми вийшли на викладену тротуарною плиткою доріжку, яка вивела нас до руїн колишнього мисливського угіддя. Справа в тому, що у 2000 році на Території Трахтемирівського півострова створили приватний ландшафтний парк, а по суті було створено приватні мисливські угіддя, які належали одіозному екс-голові Нафтогазу – І. Бакаю. Землі ландшафтного парку були обнесені парканом, було встановлено вежі з озброєною охороною, шлагбауми на дорогах. На території ландшафтного парку побудували великий мисливський будинок, (до речі перша хонка була якраз тут, а не в резиденції Януковича), вишки для полювання, будинки для гостей, вертолітний майданчик і купу бесідок. Також сюди завезли велику кількість диких тварин – кабанів, лосів. Сюди приїздили чиновники та олігархи на полювання, а доступ для звичайних громадян був закритий. Лише після Революції Гідності були зруйновані паркани і відкрито доступ. Сьогодні це доволі популярний туристичний об’єкт, але від колишньої розкоші залишилися лише руїни, напіврозібрана доріжка з тротуарної плитки, нетипові для місцевості дерева, а також дикі тварини.

Після огляду території колишнього маєтку відправилися мощеною доріжкою вглиб півострова, пройшли повз закинутий дитячий табір, на території якого стоять нові фінські будиночки, де за часів діяльності мисливських угідь зупинялися гості, а сьогодні розміщується адміністрація РЛП Трахтемирів.

Одразу за табором мощена доріжка закінчилася і далі вже йде звичайна грунтова стежка. Буквально через 100 метрів вийшли до будиночка, який виглядав доглянутим: з побіленими стінами, гарною клумбою, скошеною травою…Мабуть чиясь дача.

Метрів за сто від нього біля дороги ми побачили надпис на дереві: «Люди доброї волі здраствуйте! Ласкаво просимо».  Так ми зрозуміли, що дійшли до будинку найвідомішого та єдиного офіційного жителя с.Трахтемирів – Олега Георгійовича Петрика, який більше відомий за прізвиськом «Скіф». Будинок  у нього незвичайний, побудований у козацькому стилі, стіни та кути розмальовані різноманітними орнаментами, а на зовнішній фасадній стіні — щит та меч.

Ще до поїздки я читав про цю незвичайну людину і що він завжди радий гостям, і завжди розповідає цікаві та незвичайні історії про Трахтемирів. За чутками Скіф був дисидентом. В цьому будинку він живе самітником вже більше 30 років, без світла і газу, відмовившись від соціуму, в повному єднанні з природою… Тож ми вирішили завітати в гості. На порозі нас зустрів вусатий чоловік з сивим довгим волоссям, на вигляд років 60, він одразу запросив усіх нас до свого будинку.

Як тільки я ступив крок до хати, одразу аж в серці похололо – до мене йшов здоровенний пес, зростом мені десь по груди – російський хорт, але Скіф одразу сказав, що він добрий і нікого не троне. Поруч бігало ще з 5 невеличких собачок, як виявилося пізніше досить рідкісної породи – левретка.

Кімнати були більше схожі на музей, ніж на жиле приміщення – багато всіляких дрібниць, старовинні горщики, посуд, зброя, обладунки. Багато картин, книг, величезний камін.

Запросивши усіх нас присісти – Скіф, сівши на лежанці в центрі кімнати, почав розповідь з питання – чи розуміємо ми взагалі куди потрапили? Чи був хтось до цього на півострові? Коротко розповівши історію, він наголосив, що Трахтемирів — це унікальне місце — сакральне серце України, і біля висоти 222 (знаходиться десь за 2 км від його будинку) центральна зона святилища,  –аномальна зона, місце де не діють правила фізики. Саме там точка сили, яка позначена на всіх езотеричних картах світу. Вже десь за 300 метрів від його будинку за бетонними блоками, у напрямку висоти 222, починається святилище, природний храм. Воно може або зцілити або навпаки відібрати силу…

Подякувавши за цікаву розповідь ми попросили води для приготування їжі (великий недолік пів острова – відсутність чистої питної води), проте виявилося, що колодязя ніде поруч немає, тільки на узбережжі водосховища біля самої води є джерело, з якого виведено трубку і можна накачати воду тільки ручною помпою. Тож Скіф, взявши помпу, провів нас до джерела, дав свої каністри та допоміг набрати води. Далі ми почали перехід до місця сили – висоти 222, який зайняв у нас приблизно 40 хвилин. На висоті встановлений геодезичний триангуляр. Робимо привал та насолоджуємося чудовими панорамами Канівського водосховища. На іншому березі відкривається Переяслав-Хмельницький. Висота не заліснена – вся у різнотрав’ї та квітах.

Перепочивши, продовжуємо рух у напрямку Батурової гори, біля якої планували розбити табір. Стежка вже не така натоптана і, після спуску з висоти 222, йде густим лісом. Орієнтуватися було доволі складно, адже стежки не натоптані, крім того багато звірячих тропок, в якийсь момент взагалі збилися з дороги, довелося трішки поблукати. В лісі величезна кількість окопів та траншей часів Другої світової війни. Через якусь годину все таки вийшли під Батурову гору. Там дуже гарні місця для табору і вже було декілька груп туристів.

Ми вибрали собі найкраще та найзатишніше місце — з одного боку воно захищене дюною від вітрів з водосховища, з іншого — густим лісом. З вершини дюни відкривався неймовірний вид на Трахтемирівськивй заповідник та марків Шпиль. Тут я за фотографував 2 неймовірно гарні заходи сонця…

А далі нас чекав лаунж з шашликами, купанням у водосховищі та засмаганням. Під Батуровою горою ми отаборилися та провели 2 ночі.

Похід країною сванів (всі розповіді)

Наш минулорічний похід по Кавказу (Сванетія, Грузія) виявився настільки цікавим, що ми не змогли вкластися в одну розповідь, і у нас вийшов цілий щоденник з 7 статтей. Тому для зручності ознайомлення з нашими враженнями та фото, ми вирішили зробити узагальнюючу статтю з посиланнями на кожну розповідь.

Перша розповідь присвячена добиранню до столиці Сванетії — Местії.


Друга розповідь — про радіальний вихід до озер Корульді, столицю Сванетії Местію та історична довідка про знамениті вежі.


Третя розповідь присвячена першому повноцінному похідному дню близько 17 кілометрів від Местії до Жабеші.


Четверта розповідає про перехід до одного з найдавніших та важкодоступних сіл Сванетії — Адіші.


П`ята розповідь — це повністю враження та переживання Тані від світанку і до заходу сонця одного з похідних днів.


Розповідь про перехід до найвисокогірнішої общини Грузії та усієї Європи — Ушгулі та вихід на Сванетський хребет.


Розповідь про морську частину нашого походу та про наші враження від Батумі – міста економічного дива та головного курорту Грузії.


Збираємося до Грузії і цього року — 16 -28 серпня, щоб знову пройтися стежками Кавказу. Приєднуйтеся до нашої ТОЛКОВОЇ команди!

Похід траневою Чорногорою

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 2

День 6

Шостий день ми присвятили вивченню півострова Акамас та однойменного національного парку. З Поліса до початкової точки маршруту майже кожну годину курсує автобус за 1,5 євро, тому дістатися туди дуже легко. Небо в цей день хоч і хмарилось, але дощ не йшов, періодично сонечко виглядало… Наше знайомство з півостровом розпочалося з купальні Афродіти (Богині кохання у грецькій міфології). Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина.

Сфотографувавшись біля купальні, ми почали підйом до найвищої точки Акамаса – вершини гори Сотірас. Півострів потопав у квітах. Такої кількості фото різноманітних трав, квітуючих рослин на моєму фотоапараті ще не було…

З вершини гори ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини.

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до Блакитної лагуни. Сміливці наважились скупатися у ще досить прохолодних водах лагуни, дівчата робили фото у купальниках, ну а я нарізала ковбасу на обід…

По дорозі додому вирішили вийти в рибацькому селищі Лачі і пройтися 2 км до нашої стоянки мальовничою набережною.

Ввечері запалили вогнище у таборі, розмістилися навколо нього у зручних кріслах і насолоджувалися цікавими розмовами та шумом хвиль Середземного моря.

День 7

До обіду ми ще знаходилися у Полісі, пили смачну каву на березі Середземного моря, насолоджувались свіжим морським повітрям і мріяли про тепле сонечко. А його все не було…

Далі переїхали до початку стежки Адоніса, по якій за 3 переходи дісталися до місця нашої ночівлі. Стежка досить легка і веде вглиб півострова. Вже на половині нашого шляху почав накрапати дощ. Тому до стоянки знову дісталися мокрі. Хлопцям такого нетривалого переходу було замало, тому вони ще полізли на сусідню гору. Що вони там побачили не знаю, але фото один одного та селфі понароблювали. Ну а я пів вечора відмивала кросівки. Всі уже чекали завтрашнього дня, бо по прогнозу погоди мало стати тепліше і сонячніше.

День 8

Вас напевно цікавить, чи вдалось нам нарешті відігрітись? Так. НАРЕШТІ. Цей день був сонячним і досить теплим для нас, не для місцевих жителів, бо +16+18 на Кіпрі на початку квітня, коли на новий рік було +27 – досить холодно, погодьтесь.

Цього дня весь наш маршрут проходив вздовж узбережжя. Відкрита місцевість, теплий морський бриз, яскраве сонечко – прекрасний день для прогулянки, переходів, відпочинку, насолоди життям і прекрасна можливість підсохнути. І якщо ви подивитесь на мій рюкзак на фото, то побачите як ми в поході сушимо речі – там і рушник, і випрані кросівки, і навіть мокрі, але чистенькі носочки.

Ось так, підставляючи свої обличчя під лагідні сонячні промені, ми дійшли до пляжу Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. І хоч жодної черепахи ми так і не зустріли, проте дівчатка їх майже замінили – вони теж погрілися на теплому пісочку.

Ще один перехід – і ми дійшли до місця нашої ночівлі під стіни невеличкого ресторану. Тут було все для прекрасного закінчення дня. І краєвиди, і чистий пляж, і лагідне море, і холодне пиво по 3,75, і wi-fi, і душ… Краса… Сусідами по палатках виявилися українець і 2 росіян, які вивчали Кіпр на велосипедах. Вони пригостили нас ще трішки зеленими бананами, позиченими з чиїхось плантацій. А увечері кількість палаток збільшилася за рахунок українок, тих самих, з якими ми гостювали у кемпінгу Поліса. Вечеря була з неймовірним видом на заході Сонця.

День 9

Прокинулися досить рано, адже у нас були грандіозні плани — потрапити до каньйону Авакас і на 12:00 встигнути до поселення Аджіо Геогргіос, звідки в цей час відправляється автобус до нашого кемпінгу в Корал Бей.

Тож вже о 9 год. ми були біля каньйону. Проте, цього року пройти вглиб було досить важко через дощі, які йшли останні дні і значно поповнили водою маленький струмок на дні каньйону. І хоч течія не потужна, і води не так вже було багато, але стрибати з одного слизького камінця на інший не дуже легко, тож повернутись в сухих кросівках теж майже нікому не вдалося. Проте, декілька фото ми все ж зробили.

На автобус ми теж встигли. Прийшли навіть на 40 хв раніше, що дало нам змогу насолодитися неймовірними краєвидами гавані Агіос Георгіос, попиваючи каву і з’їсти декілька кульок смачнющого морозива.

В Корал-Бей дісталися швидко. Не менш швидко розбили табір, а потім — на наш найулюбленіший пляж. В цей час пляжі Кіпра для мене найпривабливіші, бо на них практично немає людей і можна спокійно лежати на сонечку, в тиші прислухатися до шуму хвиль, купатися, і ніякої «медової пахлави» і «солодкої кукурудзи».

День 10

А вже цей день ми повністю присвятили відпочинку: хтось відпочивав на пляжі, хтось відправився споглядати історичні пам’ятки Пафосу, хтось гуляв Корал Беєм… Андрій зранку поїхав проводжати дівчат (їх літак був на 2 дні раніше) і пройшовся з фотоапаратом ще безлюдним центром Пафосу — ось фото:

День 11

З Корал Бея до Пафоса ми замовили таксі, яке довезло нас до автовокзалу з якого відправлявся автобус на Лімасол. Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Залишивши наші рюкзаки, другий рік поспіль, в одного доброго дідуся, ми відправились вивчати старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Ми просто не могли пройти повз, тому і пили смачну кіпрську каву, і їли морозиво (я навіть двічі, бо ну дуже смачне) і дуже ситну кіпрську пітту.

Після прогулянки старим містом, ми потрапили у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Реально не хотілося повертатись. Але що ж поробиш, завтра в обід літак.

День 12

Ночували ми в наметах біля солоного озера Алікі та мечеті Хала Султан Текке, яку друзі відвідали вранці (я ж не ходила, бо вже там була, плюс комусь же потрібно за рюкзаками подивитись). На озері до кінця березня зимують рожеві фламінго. Нам вдалося лише дуже здалеку на них подивитись, а так би хотілося пару вдалих крупнопланових кадрів зробити.

Ось так закінчився наш похід. Зрозуміло, що все не опишеш. Можливо комусь цікаво дізнатись щось детальніше – пишіть, а ще краще – поїхали наступного року з нами: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів 2020

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 1

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаєм