Рубрика: Похід

Наш минулорічний похід по Кавказу (Сванетія, Грузія) виявився настільки цікавим, що ми не змогли вкластися в одну розповідь, і у нас вийшов цілий щоденник з 7 статтей. Тому для зручності ознайомлення з нашими враженнями та фото, ми вирішили зробити узагальнюючу статтю з посиланнями на кожну розповідь.

Перша розповідь присвячена добиранню до столиці Сванетії — Местії.

---

Друга розповідь — про радіальний вихід до озер Корульді, столицю Сванетії Местію та історична довідка про знамениті вежі.

---

Третя розповідь присвячена першому повноцінному похідному дню близько 17 кілометрів від Местії до Жабеші.

---

Четверта розповідає про перехід до одного з найдавніших та важкодоступних сіл Сванетії — Адіші.

---

П`ята розповідь — це повністю враження та переживання Тані від світанку і до заходу сонця одного з похідних днів.

---

Розповідь про перехід до найвисокогірнішої общини Грузії та усієї Європи — Ушгулі та вихід на Сванетський хребет.

---

Розповідь про морську частину нашого походу та про наші враження від Батумі – міста економічного дива та головного курорту Грузії.

---

Збираємося до Грузії і цього року — 16 -28 серпня, щоб знову пройтися стежками Кавказу. Приєднуйтеся до нашої ТОЛКОВОЇ команди!

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

День 6

Шостий день ми присвятили вивченню півострова Акамас та однойменного національного парку. З Поліса до початкової точки маршруту майже кожну годину курсує автобус за 1,5 євро, тому дістатися туди дуже легко. Небо в цей день хоч і хмарилось, але дощ не йшов, періодично сонечко виглядало… Наше знайомство з півостровом розпочалося з купальні Афродіти (Богині кохання у грецькій міфології). Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина.

Сфотографувавшись біля купальні, ми почали підйом до найвищої точки Акамаса – вершини гори Сотірас. Півострів потопав у квітах. Такої кількості фото різноманітних трав, квітуючих рослин на моєму фотоапараті ще не було…

З вершини гори ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини.

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до Блакитної лагуни. Сміливці наважились скупатися у ще досить прохолодних водах лагуни, дівчата робили фото у купальниках, ну а я нарізала ковбасу на обід…

По дорозі додому вирішили вийти в рибацькому селищі Лачі і пройтися 2 км до нашої стоянки мальовничою набережною.

Ввечері запалили вогнище у таборі, розмістилися навколо нього у зручних кріслах і насолоджувалися цікавими розмовами та шумом хвиль Середземного моря.

День 7

До обіду ми ще знаходилися у Полісі, пили смачну каву на березі Середземного моря, насолоджувались свіжим морським повітрям і мріяли про тепле сонечко. А його все не було…

Далі переїхали до початку стежки Адоніса, по якій за 3 переходи дісталися до місця нашої ночівлі. Стежка досить легка і веде вглиб півострова. Вже на половині нашого шляху почав накрапати дощ. Тому до стоянки знову дісталися мокрі. Хлопцям такого нетривалого переходу було замало, тому вони ще полізли на сусідню гору. Що вони там побачили не знаю, але фото один одного та селфі понароблювали. Ну а я пів вечора відмивала кросівки. Всі уже чекали завтрашнього дня, бо по прогнозу погоди мало стати тепліше і сонячніше.

День 8

Вас напевно цікавить, чи вдалось нам нарешті відігрітись? Так. НАРЕШТІ. Цей день був сонячним і досить теплим для нас, не для місцевих жителів, бо +16+18 на Кіпрі на початку квітня, коли на новий рік було +27 – досить холодно, погодьтесь.

Цього дня весь наш маршрут проходив вздовж узбережжя. Відкрита місцевість, теплий морський бриз, яскраве сонечко – прекрасний день для прогулянки, переходів, відпочинку, насолоди життям і прекрасна можливість підсохнути. І якщо ви подивитесь на мій рюкзак на фото, то побачите як ми в поході сушимо речі – там і рушник, і випрані кросівки, і навіть мокрі, але чистенькі носочки.

Ось так, підставляючи свої обличчя під лагідні сонячні промені, ми дійшли до пляжу Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. І хоч жодної черепахи ми так і не зустріли, проте дівчатка їх майже замінили – вони теж погрілися на теплому пісочку.

Ще один перехід – і ми дійшли до місця нашої ночівлі під стіни невеличкого ресторану. Тут було все для прекрасного закінчення дня. І краєвиди, і чистий пляж, і лагідне море, і холодне пиво по 3,75, і wi-fi, і душ… Краса… Сусідами по палатках виявилися українець і 2 росіян, які вивчали Кіпр на велосипедах. Вони пригостили нас ще трішки зеленими бананами, позиченими з чиїхось плантацій. А увечері кількість палаток збільшилася за рахунок українок, тих самих, з якими ми гостювали у кемпінгу Поліса. Вечеря була з неймовірним видом на заході Сонця.

День 9

Прокинулися досить рано, адже у нас були грандіозні плани — потрапити до каньйону Авакас і на 12:00 встигнути до поселення Аджіо Геогргіос, звідки в цей час відправляється автобус до нашого кемпінгу в Корал Бей.

Тож вже о 9 год. ми були біля каньйону. Проте, цього року пройти вглиб було досить важко через дощі, які йшли останні дні і значно поповнили водою маленький струмок на дні каньйону. І хоч течія не потужна, і води не так вже було багато, але стрибати з одного слизького камінця на інший не дуже легко, тож повернутись в сухих кросівках теж майже нікому не вдалося. Проте, декілька фото ми все ж зробили.

На автобус ми теж встигли. Прийшли навіть на 40 хв раніше, що дало нам змогу насолодитися неймовірними краєвидами гавані Агіос Георгіос, попиваючи каву і з’їсти декілька кульок смачнющого морозива.

В Корал-Бей дісталися швидко. Не менш швидко розбили табір, а потім — на наш найулюбленіший пляж. В цей час пляжі Кіпра для мене найпривабливіші, бо на них практично немає людей і можна спокійно лежати на сонечку, в тиші прислухатися до шуму хвиль, купатися, і ніякої «медової пахлави» і «солодкої кукурудзи».

День 10

А вже цей день ми повністю присвятили відпочинку: хтось відпочивав на пляжі, хтось відправився споглядати історичні пам’ятки Пафосу, хтось гуляв Корал Беєм… Андрій зранку поїхав проводжати дівчат (їх літак був на 2 дні раніше) і пройшовся з фотоапаратом ще безлюдним центром Пафосу — ось фото:

День 11

З Корал Бея до Пафоса ми замовили таксі, яке довезло нас до автовокзалу з якого відправлявся автобус на Лімасол. Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Залишивши наші рюкзаки, другий рік поспіль, в одного доброго дідуся, ми відправились вивчати старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Ми просто не могли пройти повз, тому і пили смачну кіпрську каву, і їли морозиво (я навіть двічі, бо ну дуже смачне) і дуже ситну кіпрську пітту.

Після прогулянки старим містом, ми потрапили у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Реально не хотілося повертатись. Але що ж поробиш, завтра в обід літак.

День 12

Ночували ми в наметах біля солоного озера Алікі та мечеті Хала Султан Текке, яку друзі відвідали вранці (я ж не ходила, бо вже там була, плюс комусь же потрібно за рюкзаками подивитись). На озері до кінця березня зимують рожеві фламінго. Нам вдалося лише дуже здалеку на них подивитись, а так би хотілося пару вдалих крупнопланових кадрів зробити.

Ось так закінчився наш похід. Зрозуміло, що все не опишеш. Можливо комусь цікаво дізнатись щось детальніше – пишіть, а ще краще – поїхали наступного року з нами: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів 2020

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів. 
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

• 

• 

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

• Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2
• Червневий похід в Карпати: випробування стихією
• «Вот это поход!» Гуцульськими Альпами

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Ще за декілька місяців до Нового року ми вирішили відсвяткувати його якось по особливому,  як не дивно найкращим варіантом який спав нам на думку – виявилося в подорожі. Вибір напрямку теж особливо довго не обирали – тож запланували поїздку до вже знайомої нам Італії, а саме Флоренції (детальніше про місто читайте у наших попередніх статтях). А ще, крім відпочинку в столиці Відродження, запланували похід по одному з найгарніших у світі трекінгових маршрутів в Національному Парку Чінкве Терре. Про цей трекінг і піде далі наша розповідь.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Всі містечка побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. На сьогодні дістатися Чінкве Терре можна як автотранспортом, так і залізницею. Крім того усі 5 містечок теж з’єднані між собою залізничним шляхом, який прокладений крізь скелі та проходить практично повністю в тунелях. Переїзд від одного містечка до іншого потягом займає в середньому 2-4 хвилини  і коштує близько 2 євро. Улітку поїзди між усіма містечками ходять мало не кожних 15 хвилин, а взимку інтервал між ними складає 1 годину. Тож для туристів, які не дуже полюбляють піші прогулянки, відпочивати тут теж дуже зручно.

Своє знайомство з Чінкве Терре ми розпочали з Манароли (друге з боку Спеції містечко після Ріомаджоре). Його постійне населення становить всього 450 осіб. Місто ніби затиснуте між двома скелями, де фактично є лише одна пряма широка вулиця, що спускається до моря та обабіч якої розмістилися середньовічні генуезькі будинки-вежі.

Не дивлячись на те, що на календарі було 30 грудня – тут панувала справжня, по нашим міркам, весна. Погода була сонячною та теплою (+16 ℃). І хоч ми приїхали в низький сезон, проте туристів тут було все рівно дуже багато.  Пройшовши кілька сотень метрів у напрямку моря, ми вийшли до набережної.

Тут нам відкрилася мабуть найвідоміша панорама — візитна картка Чінкве Терре, яку найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. Всі будинки в місті пофарбовані в  яскраві кольори та  гармонійно розміщені на скелі, ніби стародавній амфітеатр, де місце сцени займає гавань.

Намилувавшись видом на середньовічне місто, ми вирушили однією з пішохідних стежок до наступного містечка Чінкве Терре – Корнільї, де ми заздалегідь забронювали собі житло. Варто зауважити, що найкоротші піші стежки між містечками є платними (7, 5 Євро за день). Вони є найпростішими, практично без набору висоти, і найкоротшими за дистанцією, проте простягаються вздовж узбережжя і є надзвичайно мальовничими.

Існують і безкоштовні стежки, які зазвичай трішки важчі, адже є певний набір висоти, і дистанції, відповідно, теж більші. У нас вибору не було, так як найкоротші стежки вздовж узбережжя взимку закриті, довелося підніматись вгору.  Проте, нам, досвідченим пішим туристам, маршрут довжиною 6 км з набором висоти близько 500 метрів видався дуже простим, єдине – в теплому одязі та зимових черевиках було дуже жарко.

Всі стежки та піші маршрути в Чінкве Терре є чітко розміченими та всіляко облаштованими: зі сходами, містками, перилами, маркерами та вказівниками. Такі маршрути є практично ідеальними для легкого трекінгу і підсилу всім.

Наш маршрут спершу пролягав крізь приватні виноградники місцевих  фермерів. Цей регіон дуже славиться своїм вином, яке є дуже смачним, і продегустувати його можна, зайшовши у одну з численних приватних виноробень, які навіть відмічені на туристичних картах. Далі, нас поступово почала оточувати середземноморська рослинність – від оливкових дерев обабіч стежок до вічнозелених дубів та теплолюбивих сосен.

На заході сонця ми дісталися до наступного містечка Чінкве Террре – Корнільї. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі на рівні близько 100 метрів над рівнем моря. Це також найменше з містечок – населення всього 250 людей ну і тут найменша кількість туристів.

Орендували ми окрему квартиру з панорамним видом на містечко. Взимку вартість оренди втричі менша, ніж влітку. Великих супермаркетів тут немає, лише декілька маленьких магазинчиків з дещо завищеними цінами і велика кількість невеличких барів, кафе та ресторанів (хоча взимку значна їх частина закрита).

Наш вечір приємно довершив Вінченсо — колоритний продавець у маленькому магазинчику вина, сиру і прошутто. У нього величезна колекція вінілових пластинок, які він періодично переставляє на програвачу. Він не лише продає товар, але і пригощає відвідувачів місцевим вином, підтанцьовує і підспівує. Тут велика черга, але ніхто не поспішає, не нервує. Навіть, коли Вінченсо попросив зачекати, доки він послухає вступ пісні, всі стояли і ловили теж її ноти, а потім увесь магазин хором підспівував «Welcome to the hotel California». Вранці наступного дня ми продовжили знайомство з містечком: прогулялися вузенькими вуличками Корнільї, спустилися до бурхливого зимового моря на причал містечка та випили ароматної італійської кави.

А вже після сніданку — відправилися у піший перехід до наступного містечка Чінкве Терре — Вернасси. Далі буде… Частина 2.

В листопаді ми плануємо знову пройтися стежками Чінкве Терре — запрошуємо і Вас: Трекінг по Італії. Чінкве Терре + Флоренція та Піза

Лаунжувати ми прибули у невеличке курортне містечко Кобулетті. Тут ми зупинилися в одному з кемпінгів, вартістю 7 ларі (близько 70 грн) з особи за добу, який розміщується за 100 метрів від узбережжя Чорного моря. Увесь наступний день ми відпочивали на морі, а також прогулялися цим курортом. Якщо говорити про Кобулетті, то це типовий приморський курорт – щось схоже до нашого Коблево. Будова міста –  2 довжелезні вулиці (близько 12 км), які йдуть паралельно морю і такої ж довжини набережна та пляж, який, до речі, з гальки як і у Криму. Основними привабливими об’єктами є, мабуть, набережна і пляж, ну і класична інфраструктура курортного містечка – готелі, ресторани, сувенірні ринки. Якщо ви любите спокійний пляжний відпочинок, то цей курорт вам сподобається: практично все житло поруч з морем, велика кількість закладів харчування та магазинчиків, ну і ціни тут доволі демократичні, на рівні з українськими курортами. Цікавим і смачним заняттям у Кобулетті для нас стало збирання лісових горіхів і смакування ними. Збирали ми їх одразу на березі моря. Де ж вони там взялися? Протягом доби до цього у горах вирувала сильна гроза, яка позбивала величезну кількість горіхів і гілок ліщини, які струмками і річками були винесені в море.

А вже наступного дня ми відправилися у Батумі – місто, про яке я неодноразово читав – економічне диво і головний курорт Грузії. Адже саме тут діє вільна економічна зона, казино, залучено іноземні інвестиції. І справді, як тільки ми сюди потрапили, то склалося враження, що ми виїхали замежі Грузії і потрапили в один з дорогих курортів Європи. Маршрутка з Кобулетті доставила нас практично до центру міста – до морського вокзалу та гавані. В Батумі, як і в інших містах Грузії, є значна кількість туристичних інфоцентрів,де можна безкоштовно взяти карту міста, різні буклетики і навіть якісний путівник десь на 100 сторінок.

Озброївшись картами та путівником ми відправилися знайомитися з основними пам’ятками міста. І першим на нашомумаршруті виник «Парк Чудес» — велика відкрита площа на набережній з найбільшою концентрацією пам’яток міста.

Тут же розміщений сучасний символ міста – 8 метрова модернова скульптура «Алі та Ніно». Пам’ятник був створений по мотивах популярного роману Курбана Саїда, про кохання грузинської християнки Ніно та азербайджанського мусульманина Алі, які через різну національність та віросповідання не можуть бути разом. Статуї постійно рухаються. Впродовж 10 хвилин можна спостерігати як вони повільно зближаються, зливаються в єдине ціле і розходяться.

На площі також розміщена одна з найбільш незвичайних будівель міста – Вежа алфавіту — в честь грузинського алфавіту, одного з найдавніших у світі. Вежа має висоту 135 метрів і побудована в формі молекули ДНК, яку створюють 33 літери грузинської азбуки.

Посеред «Парку чудес» стоїть батумський маяк, який був побудований в кінці ХІХ століття французами. Колись він розташовувався на самій окраїні мису,  і далеко виступав у море. А тепер по його розташуванню можна судити наскільки під час створення міста його відсунули від міських кварталів.

Довершує образ «Парку чудес» величезне оглядове колесо, висотою 55 метрів.

Далі ми відправилися прогулятися вздовж головної пам’ятки міста — батумського приморського парку, який простягається на 7 кілометрів, через весь Старий і Новий Батумі. Фактично це величезна набережна – гігантська прогулянкова зона, в якій розбиті парки з субтропічною рослинністю, прокладені зручні пішохідні та велодоріжки, встановлено безліч лавок і дуже цікавих і самобутніх скульптур та художніх інсталяцій.

Ми пройшли практично увесь приморський бульвар.  Вздовж старого міста спостерігається скупчення парків, колонад, а біля нового Батумі було враження, що гуляємо десь на Маямі біч – пальми, модернові хмарочоси, люди на велосипедах та роликах.

Після приморського парку ми відправилися в глиб Старого Батумі. Тут теж все відполіровано-реставровано, Особисто мені така реставрація не дуже по душі, адже складається враження, що всі будівлі побудовані просто під старовину. Тут ми відвідали центральну площу Батумі — площу Європи, в центрі якої встановлено статую Медеї з золотим руном, яка нагадує про тісний взаємозв’язок Грузії з Європою. 

В продовження прогулянки старим містом, завітали і на площу Пяцца, і  на Театральну площу та й загалом прогулялися вуличками міста. Обідати завітали до одного з місцевих ресторанів,  ціни досить демократичні. Для прикладу страва із 5 великих хінкалей (стандартна порція на 1 людину) коштувала 4 ларі.

Надвечір ми ще вирішили піти на оглядове колесо, щоб з висоти пташиного польоту ще раз оглянути цей без перебільшення економічне диво Грузії.

Що вразило в Батумі, так це чистота і доглянутість всього і всюди: червоні двосторонні велодоріжки, пальмові алеї вздовж бульварів та вулиць, модернові хмарочоси та пам`ятники, високотехнологічна інфраструктура. Дивлячись на сучасний Батумі і не скажеш, що років 15 тому це був типовий провінційний курорт. Однак, зважена політика та інвестиції, дали змогу побудувати грузинський «Дубаї». 

Стомлені, але сповнені вражень ми поверталися до свого кемпінгу в Кобулетті. Вже з маршрутки ми бачили ту відому нічну ілюмінацію Батумі, але сил вже не було, тому повернемося сюди ще, адже залишилося ще багато чого подивитися — це і канатна дорога, і ботанічний сад, і старовинні фортеці. Повернемося ми сюди наступного серпня, адже Кавказ настільки полонив нас, що походи в Грузію будуть кожного року, запрошуємо і вас!  

Черговий ранок в Сванетії зустрів нас прохолодою та вже добре нам знайомими, всюди сущими, кавказькими коровами.  Поснідавши та вчергове зібравши увесь наш побут та похідні «будинки», відправилися далі по  маршруту.

Цього дня у нас був запланований відносно невеличкий перехід – всього 10 км. Перехід був досить легким з уже такими знайомими і звичними для нас кавказькими краєвидами – нескладна стежка прокладена по траверсу невисокого хребта. Хоча і тут ми змогли знайти цікаве заняття.  Як виявилося, в траві, обабіч стежок, росла величезна кількість грибів – маслюків, підберезовиків, підосиновиків. Тож вже на підході до общини Ушгулі – цілі нашого сьогоднішнього дня –  ми зібрали чималий пакет грибів на вечерю.

Хоча Ушгулі, найвисокогірніша община Грузії й навіть Європи,  знаходиться найдалі від столиці Верхньої Сванетії – Местії, однак ми помітили, що вона дуже популярна серед туристів, особливо із західної Європи. Тут досить багато невеличких кафе, гестхаусів, місцевих перевізників. Відтак, склалося враження, що всі місцеві жителі працюють виключно в сфері послуг. Тож поки ми присіли в одному з місцевих кафе пообідати та перепочити, адже полуденна спека трішки нас виснажила, я вам розповім декілька цікавих фактів про цей населений пункт.

Часто Ушгулі називають найвищим селом в Єропі, однак це не зовсім правильно, адже це найвисокогірніша община Європи (якщо межу між Європою та Азією проводити Головним кавказьким хребтом). Община Ушгулі складається з чотирьох сіл: Жибіані, Чвебіані, Чажаші та Муркмелі, які розміщені доволі компактно, та майже не видно візуальної межі між ними. Община розташовується на висоті 2 200 метрів над рівнем моря, у витоків річки Інгурі (яку ми відвідали в перший день нашої подорожі) біля підніжжя найвищої вершини Грузії (г. Шхара 5138 м).  Як і вся Сванетія, Ушгулі славиться своїми вежами, яких на сьогодні нараховується до 50. Особливо їх багато в Чажіші, де ніби і досі у розквіті середні віки — кам’яні вежі, вузькі брудні вулиці з бігаючими по ним свинями і коровами. У цьому поселенні немає ні кафе, ні гестхаусів – тому воно сприймається найбільш автентично.

 

Однією з найвідоміших пам’яток Ушгулі є чоловічий монастир Ламарія, який схожий на замок й на фоні засніжених вершин виглядає особливо гарно…

В Ушгулі ми запланували розбити табір не віддалено на природі, а в одному з кемпінгів (нагадуємо, що в Грузії під кемпінги здаються  двори місцевих жителів). Вирішили так, тому що хотіли відпочити більш культурно, тобто прийняти душ, вільно залишати речі, здійснюючи  радіальний вихід. Ми знайшли кемпінг з неймовірною панорамою всього за 5 ларі з людини. Крім того, у нашому розпорядженні було кафе господарів, в якому ми змогли вкотре спробувати місцевої кухні. Щодо гостинності, то тут все як завжди в Грузії – на рівні – господарі повністю довіряють туристам (як приклад — в кафе був холодильник з різними напоями у вільному доступі, а ми вже аж при виселенні розрахувалися за випите (ніхто не перевіряв що ми брали і скільки брали, а просто повірили у нашу чесність)).

Крім того, наша «толкова» команда поповнилася ще одним учасником – кавказькою вівчаркою, якій ми дали горде ім’я Барон. Загалом, собаки, на рівні з коровами та свинками, є одними із символів Верхньої Сванетії. Їх тут досить багато і більшість з них вільно гуляє горами то з однією, то з іншою групою туристів. А наш Барон виявився ще й гурманом і поціновувачем українського сала (вкрав у нас два останні великі шмата й закусив двома ще теплими пурі).

Тож ранком наступного дня ми та Барон вирушили у радіальний вихід на Сванетський хребет – у найвищий етап нашого кавказького походу. Довжина хребта складає 85 км і відділяє Верхню та Нижню Сванетію. Його найвищою точкою є гора Лайла (4008 м), а середня висота — близько 3000 метрів. Ще в першій половині ХХ століття на висотах вище 2600 метрів цілий рік лежав сніг, однак зараз, у зв’язку з глобальним потеплінням, влітку цей хребет став прохідний – снігу вже немає взагалі.

 

З хребта відкривається найкраща панорама на Головний Кавказький хребет — від Ушби до Шхари, однак побачити його чітко і повністю ми не змогли, адже того дня верхня частина хребта була затягнута хмарами. Але й той вид був просто неймовірним і залишиться в нашій пам’яті на довгі роки. Піднімалися ми протягом 3 годин, набравши висоту з 2200 м до 3000 м та пройшовши близько 5 км звивистих і крутих стежок. Барон виявився вихованим мандрівником — слухняно йшов у колоні, нікого не переганяючи. Але на самій вершині віддихувались не лише ми, а і він.