Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 2

День 6

Шостий день ми присвятили вивченню півострова Акамас та однойменного національного парку. З Поліса до початкової точки маршруту майже кожну годину курсує автобус за 1,5 євро, тому дістатися туди дуже легко. Небо в цей день хоч і хмарилось, але дощ не йшов, періодично сонечко виглядало… Наше знайомство з півостровом розпочалося з купальні Афродіти (Богині кохання у грецькій міфології). Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина.

Сфотографувавшись біля купальні, ми почали підйом до найвищої точки Акамаса – вершини гори Сотірас. Півострів потопав у квітах. Такої кількості фото різноманітних трав, квітуючих рослин на моєму фотоапараті ще не було…

З вершини гори ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини.

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до Блакитної лагуни. Сміливці наважились скупатися у ще досить прохолодних водах лагуни, дівчата робили фото у купальниках, ну а я нарізала ковбасу на обід…

По дорозі додому вирішили вийти в рибацькому селищі Лачі і пройтися 2 км до нашої стоянки мальовничою набережною.

Ввечері запалили вогнище у таборі, розмістилися навколо нього у зручних кріслах і насолоджувалися цікавими розмовами та шумом хвиль Середземного моря.

День 7

До обіду ми ще знаходилися у Полісі, пили смачну каву на березі Середземного моря, насолоджувались свіжим морським повітрям і мріяли про тепле сонечко. А його все не було…

Далі переїхали до початку стежки Адоніса, по якій за 3 переходи дісталися до місця нашої ночівлі. Стежка досить легка і веде вглиб півострова. Вже на половині нашого шляху почав накрапати дощ. Тому до стоянки знову дісталися мокрі. Хлопцям такого нетривалого переходу було замало, тому вони ще полізли на сусідню гору. Що вони там побачили не знаю, але фото один одного та селфі понароблювали. Ну а я пів вечора відмивала кросівки. Всі уже чекали завтрашнього дня, бо по прогнозу погоди мало стати тепліше і сонячніше.

День 8

Вас напевно цікавить, чи вдалось нам нарешті відігрітись? Так. НАРЕШТІ. Цей день був сонячним і досить теплим для нас, не для місцевих жителів, бо +16+18 на Кіпрі на початку квітня, коли на новий рік було +27 – досить холодно, погодьтесь.

Цього дня весь наш маршрут проходив вздовж узбережжя. Відкрита місцевість, теплий морський бриз, яскраве сонечко – прекрасний день для прогулянки, переходів, відпочинку, насолоди життям і прекрасна можливість підсохнути. І якщо ви подивитесь на мій рюкзак на фото, то побачите як ми в поході сушимо речі – там і рушник, і випрані кросівки, і навіть мокрі, але чистенькі носочки.

Ось так, підставляючи свої обличчя під лагідні сонячні промені, ми дійшли до пляжу Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. І хоч жодної черепахи ми так і не зустріли, проте дівчатка їх майже замінили – вони теж погрілися на теплому пісочку.

Ще один перехід – і ми дійшли до місця нашої ночівлі під стіни невеличкого ресторану. Тут було все для прекрасного закінчення дня. І краєвиди, і чистий пляж, і лагідне море, і холодне пиво по 3,75, і wi-fi, і душ… Краса… Сусідами по палатках виявилися українець і 2 росіян, які вивчали Кіпр на велосипедах. Вони пригостили нас ще трішки зеленими бананами, позиченими з чиїхось плантацій. А увечері кількість палаток збільшилася за рахунок українок, тих самих, з якими ми гостювали у кемпінгу Поліса. Вечеря була з неймовірним видом на заході Сонця.

День 9

Прокинулися досить рано, адже у нас були грандіозні плани — потрапити до каньйону Авакас і на 12:00 встигнути до поселення Аджіо Геогргіос, звідки в цей час відправляється автобус до нашого кемпінгу в Корал Бей.

Тож вже о 9 год. ми були біля каньйону. Проте, цього року пройти вглиб було досить важко через дощі, які йшли останні дні і значно поповнили водою маленький струмок на дні каньйону. І хоч течія не потужна, і води не так вже було багато, але стрибати з одного слизького камінця на інший не дуже легко, тож повернутись в сухих кросівках теж майже нікому не вдалося. Проте, декілька фото ми все ж зробили.

На автобус ми теж встигли. Прийшли навіть на 40 хв раніше, що дало нам змогу насолодитися неймовірними краєвидами гавані Агіос Георгіос, попиваючи каву і з’їсти декілька кульок смачнющого морозива.

В Корал-Бей дісталися швидко. Не менш швидко розбили табір, а потім — на наш найулюбленіший пляж. В цей час пляжі Кіпра для мене найпривабливіші, бо на них практично немає людей і можна спокійно лежати на сонечку, в тиші прислухатися до шуму хвиль, купатися, і ніякої «медової пахлави» і «солодкої кукурудзи».

День 10

А вже цей день ми повністю присвятили відпочинку: хтось відпочивав на пляжі, хтось відправився споглядати історичні пам’ятки Пафосу, хтось гуляв Корал Беєм… Андрій зранку поїхав проводжати дівчат (їх літак був на 2 дні раніше) і пройшовся з фотоапаратом ще безлюдним центром Пафосу — ось фото:

День 11

З Корал Бея до Пафоса ми замовили таксі, яке довезло нас до автовокзалу з якого відправлявся автобус на Лімасол. Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Залишивши наші рюкзаки, другий рік поспіль, в одного доброго дідуся, ми відправились вивчати старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Ми просто не могли пройти повз, тому і пили смачну кіпрську каву, і їли морозиво (я навіть двічі, бо ну дуже смачне) і дуже ситну кіпрську пітту.

Після прогулянки старим містом, ми потрапили у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Реально не хотілося повертатись. Але що ж поробиш, завтра в обід літак.

День 12

Ночували ми в наметах біля солоного озера Алікі та мечеті Хала Султан Текке, яку друзі відвідали вранці (я ж не ходила, бо вже там була, плюс комусь же потрібно за рюкзаками подивитись). На озері до кінця березня зимують рожеві фламінго. Нам вдалося лише дуже здалеку на них подивитись, а так би хотілося пару вдалих крупнопланових кадрів зробити.

Ось так закінчився наш похід. Зрозуміло, що все не опишеш. Можливо комусь цікаво дізнатись щось детальніше – пишіть, а ще краще – поїхали наступного року з нами: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів 2020

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 1

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Осінній похід високогір`ям Українських Карпат

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

Останні промені сонця над горами неподалік від місця нашої ночівлі

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

А там в далині Мармароси…
Наша команда у повному складі на найвищій точці України
Осінні Карпати…

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Озеро Несамовите

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Спуск до чергової ночівлі
Світанок в горах

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

Подорож до «п’яти земель» (Чінкве Терре). Частина 1. Від Манароли до Корнільї

Ще за декілька місяців до Нового року ми вирішили відсвяткувати його якось по особливому,  як не дивно найкращим варіантом який спав нам на думку – виявилося в подорожі. Вибір напрямку теж особливо довго не обирали – тож запланували поїздку до вже знайомої нам Італії, а саме Флоренції (детальніше про місто читайте у наших попередніх статтях). А ще, крім відпочинку в столиці Відродження, запланували похід по одному з найгарніших у світі трекінгових маршрутів в Національному Парку Чінкве Терре. Про цей трекінг і піде далі наша розповідь.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Всі містечка побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. На сьогодні дістатися Чінкве Терре можна як автотранспортом, так і залізницею. Крім того усі 5 містечок теж з’єднані між собою залізничним шляхом, який прокладений крізь скелі та проходить практично повністю в тунелях. Переїзд від одного містечка до іншого потягом займає в середньому 2-4 хвилини  і коштує близько 2 євро. Улітку поїзди між усіма містечками ходять мало не кожних 15 хвилин, а взимку інтервал між ними складає 1 годину. Тож для туристів, які не дуже полюбляють піші прогулянки, відпочивати тут теж дуже зручно.

Своє знайомство з Чінкве Терре ми розпочали з Манароли (друге з боку Спеції містечко після Ріомаджоре). Його постійне населення становить всього 450 осіб. Місто ніби затиснуте між двома скелями, де фактично є лише одна пряма широка вулиця, що спускається до моря та обабіч якої розмістилися середньовічні генуезькі будинки-вежі.

Не дивлячись на те, що на календарі було 30 грудня – тут панувала справжня, по нашим міркам, весна. Погода була сонячною та теплою (+16 ℃). І хоч ми приїхали в низький сезон, проте туристів тут було все рівно дуже багато.  Пройшовши кілька сотень метрів у напрямку моря, ми вийшли до набережної.

dsc_5187-2
dsc_5190-2

Тут нам відкрилася мабуть найвідоміша панорама — візитна картка Чінкве Терре, яку найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. Всі будинки в місті пофарбовані в  яскраві кольори та  гармонійно розміщені на скелі, ніби стародавній амфітеатр, де місце сцени займає гавань.

dsc_5207
dsc_5217

Намилувавшись видом на середньовічне місто, ми вирушили однією з пішохідних стежок до наступного містечка Чінкве Терре – Корнільї, де ми заздалегідь забронювали собі житло. Варто зауважити, що найкоротші піші стежки між містечками є платними (7, 5 Євро за день). Вони є найпростішими, практично без набору висоти, і найкоротшими за дистанцією, проте простягаються вздовж узбережжя і є надзвичайно мальовничими.

dsc_5234

Існують і безкоштовні стежки, які зазвичай трішки важчі, адже є певний набір висоти, і дистанції, відповідно, теж більші. У нас вибору не було, так як найкоротші стежки вздовж узбережжя взимку закриті, довелося підніматись вгору.  Проте, нам, досвідченим пішим туристам, маршрут довжиною 6 км з набором висоти близько 500 метрів видався дуже простим, єдине – в теплому одязі та зимових черевиках було дуже жарко.

dsc_5260

Всі стежки та піші маршрути в Чінкве Терре є чітко розміченими та всіляко облаштованими: зі сходами, містками, перилами, маркерами та вказівниками. Такі маршрути є практично ідеальними для легкого трекінгу і підсилу всім.

Наш маршрут спершу пролягав крізь приватні виноградники місцевих  фермерів. Цей регіон дуже славиться своїм вином, яке є дуже смачним, і продегустувати його можна, зайшовши у одну з численних приватних виноробень, які навіть відмічені на туристичних картах. Далі, нас поступово почала оточувати середземноморська рослинність – від оливкових дерев обабіч стежок до вічнозелених дубів та теплолюбивих сосен.

dsc_5334

На заході сонця ми дісталися до наступного містечка Чінкве Террре – Корнільї. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі на рівні близько 100 метрів над рівнем моря. Це також найменше з містечок – населення всього 250 людей ну і тут найменша кількість туристів.

dsc_5332
dsc_5343

Орендували ми окрему квартиру з панорамним видом на містечко. Взимку вартість оренди втричі менша, ніж влітку. Великих супермаркетів тут немає, лише декілька маленьких магазинчиків з дещо завищеними цінами і велика кількість невеличких барів, кафе та ресторанів (хоча взимку значна їх частина закрита).

Наш вечір приємно довершив Вінченсо — колоритний продавець у маленькому магазинчику вина, сиру і прошутто. У нього величезна колекція вінілових пластинок, які він періодично переставляє на програвачу. Він не лише продає товар, але і пригощає відвідувачів місцевим вином, підтанцьовує і підспівує. Тут велика черга, але ніхто не поспішає, не нервує. Навіть, коли Вінченсо попросив зачекати, доки він послухає вступ пісні, всі стояли і ловили теж її ноти, а потім увесь магазин хором підспівував «Welcome to the hotel California». Вранці наступного дня ми продовжили знайомство з містечком: прогулялися вузенькими вуличками Корнільї, спустилися до бурхливого зимового моря на причал містечка та випили ароматної італійської кави.

А вже після сніданку — відправилися у піший перехід до наступного містечка Чінкве Терре — Вернасси. Далі буде… Частина 2.

В листопаді ми плануємо знову пройтися стежками Чінкве Терре — запрошуємо і Вас: Трекінг по Італії. Чінкве Терре + Флоренція та Піза

Похід країною сванів. Дні 8, 9, 10. Морські

Лаунжувати ми прибули у невеличке курортне містечко Кобулетті. Тут ми зупинилися в одному з кемпінгів, вартістю 7 ларі (близько 70 грн) з особи за добу, який розміщується за 100 метрів від узбережжя Чорного моря. Увесь наступний день ми відпочивали на морі, а також прогулялися цим курортом. Якщо говорити про Кобулетті, то це типовий приморський курорт – щось схоже до нашого Коблево. Будова міста –  2 довжелезні вулиці (близько 12 км), які йдуть паралельно морю і такої ж довжини набережна та пляж, який, до речі, з гальки як і у Криму. Основними привабливими об’єктами є, мабуть, набережна і пляж, ну і класична інфраструктура курортного містечка – готелі, ресторани, сувенірні ринки. Якщо ви любите спокійний пляжний відпочинок, то цей курорт вам сподобається: практично все житло поруч з морем, велика кількість закладів харчування та магазинчиків, ну і ціни тут доволі демократичні, на рівні з українськими курортами. Цікавим і смачним заняттям у Кобулетті для нас стало збирання лісових горіхів і смакування ними. Збирали ми їх одразу на березі моря. Де ж вони там взялися? Протягом доби до цього у горах вирувала сильна гроза, яка позбивала величезну кількість горіхів і гілок ліщини, які струмками і річками були винесені в море.

dsc_0006

dsc_0008

А вже наступного дня ми відправилися у Батумі – місто, про яке я неодноразово читав – економічне диво і головний курорт Грузії. Адже саме тут діє вільна економічна зона, казино, залучено іноземні інвестиції. І справді, як тільки ми сюди потрапили, то склалося враження, що ми виїхали замежі Грузії і потрапили в один з дорогих курортів Європи. Маршрутка з Кобулетті доставила нас практично до центру міста – до морського вокзалу та гавані. В Батумі, як і в інших містах Грузії, є значна кількість туристичних інфоцентрів,де можна безкоштовно взяти карту міста, різні буклетики і навіть якісний путівник десь на 100 сторінок.

dsc_0052

dsc_0045-2

Озброївшись картами та путівником ми відправилися знайомитися з основними пам’ятками міста. І першим на нашомумаршруті виник «Парк Чудес» — велика відкрита площа на набережній з найбільшою концентрацією пам’яток міста.

DSC_0215

Тут же розміщений сучасний символ міста – 8 метрова модернова скульптура «Алі та Ніно». Пам’ятник був створений по мотивах популярного роману Курбана Саїда, про кохання грузинської християнки Ніно та азербайджанського мусульманина Алі, які через різну національність та віросповідання не можуть бути разом. Статуї постійно рухаються. Впродовж 10 хвилин можна спостерігати як вони повільно зближаються, зливаються в єдине ціле і розходяться.

DSC_0076

DSC_0249

На площі також розміщена одна з найбільш незвичайних будівель міста – Вежа алфавіту — в честь грузинського алфавіту, одного з найдавніших у світі. Вежа має висоту 135 метрів і побудована в формі молекули ДНК, яку створюють 33 літери грузинської азбуки.

DSC_0214

Посеред «Парку чудес» стоїть батумський маяк, який був побудований в кінці ХІХ століття французами. Колись він розташовувався на самій окраїні мису,  і далеко виступав у море. А тепер по його розташуванню можна судити наскільки під час створення міста його відсунули від міських кварталів.

DSC_0093-2

Довершує образ «Парку чудес» величезне оглядове колесо, висотою 55 метрів.

DSC_0068-2

Далі ми відправилися прогулятися вздовж головної пам’ятки міста — батумського приморського парку, який простягається на 7 кілометрів, через весь Старий і Новий Батумі. Фактично це величезна набережна – гігантська прогулянкова зона, в якій розбиті парки з субтропічною рослинністю, прокладені зручні пішохідні та велодоріжки, встановлено безліч лавок і дуже цікавих і самобутніх скульптур та художніх інсталяцій.

DSC_0105-2

DSC_0209

Ми пройшли практично увесь приморський бульвар.  Вздовж старого міста спостерігається скупчення парків, колонад, а біля нового Батумі було враження, що гуляємо десь на Маямі біч – пальми, модернові хмарочоси, люди на велосипедах та роликах.

DSC_0196

DSC_0200

Після приморського парку ми відправилися в глиб Старого Батумі. Тут теж все відполіровано-реставровано, Особисто мені така реставрація не дуже по душі, адже складається враження, що всі будівлі побудовані просто під старовину. Тут ми відвідали центральну площу Батумі — площу Європи, в центрі якої встановлено статую Медеї з золотим руном, яка нагадує про тісний взаємозв’язок Грузії з Європою. 

DSC_0165

DSC_0172

В продовження прогулянки старим містом, завітали і на площу Пяцца, і  на Театральну площу та й загалом прогулялися вуличками міста. Обідати завітали до одного з місцевих ресторанів,  ціни досить демократичні. Для прикладу страва із 5 великих хінкалей (стандартна порція на 1 людину) коштувала 4 ларі.

Панорама_без_названия1

DSC_0268

DSC_0264

Надвечір ми ще вирішили піти на оглядове колесо, щоб з висоти пташиного польоту ще раз оглянути цей без перебільшення економічне диво Грузії.

DSC_0229

DSC_0244

Що вразило в Батумі, так це чистота і доглянутість всього і всюди: червоні двосторонні велодоріжки, пальмові алеї вздовж бульварів та вулиць, модернові хмарочоси та пам`ятники, високотехнологічна інфраструктура. Дивлячись на сучасний Батумі і не скажеш, що років 15 тому це був типовий провінційний курорт. Однак, зважена політика та інвестиції, дали змогу побудувати грузинський «Дубаї». 

Стомлені, але сповнені вражень ми поверталися до свого кемпінгу в Кобулетті. Вже з маршрутки ми бачили ту відому нічну ілюмінацію Батумі, але сил вже не було, тому повернемося сюди ще, адже залишилося ще багато чого подивитися — це і канатна дорога, і ботанічний сад, і старовинні фортеці. Повернемося ми сюди наступного серпня, адже Кавказ настільки полонив нас, що походи в Грузію будуть кожного року, запрошуємо і вас!  

Похід країною сванів. День 6 та 7. Ушгульський

Черговий ранок в Сванетії зустрів нас прохолодою та вже добре нам знайомими, всюди сущими, кавказькими коровами.  Поснідавши та вчергове зібравши увесь наш побут та похідні «будинки», відправилися далі по  маршруту.

DSC_1350

DSC_1357Цього дня у нас був запланований відносно невеличкий перехід – всього 10 км. Перехід був досить легким з уже такими знайомими і звичними для нас кавказькими краєвидами – нескладна стежка прокладена по траверсу невисокого хребта. Хоча і тут ми змогли знайти цікаве заняття.  Як виявилося, в траві, обабіч стежок, росла величезна кількість грибів – маслюків, підберезовиків, підосиновиків. Тож вже на підході до общини Ушгулі – цілі нашого сьогоднішнього дня –  ми зібрали чималий пакет грибів на вечерю.

DSC_1367

DSC_1379

Хоча Ушгулі, найвисокогірніша община Грузії й навіть Європи,  знаходиться найдалі від столиці Верхньої Сванетії – Местії, однак ми помітили, що вона дуже популярна серед туристів, особливо із західної Європи. Тут досить багато невеличких кафе, гестхаусів, місцевих перевізників. Відтак, склалося враження, що всі місцеві жителі працюють виключно в сфері послуг. Тож поки ми присіли в одному з місцевих кафе пообідати та перепочити, адже полуденна спека трішки нас виснажила, я вам розповім декілька цікавих фактів про цей населений пункт.

DSC_1394

DSC_1405

Часто Ушгулі називають найвищим селом в Єропі, однак це не зовсім правильно, адже це найвисокогірніша община Європи (якщо межу між Європою та Азією проводити Головним кавказьким хребтом). Община Ушгулі складається з чотирьох сіл: Жибіані, Чвебіані, Чажаші та Муркмелі, які розміщені доволі компактно, та майже не видно візуальної межі між ними. Община розташовується на висоті 2 200 метрів над рівнем моря, у витоків річки Інгурі (яку ми відвідали в перший день нашої подорожі) біля підніжжя найвищої вершини Грузії (г. Шхара 5138 м).  Як і вся Сванетія, Ушгулі славиться своїми вежами, яких на сьогодні нараховується до 50. Особливо їх багато в Чажіші, де ніби і досі у розквіті середні віки — кам’яні вежі, вузькі брудні вулиці з бігаючими по ним свинями і коровами. У цьому поселенні немає ні кафе, ні гестхаусів – тому воно сприймається найбільш автентично.

 

DSC_0144

DSC_1396

Однією з найвідоміших пам’яток Ушгулі є чоловічий монастир Ламарія, який схожий на замок й на фоні засніжених вершин виглядає особливо гарно…

DSC_1399

DSC_1397

В Ушгулі ми запланували розбити табір не віддалено на природі, а в одному з кемпінгів (нагадуємо, що в Грузії під кемпінги здаються  двори місцевих жителів). Вирішили так, тому що хотіли відпочити більш культурно, тобто прийняти душ, вільно залишати речі, здійснюючи  радіальний вихід. Ми знайшли кемпінг з неймовірною панорамою всього за 5 ларі з людини. Крім того, у нашому розпорядженні було кафе господарів, в якому ми змогли вкотре спробувати місцевої кухні. Щодо гостинності, то тут все як завжди в Грузії – на рівні – господарі повністю довіряють туристам (як приклад — в кафе був холодильник з різними напоями у вільному доступі, а ми вже аж при виселенні розрахувалися за випите (ніхто не перевіряв що ми брали і скільки брали, а просто повірили у нашу чесність)).

DSC_1410-2

DSC_1415

Крім того, наша «толкова» команда поповнилася ще одним учасником – кавказькою вівчаркою, якій ми дали горде ім’я Барон. Загалом, собаки, на рівні з коровами та свинками, є одними із символів Верхньої Сванетії. Їх тут досить багато і більшість з них вільно гуляє горами то з однією, то з іншою групою туристів. А наш Барон виявився ще й гурманом і поціновувачем українського сала (вкрав у нас два останні великі шмата й закусив двома ще теплими пурі).

DSC_0088

Тож ранком наступного дня ми та Барон вирушили у радіальний вихід на Сванетський хребет – у найвищий етап нашого кавказького походу. Довжина хребта складає 85 км і відділяє Верхню та Нижню Сванетію. Його найвищою точкою є гора Лайла (4008 м), а середня висота — близько 3000 метрів. Ще в першій половині ХХ століття на висотах вище 2600 метрів цілий рік лежав сніг, однак зараз, у зв’язку з глобальним потеплінням, влітку цей хребет став прохідний – снігу вже немає взагалі.

 

DSC_0004

DSC_0021

З хребта відкривається найкраща панорама на Головний Кавказький хребет — від Ушби до Шхари, однак побачити його чітко і повністю ми не змогли, адже того дня верхня частина хребта була затягнута хмарами. Але й той вид був просто неймовірним і залишиться в нашій пам’яті на довгі роки. Піднімалися ми протягом 3 годин, набравши висоту з 2200 м до 3000 м та пройшовши близько 5 км звивистих і крутих стежок. Барон виявився вихованим мандрівником — слухняно йшов у колоні, нікого не переганяючи. Але на самій вершині віддихувались не лише ми, а і він.

Панорама_зі-Сванського-хребта

DSC_0028

DSC_0061

Спустившись, ми урочисто перейшли у стадію «лаунджу» — сповна насолодились грузинським вином та гострим кубдарі, якого більш ніде не скуштуєш, крім Сванетії.

Наступного ранку нас чекав як завжди тривалий і екстремальний переїзд до узбережжя Чорного моря — містечка Кобулеті.

Як ми там відпочивали — читайте згодом. Далі буде….  

 

Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані

Записано з вражень Тані

6:00 – Як же важко прокидатись… І не тому, що «стрілка годинника» щойно перескочила поділку шостої ранку, і не тому, що учора я знову сильно стомлена відключилася від буденності, поринувши у сон ще о 21:00 (хоча думки про завтрашні майбутні кілометрові переходи не покидали мене навіть в царстві Морфея), і навіть не тому, що знову потрібно збирати усі речі у рюкзак, складати палатку… Чому ж так важко? А тому, що зараз я лежу, загорнувшись у тепленький спальник, висунувши лише носа у маленьку щілинку, додивляюся кольорові сни, а вже через якихось півгодини мені доведеться, знову надягнувши на плечі 12-ти кілограмовий рюкзак, трясучись від ранкового холоду (а я ще та мерзлячка), лізти у холоднючу воду, балансувати на мокрому слизькому камінні і подумки молитися, щоб не хлюпнутися у цю швидку річку. Ну а потім ще півгодини переодягатися, сушитися і зігріватися.

Ось так, лежачи в палатці і наперед малюючи яскраві картини майбутнього, і розпочався один з найкращих та цікавих днів мого життя – 5-й день походу.

 

6:30 Зібравшись з духом, виходжу із палатки. Ба… А тут не так все і страшно,  і не так вже й холодно. День обіцяє бути чудесним – на синьому небі ні хмаринки, сонячне проміння ще не осяяло долину річки, але вже почало відсвітлювати білу шапку гори….. Потрібно поспішати, адже саме зараз річка не така повноводна.

DSC_1126

7:00 – Підходимо до місця переправи. Відчуття – мега-мега круті, суперові, толкові… Які вони там ще бувають? Та не страшно зараз зовсім!!!! Води дійсно значно менше, ніж учора й течія не така швидка. Тепер з’являються думки і план не про те, аби не впасти, а вже про те – якби це ось так пройти, щоб і ноги не намочити. Мрійниця ж я однак. А ось та маса льоду попереду, звідки річка бере початок – це ж просто потрібно бачити вживу! Це ж вау і ого!!! Ось це і є та всім відома сила і велич природи. Одразу пригадала лекцію В.Воловика із Загального землезнавства про гляціально-нівальні форми рельєфу. Тьху ти… Тут краса неймовірна, а я про лекції десятилітньої давності. Хоча про що там нам розказували? Про троги, цирки, кари… Та тут все є, все як книжка писала. Не даремно значить географію вчила. Та що це я, зараз же не про те йде мова. Що там Андрій розказує? Він точно у Вікіпедії перед подорожжю порився. — «Льодовик Лардаад або Адіші є найбільшим льодовиком Сванетії. Він сформувався на гірському масиві Адіші – Тетнульді. Саме з нього витікає річка Адішчала, яку ми зараз будемо переходити вбрід. Льодовик же бере свій початок на висоті 4000 метрів і спускається десь до 2500 метрів, а сам язик льодовика опускається до 2360 метрів».

DSC_1134

7:30 – Перейшли річку досить швидко і легко. Ноги все ж намочила, тому довелось перевзуватись. Піднявшись трішки вище на гору та залишивши бурхливу річку і такі ж бурхливі спогади позаду, знайшли зручне місце на сонечку і почали готувати уже такий традиційний, смачний та ситний сніданок. Що саме? Звісно ж вівсянку, сер! Але дійсно смачну. В горах несмачної їжі не буває. В горах буває лише замало їжі, але це не в нашому випадку.

DSC_1136-2

8:00 – Повз нас уже почали проходити поодинокі туристи-«мокроножники», тобто такі як ми.  А вже через якихось 2-3 години їх стане на десятки більше і переходитимуть вони річку теж вбрід, але не ногами, а сидячи верхи на конях місцевих жителів і заплативши по 10 ларі з людини. І з кожною годиною зростатиме не лише рівень води в річці і швидкість її течії, а і вартість переправи – до 10 дол.США з людини. Але ми вже в цей час будемо високо в горах.

8:30 – Поснідали. Зарядились. Пішли. Андрій насварився на мене із Сураєм, що ми його –  інструктора — перегнали… Доведеться плентатись десь по середині.

9:00 — Йдемо.

9:30 – Все ще йдемо.

10:00 – Привал. Підкріпились солоденьким. Привали – це мій найулюбленіший час і відрізок дороги в походах.

10:15 – Знову йдемо. А ще — фото, знову фото, і тут фото, і там фото, і ось на цьому горбочку теж фото.

DSC_1142-2

DSC_1251

11:00 – Нарешті ми піднялися на перевал. Андрій сказав, що це найвищий перевал нашого походу — Чхунтрієрі (2722 м), і з цього місця відкривається найкращий вид на найвищу ділянку Головного Кавказького хребта – Безенгійську стіну. На «стіні» знаходиться 5 пятитисячників, у тому числі і найвища вершина Грузії – г. Шхара – 5193 м. Те, що це найвищий перевал я відчула, можна було і не казати. Ноги самі це зрозуміли. І вроді сили ще є, а все ж пальці у ботинках вже у трубочки згортаються. Ех, коли вже той багаторазово обіцяний лаундж на пляжі. Гори це гарно, гори це супер, але виспатися б в теплі, поніжитися б на хвилях і можна було б знову вверх.

DSC_1234

DSC_1187-2

Панорама_без_названия1

DSC_1246

11:30 – Рушили далі.  Ну нарешті стежка йде вниз…Хоча хто його знає як краще і легше. Дорогою відкриваються засніжені п’ятитисячники на фоні квітучих гірських долин.

DSC_1277

DSC_1293

DSC_1297

13:00 — Пообідати зупинились біля прекрасного, багатокаскадного водоспаду Халде. Зайшла у воду освіжити ноги, послизнулась на камінні, плюхнулась на п’яту точку. А вода то тепла. Перед обідом в усіх оздоровлюючий, охолоджуючий та відновлюючий сили природній душ. Хлопцям простіше — роздяглися і все, а мені довелось в одязі лізти під водні потоки. Пару криків, визгів, затамувань подиху — краса — тепер я знову сповнена сил і налаштована на продовження маршруту. До місця нашої ночівлі потрібно пройти ще декілька кілометрів.

DSC_1302

DSC_1312

 

14:30 — Пройшли невеличке село Халде, де купили свіжий та запашний пурі на вечерю. Селом взагалі-то це важко назвати. Зараз там лише 2-3 вцілілих будинки, які стоять поруч з купою розвалин. Проте, мешканців ми побачили лише в одному будинку, де функціонує магазин, електроенергія виробляється завдяки сонячним батареям, що знаходяться поруч та власник якого величає себе «головою села». Він так і сказав — «Это мое село».

DSC_1329

15:00 — Знову йдемо. Жара просто нестерпна. Але нам ще залишилось недовго до ночівлі.

DSC_1334

18:00 — Прийшли на місце. Знову корови… Вони тут просто всюди. Ще й наглі такі, нікого не бояться — як не в рюкзак залізуть, то вже щось з багаття ухопити пробують, добре, що ще не розібрались, як в палатки заходити.

DSC_1344

20:00 Тільки сонечко зайшло за гору, як одразу похолодало. Знову натягую на себе весь теплий одяг, що є. Ось вони — температурні контрасти… Чомусь в цьому поході я страшенно не висипаюсь. Тільки наступає вечір, поїли — і я вже мрію про теплий спальник і «зручну» палатку. Андрій просить ще посидіти перед багаттям. Та яке там посидіти, якщо я вже чую шепіт «подушки», яка так ніжно, лагідно кличе мене до себе. Засинаю одразу, не встигнувши навіть усіляких страшилок наніч собі придумати (як я люблю в інших походах, коли сон не йде, а в голові думки як не про ведмедів та собак, то про усіляких примар крутяться, і храп хлопців у радість — адже до тиші не прислухаєшся).

І вам солодких снів. Завтра знову не менш цікавий перехід.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід країною сванів. День 4. Мандруючий

Ранок четвертого дня розпочався зі смачної філіжаночки кави, яку ми готували, не виходячи з палатки. Цього дня було мабуть одне із найгарніших пробуджень: неймовірна непорушна тиша, прохолодне та надзвичайно свіже гірське повітря, чисте небо, нічну темряву якого поступово почало проганяти ранкове сонячне проміння. Ще декілька хвилин — і саме Сонце піднялося з-за високих гір, поступово освітлюючи величезну долину річки Мульхара та прогріваючи землю. У горах надзвичайно відчувається ось цей перепад температур — ідеш на сонці — жарко і спекотно, тільки воно зайшло — одразу стає холодно. В ось такій романтичній атмосфері ми поснідали, зібрали табір і розпочали підйом до чергового перевалу.

DSC_0982

DSC_0978

DSC_0994

Стежка вела нас густими заростями ліщини, рододендрону та карликової берези. Інколи ми виходили на відкриті ділянки, звідки відкривався вид на ущелину Твібері та вже добре відому нам гору Ушбу. За декілька годин ми дійшли до високогірного плато, де нещодавно було збудовано новий гірськолижний курорт Тетнульді. Пройшовши ще кілька кілометрів вздовж підйомників поряд десь із сотнею інших туристів, ми дісталися перевалу — 2500 м. Для Кавказу це взагалі низько, але якщо порівнювати з Карпатами — то висота значна. Звідси найближча відстань до вершини Тетнульді, однак сьогодні нам не вдалося зафотографувати ту саму ідеальну пірамідальну форму, бо вершина вдягла шапку із білих хмар.

DSC_0998

DSC_1001

 

DSC_1006

DSC_1025

DSC_1029

DSC_1040

А далі нас чекав спуск південними схилами Тетнульді до села Адіші, яке заховалося між стрімкими гірськими хребтами.

DSC_1049

DSC_1078

Село Адіші розміщене на висоті 2100 метрів і є одним з найдавніших та важкодоступних сіл Сванетії. Тут ще у 897 році було написане найстаріше Євангіліє Грузії. І здається, що час тут ніби зупинився десь у Середньовіччі — про цивілізацію говорять тільки вивіски гестхаусів та туристи, які блукають вузькими кам’яними вулицями. У 1987 році на Адіші зійшла лавина, яка зруйнувала багато будинків, не завдавши шкоди жодній сванській вежі. Відтоді село було розселено. Зараз тут проживає 6 сімей, які влітку активно займаються бізнесом (приймають туристів у гестхаусах), а взимку більшість з них виїжджає на рівнинну Грузію. Добрий десяток закордонних туристів, які йшли паралельно з нами, залишились на ночівлю саме тут.

DSC_1085

DSC_1081

DSC_1089

DSC_1086

А ми, пообідавши та перепочивши, пішли далі вздовж річки Адішчала практично до самісінького її витоку, не доходячи десь з кілометр до льодовика. Річки на Кавказі дуже потужні (з карпатськими навіть порівняти важко) — стрімкі, повноводні, глибокі, вони вимивають породи і несуть їх з неймовірною швидкістю. Практично всі річки дуже мутні — наче величезні щвидкісні потоки цементу. У більшості річок основним типом живлення є льодовикове. Тому вдень та ввечері, коли сонце активно пригріває і розтоплює льодовикову кригу — річки стають більш потужні та повноводні, а вночі та вранці — рівень води спадає, а швидкість течії дещо нижча.

DSC_0952

DSC_1110

Саме тому нам доведеться переходити дану річку завтра о 5 годині ранку в місці, де вона розділяється на 3 потоки. Як нам вдалося це зробити та як переходять течію інші туристи — читайте в наступній статті нашого блогу.

DSC_1117

Ну а ми, тепло одягнувшись — адже сусідство з людовиком дуже дало про себе знати у виглядді значного пониження температури, як тільки Сонце сховалось за горизонт — та смачно повечерявши, пішли відпочивати в очікуванні нових вражень та пригод.

DSC_1120.jpg

DSC_1123

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Читайте наступну розповідь: Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані

Похід країною сванів. День 3. Активно-похідний

Ранок зустрів нас сонячною та безвітряною погодою з відмінною видимістю, що немало порадувало нас та підняло морально-психологічний стан на ще вищий рівень. Поснідавши та  зібравши всі свої пожитки в нелегенькі рюкзаки, наша команда вийшла на маршрут. Залишаючи Местію позаду, ми ще довгий час мали змогу милуватися її краєвидами, великим скупченням сванських веж, неспішним пробудженням місцевих жителів та туристів.

DSC_0709

DSC_0713

DSC_0762

А згодом нам у всій своїй красі відкрилася гора Ушба, про яку ми писали в попередній статті та красою якої так і не змогли насолодитися в той день через початок грози. Сьогодні ж її засніжені вершини виблискували білизною на яскраво-блакитному небі та у поєднанні із зеленими квітуючими літніми луками створювали незабутнє враження. Емоції вирували. Хотілось фотографувати все і з усіх ракурсів, а коли розуміли, що фото все рівно не передає тієї краси, то з широко відкритими очима і затамованим подихом намагалися закарбувати в пам’яті всі ті неймовірні краєвиди.

DSC_0737.jpg

DSC_0741

DSC_0770

DSC_0785

DSC_0777

Ще до обіду, набравши висоту 500 м, що було не так легко зробити як пишеться зараз, адже довелося підніматися крутою і дуже вузькою лісовою стежкою ще із півсотнею інших туристів то пропускаючи когось, то переганяючи, ми зійшли на перший в цьому поході перевал висотою близько 2000 метрів. Тут ми зробили досить тривалий перепочинок, адже нам відкрилася запаморочлива панорама долини річки Мульхара з величезною кількістю маленьких сванських поселень та ще одна з відомих вершин – Тетнульд.

DSC_0867

DSC_0806

DSC_0836

DSC_0857

Гора Тетнульд (з груз. Біла гора) висотою 4852 метри є десятою за висотою вершиною Кавказу. ЇЇ ще називають еталонною горою, адже з якого б боку ви на неї не дивилися —   все рівно побачите правильну пірамідальну форму з чотирма гранями.

DSC_0912

Крім нас на перевалі було ще дуже багато туристів з різних куточків як пострадянського простору, так і Євросоюзу, адже трекінгові маршрути Сванетією є одними із найпопулярніших не лише в Єропі, а і у світі. Особливо багато ми зустрічали любителів подорожувати з Німеччини, Великобританії, Польщі, Росії, України та ін. Варто зауважити, що на відміну від Українських Карпат, де туристів значно менше — гори Грузії надзвичайно чисті. Тут ви не побачите не те що гори смітників, рідко зустрічаються навіть кинутий папірець чи пуста пляшка. Не знаємо, чи пов’язано це з культурою туристів, чи можливо тут постійно прибирають місцеві, тим паче, що новенькі пронумеровані баки для сміття ми зустрічали навіть у найвіддаленіших і важко доступних селах, проте факт залишається фактом.

DSC_0932

Нафотографувавшись на перевалі, ми розпочали спуск до долини річки Мульхара повз значну кількість сванських поселень, які розташовані по маршруту. Дорогою ми зустріли багато домашніх свиней, які просто гуляли вулицями, пагорбами та самі шукали собі їжу. Згадався мультфільм з дитинства — «Далеко, далеко, на лугу пасутся ко….. «, а тут не кози, і навіть не корови, тут — свині.  Для нас це було досить дивним…

 

DSC_0938

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, головною твариною Свантеїі є корови, які пасуться в горах інколи в таких важко доступних місцях, що часто виникало питання — «як вони туди вилізли?». Гуляють корови до пізнього вечора, ніхто їх тут не пасе і таке враження, що вони усюди.

DSC_1103

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Пройшовши декілька кілометрів долиною річки, ми вийшли до с. Жабеші — орієнтовного місця нашої ночівлі.

DSC_0945

DSC_0952

DSC_0958

Велика кількість туристів залишилася позаду, через те що окремі групи попрямували до різних сіл на ночівлю. Це пов’язано з тим, що більшість з таких мандрівників здійснюють піші переходи з невеличкими рюкзаками від одного села до іншого і ночують у місцевих гестхаусах.

Гестхаус – дослівно, гостьовий будинок, господарі якого живуть в ньому ж, або поруч і здають кімнати туристам за певну плату. В таких будинках можна не лише переночувати, а і в досталь поласувати місцевими стравами, які готують господарі та вартість яких включена. Зараз практично кожен будинок в Сванетії перетворений в гестхаус (туристів вистачає) і це фактично є основним джерелом заробітків місцевого населення. Ціни розпочинаються від 20 ларі (200 грн.) за ніч з людини і в залежності від умов та віддаленості – популярності поселення – зростають. Найдорожчі гестхауси ми зустріли в Ушгулі. Часто діти, які в школі вивчають англійську і знають декілька фраз, запрошують туристів саме до свого гесту.

DSC_1083

Нас теж намагались заманити в такі гестхауси місцеві діти, не встигли ми і декілька кроків зробити по селу. Але так як ми справжні туристи, які ночують у наметах, то місцем нашої ночівлі стала вирівняна ділянка над селом з неймовірною панорамою не лише на с. Жабеші, а й величні гори, що його оточують. Поряд знаходилося і джерело мінеральної води типу «нарзан», зі смачною, але дещо перенасиченою залізом водою.

DSC_0962

DSC_0970

Гори Кавказу виявилися доволі виснажливими: чи то значний перехід під палючим Сонцем, чи може висота близько 2000 м, змусили нас вже о 21 -00 спати міцним цілющим сном…. Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Читайте наступну розповідь: Похід країною сванів. День 4. Мандруючий

 

Похід країною сванів. День 2. Акліматизаційно-пізнавальний

Цього дня у нас була запланована поступова акліматизація, тобто ми не пішли  по маршруту, а залишились на день у місті Местія та вранці відправилися у  радіальний вихід (без рюкзаків) до озер Курульді, які знаходяться за 10 км від селища на висоті  2750 метрів. Тож, залишивши свої речі в гостинному кемпінгу, ми почали неспішний підйом. Дорогою нам відкривалися захоплюючі краєвиди на сванські поселення вздовж річки Мульхара та засніжені вершини Сванетського хребта.

DSC_0484

DSC_0486

DSC_0494

Дві години стрімкого підйому по звивистих, порослих ліщиною з величезною кількість уже майже стиглих горіхів, стежках — і ми біля «хреста» — невеличкої вершини, що здіймається на 800 м над Местією та висоті якої закінчується лісова зона. Саме з даного місця відкривається найкращий вид на селище, тому тут побудовано оглядовий майданчик і  встановлено великий залізний хрест.

DSC_0506

 

Проте не цей вид нас вразив найбільше. Дух перехопило від  засніжених вершин Головного Кавказького хребта (ГКХ), які нам відкрилися з даного ракурсу. ГКХ простягається на 1200 км від Чорного до Каспійського морів і саме на ньому розміщені усі найвищі вершини Кавказу. Хребет ділить Кавказ на дві частини — Північний Кавказ (російська частина) та Південний Кавказ (грузино-азербайжанська частина), і саме по ньому проходить кордон між країнами. Найвищою частиною ГКХ є центральна, яка знаходиться між Ельбрусом (5 642 м) та Казбеком (5047 м) і де зосереджена найбільша кількість п’ятитисячників.

 

DSC_0511

DSC_0541

Залишивши зону лісу, ми продовжили підйом по квітучим та дуже мальовничим альпійським лукам. Однак, згодом почулися перші тривожні погримування, які були ще дуже далеко, проте з кожною хвилиною, начебто, наздоганяли нас. У мене, все таки, була надія, що ми встигнемо ще до негоди дійти до озер Корульді, однак хмари почали сильно згущатися і видимість гіршала…

DSC_0550

DSC_0606

DSC_0551

DSC_0558

За декілька кілометрів до мети ми змогли хоч трішки побачити легендарну вершину – Ушбу, за яку вчепилось декілька хмаринок, з поміж яких вона періодично визирала. Гора має дві вершини — Північну (4694 м) та Південна (4710 м). Хоча за абсолютною висотою г. Ушба не є найвищою на Кавказі, однак сходження на неї є одним з найскладніших, яке ускладнюється фактично 2 кілометровими гранітними відвісними стінами перед самим піком…. Про неї мріє кожен альпініст, але через надскладний підйом частота нещасних випадків значно вища, ніж при сходженнях на інші вершини.

DSC_0572

DSC_0578

Коли до нашої сьогоднішньої цілі залишилося менше кілометра, негода зробила свою недобру справу — все почало затягувати туманом та й гроза підходила  все ближче і ближче, оточуючи зі всіх сторін. Тому нам нічого не залишалося, як  повернути назад…

DSC_0604

DSC_0594