Похід по Трахтемирову

В кінці червня наш Клуб мандрівників «Подорожуй Толково» святкував свій день заснування. Відзначити цю подію вирішили, як не дивно, в мандрах. Ми відправилися у невеличкий похід по пів острову Трахтемирів, який розміщений на Дніпрі (між Ржищевом і Каневом) в межах Черкаської області.

Трахтемирів має просто колосальну історію: різні епохи та культури наклали свій відбиток на ці території. Щоб не переобтяжувати текст аж занадто великим екскурсом в історію та не перетворювати його у непосильний лонг-рід, напишемо лише декілька загальних фактів про ці землі:

  • Перші поселення на півострові утворилися ще 100-120 тис. років тому. Тут знайдені сліди городищ, стоянки та кургани Скіфської, Трипільської, Зарубинецької та Черняхівської культур;
  • За часів Київської Русі тут існувало 4 міста (у літописах найчастіше згадується місто Заруб, яке було найбільшим) та один з перших монастирів — Пречистинський;
  • В часи козацтва утворилося місто Трахтемирів. На думку деяких істориків місто було столицею реєстрового козацтва (за часів Петра Сагайдачного). В ті часи це був важливий центр на Дніпрі, а у пік свого розквіту його населення сягало 30 тисяч осіб. В цей період на півострові розміщувався неприступний замок-фортеця, потім місто було зруйноване турками, і далі воно розвивалося як звичайне невеличке містечко;
  • В період Другої світової війни, під час битви за Дніпро, на півострові був сумнозвісний «букринський плацдарм», де загинуло від 200 до 400 тис солдатів;
  • У 70-х роках під час будівництва Канівської ГЕС село Трахтемирів було частково затоплено, частина місцевих жителів  була відселена, інші ж виїхали, і на сьогодні в с. Трахтемирів зареєстрований лише один житель.

Попри невелику відстань від Києва (близько 150 км), як не дивно, але добратися до півострова громадським транспортом доволі складно. Зі столиці лише один раз на день ходить маршрутка до Великого Букрина, але зважаючи, що нас зібралася група, цей варіант одразу відпав, адже поміститися з рюкзаками навряд чи вийшло б. Тож було вирішено доїхати приміською електричкою до Миронівки, а вже звідти, замовленим заздалегідь транспортом, дістатися до села Трахтемирів. Мікроавтобусом ми доїхали до шлагбауму, який встановлено на околицях села, і саме звідси розпочали свій маршрут – від вказівника Трахтемирівський ландшафтний регіональний парк. Пройшовши декілька десятків метрів, вийшли до оглядового майданчика, звідки відкриваються панорами Канівського водосховища. Тут встановлено пам’ятний хрест, поруч є відоме дерево у формі тризуба.

Від оглядового майданчика ми вийшли на викладену тротуарною плиткою доріжку, яка вивела нас до руїн колишнього мисливського угіддя. Справа в тому, що у 2000 році на Території Трахтемирівського півострова створили приватний ландшафтний парк, а по суті було створено приватні мисливські угіддя, які належали одіозному екс-голові Нафтогазу – І. Бакаю. Землі ландшафтного парку були обнесені парканом, було встановлено вежі з озброєною охороною, шлагбауми на дорогах. На території ландшафтного парку побудували великий мисливський будинок, (до речі перша хонка була якраз тут, а не в резиденції Януковича), вишки для полювання, будинки для гостей, вертолітний майданчик і купу бесідок. Також сюди завезли велику кількість диких тварин – кабанів, лосів. Сюди приїздили чиновники та олігархи на полювання, а доступ для звичайних громадян був закритий. Лише після Революції Гідності були зруйновані паркани і відкрито доступ. Сьогодні це доволі популярний туристичний об’єкт, але від колишньої розкоші залишилися лише руїни, напіврозібрана доріжка з тротуарної плитки, нетипові для місцевості дерева, а також дикі тварини.

Після огляду території колишнього маєтку відправилися мощеною доріжкою вглиб півострова, пройшли повз закинутий дитячий табір, на території якого стоять нові фінські будиночки, де за часів діяльності мисливських угідь зупинялися гості, а сьогодні розміщується адміністрація РЛП Трахтемирів.

Одразу за табором мощена доріжка закінчилася і далі вже йде звичайна грунтова стежка. Буквально через 100 метрів вийшли до будиночка, який виглядав доглянутим: з побіленими стінами, гарною клумбою, скошеною травою…Мабуть чиясь дача.

Метрів за сто від нього біля дороги ми побачили надпис на дереві: «Люди доброї волі здраствуйте! Ласкаво просимо».  Так ми зрозуміли, що дійшли до будинку найвідомішого та єдиного офіційного жителя с.Трахтемирів – Олега Георгійовича Петрика, який більше відомий за прізвиськом «Скіф». Будинок  у нього незвичайний, побудований у козацькому стилі, стіни та кути розмальовані різноманітними орнаментами, а на зовнішній фасадній стіні — щит та меч.

Ще до поїздки я читав про цю незвичайну людину і що він завжди радий гостям, і завжди розповідає цікаві та незвичайні історії про Трахтемирів. За чутками Скіф був дисидентом. В цьому будинку він живе самітником вже більше 30 років, без світла і газу, відмовившись від соціуму, в повному єднанні з природою… Тож ми вирішили завітати в гості. На порозі нас зустрів вусатий чоловік з сивим довгим волоссям, на вигляд років 60, він одразу запросив усіх нас до свого будинку.

Як тільки я ступив крок до хати, одразу аж в серці похололо – до мене йшов здоровенний пес, зростом мені десь по груди – російський хорт, але Скіф одразу сказав, що він добрий і нікого не троне. Поруч бігало ще з 5 невеличких собачок, як виявилося пізніше досить рідкісної породи – левретка.

Кімнати були більше схожі на музей, ніж на жиле приміщення – багато всіляких дрібниць, старовинні горщики, посуд, зброя, обладунки. Багато картин, книг, величезний камін.

Запросивши усіх нас присісти – Скіф, сівши на лежанці в центрі кімнати, почав розповідь з питання – чи розуміємо ми взагалі куди потрапили? Чи був хтось до цього на півострові? Коротко розповівши історію, він наголосив, що Трахтемирів — це унікальне місце — сакральне серце України, і біля висоти 222 (знаходиться десь за 2 км від його будинку) центральна зона святилища,  –аномальна зона, місце де не діють правила фізики. Саме там точка сили, яка позначена на всіх езотеричних картах світу. Вже десь за 300 метрів від його будинку за бетонними блоками, у напрямку висоти 222, починається святилище, природний храм. Воно може або зцілити або навпаки відібрати силу…

Подякувавши за цікаву розповідь ми попросили води для приготування їжі (великий недолік пів острова – відсутність чистої питної води), проте виявилося, що колодязя ніде поруч немає, тільки на узбережжі водосховища біля самої води є джерело, з якого виведено трубку і можна накачати воду тільки ручною помпою. Тож Скіф, взявши помпу, провів нас до джерела, дав свої каністри та допоміг набрати води. Далі ми почали перехід до місця сили – висоти 222, який зайняв у нас приблизно 40 хвилин. На висоті встановлений геодезичний триангуляр. Робимо привал та насолоджуємося чудовими панорамами Канівського водосховища. На іншому березі відкривається Переяслав-Хмельницький. Висота не заліснена – вся у різнотрав’ї та квітах.

Перепочивши, продовжуємо рух у напрямку Батурової гори, біля якої планували розбити табір. Стежка вже не така натоптана і, після спуску з висоти 222, йде густим лісом. Орієнтуватися було доволі складно, адже стежки не натоптані, крім того багато звірячих тропок, в якийсь момент взагалі збилися з дороги, довелося трішки поблукати. В лісі величезна кількість окопів та траншей часів Другої світової війни. Через якусь годину все таки вийшли під Батурову гору. Там дуже гарні місця для табору і вже було декілька груп туристів.

Ми вибрали собі найкраще та найзатишніше місце — з одного боку воно захищене дюною від вітрів з водосховища, з іншого — густим лісом. З вершини дюни відкривався неймовірний вид на Трахтемирівськивй заповідник та марків Шпиль. Тут я за фотографував 2 неймовірно гарні заходи сонця…

А далі нас чекав лаунж з шашликами, купанням у водосховищі та засмаганням. Під Батуровою горою ми отаборилися та провели 2 ночі.

Похід траневою Чорногорою

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

Кам’яними розсипами Горган

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

DSC_0030

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

DSC_0040-2

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

DSC_0097

DSC_0084

DSC_0107.jpg

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

DSC_0142

DSC_0149

DSC_0154

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

DSC_0211

DSC_0272

DSC_0277

DSC_0299

DSC_0331

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

DSC_0230

DSC_0214

DSC_0257-2

DSC_0264

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

DSC_0361-2

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

DSC_0409

DSC_0478

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

DSC_0467

DSC_0491

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

DSC_0528

DSC_0579

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

DSC_0648

DSC_0672

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

DSC_0689

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

DSC_0700

DSC_0713Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

Подорожуючи Україною. Місця літнього відпочинку

Більшість статтей даного блогу присвячені описам туристичних походів, або повноцінних подорожей до нових міст і країн. Проте, нами було відвідано й інші природні та архітектурні об’єкти, маленькі містечка, історичні пам`​ятки, які теж є доволі цікавими та мальовничими. Саме тому я вирішив розповісти і про них також, об’єднавши у невеличкі групи. Пропоную Вам першу добірку – природні туристичні об`єкти.

Черепашинський кар’єр

DSC_0728

Першим з таких цікавих об’єктів, який ми відвідали навесні, було озеро з блакитною водою у Калинівському районі Вінницької області – Черепашинський кар’єр. Сюди доволі зручно добиратися з Вінниці (близько 50 км). Це озеро утворилося в результаті затоплення водою каолінового кар’єру. Вода тут прозора (в деяких місцях видимість сягає навіть 7 метрів), а завдяки піщаному дну та заломленню сонячних променів у безхмарний день, вона має яскраве блакитно-зелене забарвлення. Хвойний ліс оточує озеро з усіх боків та робить його дуже затишним.

DSC_0763-(2)

DSC_0771

DSC_0825-(2)

Як дістатися:

На автомобілі з Вінниці по житомирській трасі до с. Загребельна, далі на право у напрямку села Черепашинці, біля клубу ще раз на право і Ви на місці!

Також з Вінниці можна дістатися і на автобусі, який йде до Голубівки, виходити в Черепашинцях.

Стайки

Панорама_1

Ще один не менш привабливий водний об’єкт, який вдалося відвідати цього року – Канівське водосховище – на околицях села Стайки. Знаходиться це місце в Кагарлицькому районі за 60 кілометрів від Києва. Тут відкриваються захоплюючі панорами на дніпровські кручі, Канівське водосховище та річкові острови. А ще – це вдалий варіант, щоб поплавати та позагорати або порибалити.

Як на мене, це місце – альтернативний варіант для відпочинку з наметами неподалік Києва. Є дві чудові локації для розміщення табору:

  • приблизно в кілометрі від водосховища, на високих Дніпровських пагорбах, є гарні вирівняні діляночки, якраз перед урвищем. Звідси відкривається просто неймовірний вид на широчезний Дніпро з його островами  та кручами. Цей варіант буде ідеальним для тих, хто шукає місце подалі від цивілізації та людей;

DSC_0020-(2)

  • вирівняні галявини практично на самісінькому березі біля води. Тут є хороший піщаний пляж, однак у вихідні доволі людно.

DSC_0669

DSC_0091

Також, саме тут знаходиться унікальний об’єкт – озеро Стайки з блакитною глиною, яке утворилося на місці мергельового кар’єру. Ця глина має цілющі лікувальні та косметологічні властивості.

Як дістатися:

Найзручніше добиратися на автомобілі: по Обухівській трасі, далі через Українку та Трипілля до знаку села Стайки, потім наліво до річки.

Крім того, це місце має гарне  автобусне сполучення: зі станції метро Видобучі маршрутки відправляються майже щогодини.

Коростишівський каньйон

DSC_0005

В густих Житомирських лісах, неподалік від Києва, ховається ще одне унікальне та мальовниче місце – Коростишівський каньйон. Це колишній гранітний кар’єр, дно якого з часом заповнилося водою. Новоутворене озеро оконтурене високими гранітними скелями, висота яких в деяких місцях сягає 15 метрів. Глибина озера сягає 20 метрів, вода відносно чиста, хоча прохолодна. Це місце останнім часом доволі популярне, сюди часто приїжджають відпочити на декілька днів з наметами, поплавати та по засмагати на камінні. А ще, цей кар’єр є досить популярним у кіношників –  його можна побачити у новому сезоні фільму «Слуга народу» та в українському фентезі – «Сторожова застава».

DSC_0098-(2)

DSC_0111

DSC_0112-(2)

DSC_0134-(2)

Як дістатися:

На автомобілі трасою Київ – Чоп до зїзду на Коростишів (основна дорога піде праворуч), після з’їзду другий поворот наліво, ще один кілометр грунтовою дорогою і ви на місці.

На автобусі від станції метро Житомирська або АС Дачна у напрямку Житомира до з’їзду на Коростишів, а звідти близько 2-х кілометрів пішки.

Пороги Південного Бугу

DSC_0449

Печорські пороги на Південному бузі знаходяться за 20 кілометрів від Немирова Вінницької області, якраз між селами Сокілець та Печора. Саме тут Південний Буг з обох сторін затиснутий скелями, а сама річка перекривається величезними  валунами та брилами, завдяки яким тут утворився цілий каскад порогів та перекатів. Тут дуже гарні місця для пікніку, загорання на камінні чи купання з ефектом джакузі, а також для фотосесії.

Цікавим історичним об’єктом даної місцевості є водяний млин, побудований ще у 1899 році німецькими майстрами на замовлення Констянтина Потоцького. В радянські часи він був переобладований на ГЕС, а після пожежі у 1992 році залишилися тільки камяні стіни. У селі Печора знаходиться ще один  унікальний об’єкт – мавзолей Потоцьких, спроектований самим Городецьким.

Сокылець

DSC_0730-1

DSC_0671

Як дістатися:

На автомобілі з Вінниці їхати до Немирова, безпосередньо перед ним поворот на право у напрямку Могилів-Подільського, одразу за Сокільцем – млин, праворуч від якого і є Печорські пороги.

Можна дістатися і на автобусі, який ходить з Вінниці. Виходити в с. Сокілець перед мостом, або в с. Печера, далі до млину, обходите його по стежині і доріжкою праворуч. Все — ви на місці!

 

Природа України багата на мальовничі місця для відпочинку, насолоди та релаксу. Та ми, на жаль, не цінуємо те, що маємо. Майже усі вище згадані місця надзвичайно забруднені (пляшки, поліетиленові пакети, одноразовий посуд). Ми завжди шукаємо крайніх (служби по вивезенню сміття, відсутність смітників тощо), але потрібно пам`ятати, що чисто не там, де прибирають, а там — де не смітять.  

Зимові Карпати: чи є альтернатива лижам?

Зима в наших широтах – не найкращий час відпочинку для любителів туристичних подорожей. Ця пора року більше підходить поціновувачам складних туристичних підйомів на гірські вершини зі спеціальним для цього оснащенням, а також приборкувачам лиж, сновбордів та саней.

Але і вдома 3 місяці всидіти дуже важко. Так як Таня не відноситься ні до першої, ні до другої категорії вищезгаданих любителів зимового відпочинку (їй би більше в ковдрі лежати, пити каву під плаксиву мелодраму… Хоча, сани приборкати вона все ж таки може)))), ми вирішили зробити легку міні-подорож у зимові Карпати і при цьому всьому витратити мінімум коштів. Відтак і вибрали схили Боржави, зокрема, курорти Воловець, Піддубовець, Пилипець. А чому ми вибрали цей район можна дізнатися у статті — Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць.

Кожну свою подорож ми розпочинаємо з розробки детального тревел-плану: завчасної купівлі квитків, бронювання житла, пошуку інформації про найцікавіші об’єкти та їх положення. Тож квитки на потяг до Воловця ми купили ще за місяць до подорожі, взявши майже останні і лише купейні місця. План був наступним – насолодитися протягом двох діб засніженими гірськими краєвидами, а третій день провести, блукаючи затишними вуличками Львову. Тому квитки назад купували на потяг у напрямку Львів-Київ, а з Воловця до Львову дісталися на «комфортній» приміській електричці (продаж квитків на неї розпочинається за 10 днів до відправлення). Рекомендую про квитки дбати завчасно, Карпати – особливо взимку – дуже популярний туристичний об’єкт.

Наступний етап планування – бронювання житла. Найбільшу кількість варіантів проживання в Карпатах можна знайти на сайті karpaty.info, проте, продзвонивши близько 20 садиб та готелів у Пилипці, виявилося, що майже всі вони заброньовані, а ті, які вільні – як на мене – надто дорогі. Шукаючи ще варіанти, я зайшов на booking.com, і одразу натрапив на цікаву пропозицію з хорошою знижкою – кімната на двох за два дні – 570 грн. Щоправда це житло знаходилося у містечку Воловець за 15 кілометрів від витягів і гірськолижних спусків.

Місяць швидко пролетів і близько 10 ранку ми вже вийшли на вокзалі у Воловці. До свого житла вирішили прогулятися пішки (3,8 км по трасі), тим більше свіже гірське морозне повітря сприяло прогулянці. Зв’язок з житлом ми тримали через viber, а тому завчасно замовили собі сніданок-обід, щоб одразу по приїзду попоїсти та відправитися швидко в гори. Знайти дорогу до даного будинку було не дуже легко, але дякуючи сучасним google картам, ми легко зорієнтувалися.

Нашим місцем дводенного проживання виявився гестхаус – звичайний двоповерховий будинок у звичайної карпатської сім’ї. Господарі – привітні та дружелюбні люди – одразу провели нас до нашої кімнати, ознайомили з житлом і швидко накрили на стіл. Загалом було досить зручно, лише Таня себе не дуже комфортно почувала, так як не дуже любить гостювати у когось, а тут ще і чужі люди.

Поснідавши та трішки відпочивши, ми нарешті відправилися в гори. Але оскільки ми жили у Воловці, то до Пилипця нам потрібно було ще доїхати.

Невеликий лайфхак:) Таксисти та маршрутчики від залізничного вокзалу  до підйомників Пилипця за проїзд беруть 70 грн. з людини. Якщо ви хочете зекономити, то пройдіться вниз від вокзалу до головної дороги, далі поверніть праворуч та пройдіться метрів з 500 до круга, де і розміщується автостанція. Тут або чекайте автобус, або ловіть попутне авто до села Поддобовець. Іхати приблизно 15 хвилин. У селі треба вийти в центрі, не доїжджаючи 30 метрів до магазину. Далі побачите, що праворуч в сторону Боржавського хребта йде сільська дорога, якою ви через 20 — 25 хвилин (2 км) будете одразу біля витягів (див. фото).  Так це не помилка, їхати не до Пилипця, а до Поддобовця. Справа в тому, що центр села Пилипець, через який йде головна дорога, знаходиться на відстані 5,5 км від витягів. Тож таким чином можна значно зрізати та зекономити – адже вартість проїзду на рейсовому автобусі всього 10 грн.

Поддобовець-Пилипець

В цій подорожі ми так постійно їздили, до того ж не завжди чекали рейсового автобуса, адже автостоп тут теж проходить. А з цієї короткої сільської дороги  між Поддобовцем і Пилипцем відкривається просто неймовірний вид на найвищі вершини Боржавського хребта, а в сонячний зимовий день від захоплюючих панорам навіть дух перехоплює.

Панорама_без_названия1

DSC_0015

DSC_0165

Ми свідомо відмовилися від катання на лижах, так як Таню ще потрібно було навчати, тому з метою економії нервових клітин та задля душевного спокою, запланували невеличкий трекінг по найцікавішим місцям та околицям Пилипця.

Проте, якщо є бажання покататися на лижах чи сноуборді, то Пилипець для цього непогане місце, особливо для початківців. Тут близько 20 км підготовлених трас, один крісельний підйомник (до речі найдовший у Карпатах) та декілька бугелів. А ще, це просто рай для фрірайду… Ціни тут теж доволі демократичні: прокат лиж за добу – близько 100 грн., а ціни на підйомник дивіться на фото.

IMG_20180127_114126[1]

Ми ж відправилися у піший маршрут засніженими лісовими стежками до водоспаду Шипіт – одного з найбільших в Українських Карпатах. Даний об’єкт є обов’язковим для відвідування кожним туристом, який перебуває в цих місцях. Біля водоспаду навіть взимку доволі людно (цього разу ми зустріли делегацію іноземців), працюють різноманітні сувенірні крамниці. Тут можна не лише купити магнітики, але й зігрітися гарячим глінтвейном та скуштувати шашлик. Ну а ми після активної прогулянки надали перевагу затишному кафе поряд з водоспадом, де скуштували страви закарпатської кухні. На ночівлю повернулися швидко та зручно з того ж таки Поддобовця.

DSC_0038

DSC_0051

DSC_0047

DSC_0156

DSC_0101

Наступний день нас зустрів хорошою сонячною погодою, практично ідеальною для підйому високо в гори. А відтак нашому запланованому зимовому сходженню на Боржавський хребет (на одну з відомих вершин – гору Гимбу (1492 метри)) нічого не стало на заваді. Спочатку ми трішки схитрували, піднявшись крісельним підйомником десь на висоту 1100 метрів, однак до вершини залишалося ще дві години непростого засніженого шляху. Але воно було того варте, так як на вершині нас чекав просто неймовірний вид на суворі, і водночас прекрасні засніжені гірські схили та фактично увесь Боржавський хребет.

DSC_0166

DSC_0132

 

DSC_0173

DSC_0205

DSC_0214

 

DSC_0335

Панорама_без_названия3

DSC_0300

DSC_0264DSC_0316

Третій день нашої подорожі промайнув у тихих старих вуличках та затишних кафе міста Лева. Це місто не нове для нас, тому більшу увагу зосередили на знайомство з новими фест-кафе, список яких поповнився останніми роками. З самого ранку ми підкріпилися смаженими реберцями в медовому соусі у середньовічній Реберні,  а вечір провели у театрі пива Правда  під живий концерт духового оркестру.

DSC_0427

DSC_0381

А тепер давайте глянемо скільки нам коштував цей невеличкий відпочинок.

572 грн. – оренда житла за дві доби;

891 грн – проїзд Київ-Воловець-Львів- Київ;

80 грн – проїзд Воловець-Поддобовець за два дні;

1706 грн – харчування (ресторани, кафе, кава, харчування у гестхаусі і т.п);

200 грн – екскурсійні квитки на підйомники.

Отже, на цю поїздку у нас на двох пішло 3369 грн. (абсолютно всі затрати), або 1684 грн. на одну особу. Погодьтеся, дуже навіть непогано, при цьому ми собі ні в чому не відмовляли!

Тож не сидіть на місці, відкривайте світ та набирайтеся вражень в усі пори року.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Зона відчуження… Що так приваблює туристів?

Восени цього року вдалося відвідати місце наймасштабнішої української техногенної катастрофи, одну з найнебезпечніших територій на планеті – Чорнобильську зону відчуження. Саме тут відбувся вибух 4-го енергоблоку АЕС з наслідками планетарного масштабу. З моменту аварії на ЧАЕС пройшло вже більше 30 років, проте, за останні роки, це місце стало чи не найпопулярнішим об’єктом на території України для іноземних туристів. Загалом, у світі все більшої популярності набуває так званий «похмурий туризм» — один із видів туризму, який пов’язаний з відвідуванням місць катастроф, стихійних лих, містичних місць, кладовищ.

DSC_1128

Якщо раніше зона відчуження була абсолютно закрита для будь-яких відвідувачів, то на сьогодні сюди доволі легко потрапити, зокрема, у складі організованої туристичної екскурсії. Для цього, за декілька тижнів до поїздки, необхідно повідомити свої паспортні дані для оформлення організаторами відповідної перепустки у зону. Учасником саме такої екскурсії став і я. Як тільки ми дібралися до останнього населеного пункту перед 30 кілометровою зоною – с. Детятки, де розташований контрольно пропускний пункт, стало дещо моторошно від побаченого. Гнітюче враження створювали стенди, які інформували про наслідки аварії, попереджувальні жовто-чорні знаки радіації, та й погода в той день була якась дуже похмура та холодна. Взагалі, я б не рекомендував сюди їхати вразливим людям, і в моєму розумінні – це не якийсь розважальний тур, а ознайомлення з тим, до чого може призвести безвідповідальна діяльність людини.

На КПП було більше десятка автобусів, заповнених туристами, в основному іноземцями. Саме тому довелося навіть з півгодини постояти в черзі, поки всім перевіряли документи.
Загалом, Чорнобильска зона відчуження займає близько 2,5 тис. квадратних кілометрів на півночі Київської області (Поліський та Іванківський райони). Зона фактично розділена на дві частини – 30-ти і 10-ти кілометрову. За словами екскурсовода, у 30-ти кілометровій зоні рівень радіації майже дорівнює природному і практично не відрізняється від показників Києва, а 10–ти кілометрова зона — найбільш забруднена, адже саме в ній знаходиться реактор, на якому у 1986 році стався вибух.

Перша зупинка була через 15 хв після КПП. Спершу здалося, що ми зупинилися посеред лісу, але пройшовши декілька десятків кроків за екскурсоводом виявилося, що ми в центрі населеного пункту. Це було село Залісся, яке за якихось 30 років було перетворено природою в ліс. Між деревами та кущами й досі видніються привиди будинків, магазин, клуб, ФАП, рештки автомобілів. Важко повірити, що колись тут були асфальтовані вулиці та кипіло життя, адже зараз це фактично джунглі.

DSC_1133-2

DSC_1140-2

DSC_1141-2

Проїхавши далі, ми нарешті дісталися до сумнозвісного серед майже усіх українців і не тільки, міста Чорнобиль. На перший погляд місто схоже на звичайний невеликий райцентр, тільки не видно перехожих та транспорту. Тут навіть працюють готель, магазини та церква. Станом на сьогодні в ньому проживає близько 2,5 тис. осіб, в першу чергу це працівники зони. У центрі міста побудований меморіал, присвячений катастрофі, та алея вказівників сіл, які зникли в результаті радіоактивного забруднення, дивлячись на яку стають зрозумілі масштаби лиха та кількість постраждалих. А ще, Чорнобиль практично єдине місце, яке не зачепила декомунізація – пам’ятник Леніну й досі стоїть у центрі.

DSC_1155-2

DSC_1169

DSC_1166-2

Наступною нашою зупинкою було село Копачі, в якому зберігся тільки дитячий садок, а всі інші будівлі після аварії були зруйновані важкою технікою та закопані під землю з метою зменшення радіоактивності. Особливо моторошно було перебувати у стінах колишнього дитячого садка, де час ніби зупинився: на стіні і досі висить розклад занять, розкидані дитячі іграшки, стоять шафи, ліжка тощо.

DSC_1180-2

DSC_1184-2

DSC_1179-2

Проїхавши ще декілька кілометрів, ми зупинилися в безпосередній близькості від 4-го енергоблоку, зокрема, біля водовідвідного каналу ЧАЕС. Ходити можна тільки по визначених екскурсоводом місцях, адже інша територія може бути дуже забруднена радіоактивними елементами. З майданчика відкривається вид як на 4 реактор, який вже накрили новим саркофагом «Укриття 2», так і на недобудовані 5 та 6 енергоблоки, будівництво яких зупинилося після аварії (навіть крани залишилися на своїх місцях).

DSC_0899-4

DSC_0901-2

Біля залізничного мосту, поряд зі станцією, робимо ще одну зупинку, щоб побачити та погодувати знаменитих чорнобильських сомів, які тут просто гігантські.

DSC_0941

DSC_0934-2

Фотографувати ЧАЕС можна тільки з оглядового майданчика, де встановлено пам’ятник ліквідаторам.

DSC_0944

Дорога до міста Прип’ять пролягає через «Рудий ліс». Названий він так тому, що внаслідок першої після вибуху радіоактивної хмари, яка потрапила в ліс, усі дерева, поглинувши високу дозу радіації, змінили своє забарвлення на червоно-бурий колір.  Саме це місце має найвищий у всій зоні відчуження рівень радіації. Навіть в автобусі дозиметр, прикладений до вікна, просто зашкалював. Коли зупинилися біля знаку міста Прип’ять, з кущів до нас вийшла справжня лисиця, яка зовсім не боїться людей та хитрощами виманює їжу в туристів. Загалом, в зоні відчуження за 30 років без людей з’явилося дуже багато диких тварин, зокрема бурих ведмедів, лосів, оленів, вовків, рисей, а також коней Пржевальського та навіть повертаються зубри. Прогнозують, що зона з роками перетвориться в найбільший в Європі заповідник.

DSC_0959-3

DSC_0965-2

DSC_0951

Сьогодні Прип’ять – це місто-привид, жителі якого у 1986 році було повністю евакуйовані, а до катастрофи воно було одним з наймолодших і найперспективніших міст СРСР, з 50-ти тисячним населенням та передовим розвитком інфраструктури.

DSC_0966-2

DSC_0970-2

DSC_0972

DSC_1012-2

DSC_1016

В місті були 16 поверхові будинки, стадіони, спортивні зали, басейн, в якому відбувалися всесоюзні змагання. На центральній площі розміщувався готель «Полісся», універмаг (в якому навіть були візки для продуктів, як в сучасних супермаркетах),  будинок культури «Енергетик», ресторани.

DSC_1018-2

DSC_0974-2

DSC_0975-2

Зараз вулиці міста нагадують кадри з якогось постапокаліптичного фільму, особливо моторошно прогулюватися по парку розваг з «чортовим колесом», «автодромом» та різними атракціонами, які так ніколи і не запрацювали (відкриття планувалося на 1 травня 1986 року).

DSC_0999-2

DSC_1001

DSC_0989-2

Наступним об’єктом, який ми побачили  під час екскурсії, був «Чорнобиль 2» — секретне військове містечко неподалік від Чорнобиля. Воно не позначене на жодній карті того періоду. Це місце навіть після аварії залишалося закритим для візитів і тільки з 2013 року сюди почали пускати туристів. Тут розміщувався надсекретний об’єкт – загоризонтна радіолокаційна станція  Дуга, яка зараз відома як об’єкт «Чорнобиль 2» або просто «Дуга». Головне завдання станції полягало у завчасному виявленні міжконтинентальних балістичних ракет з території США. Хоча цей об’єкт овіяний масою домислів та легенд, є думки, що він навіть використовувався як психологічна зброя, а всі документи, які можуть відкрити таємниці, досі засекречені та одразу після Чорнобильської катастрофи були вивезені в Росію. Й справді, ця споруда вражає –  висота сітки антен сягає 150 метрів, а довжина — близько 800 метрів. «Дугу» обслуговували більше 1000 військових. За офіційною інформацією вона була призначена лише для прийому сигналу. Тоді виникає питання – чому її побудували поряд з ЧАЕС? Вартість будівництва, яка вказується у різних джерелах, вдвічі перевищували введення у експлуатацію 4-х енергоблоків, а затрати електроенергії були просто колосальні – до 10 мегават, тобто на неї працював цілий  реактор. Тож, яке призначення цього об’єкта насправді – залишається загадкою. І навряд чи ці таємниці відкриються найближчим часом…

DSC_1051-2

DSC_1048

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Чорнобиль мабуть наймоторошніше та одне з найекстремальніших місць в Україні. Чи варто його відвідати? Кожен має вирішити сам для себе.

 

 

 

 

 

 

Подорож Поділлям. Частина 2. Заліщики, Чернівці та Хотин

Продовження… Надвечір ми дісталися до невеличкого містечка Заліщики Тернопільської області, відомого усім поціновувачам краси природних ландшафтів, в першу чергу завдяки неперевершеній трьохкілометровій меандрі Дністра (схожі природні утворення є лише в Мармуровому каньйоні у США і на річці Мозель у Франції). Проте, славнозвісна точка, з якої відкривається усім відома панорама міста знаходиться не в самих Заліщиках, а у найближчому селі Хрещатик, яке знаходиться на високому березі Дністра Чернівецької області. Щоб знайти це місце нам довелося трішки поблукати зовсім не туристичними дорогами, оскільки ніяких вказівників ми не помітили. Щодо самого оглядового майданчика, то його як такого просто немає. Доїхавши до кінця села у напрямку до берега річки, ми зупинилися біля крайнього будинку вулиці В. Чорновола,  від якого за метрів 10 відкривається просто неймовірна панорама на Дністровський меандр та місто Заліщики.

заліщики-вечір

На сьогодні це є практично єдиною атракцією, яка приваблює туристів до даного міста. Проте, колись це був відомий європейський курорт, польський курорт номер один, який  навіть називали «Польською Рив’єрою». Це був один з найкращих кліматологічних курортів з декількома піщаними пляжами та набережною, яку порівнювали з ялтинською. Завдяки Високим Дністровським берегам, які захищають місто від холодних фронтів, тут панує особливий теплий клімат.

Зал

Проблема, з якою ми зіштовхнулись в даній подорожі – відсутність організованих кемпінгів, куди можна було б заїхати та поставити намет, прийняти душ тощо. Таких інфраструктурних об’єктів в Україні практично немає. Тож кожного дня ми шукали більш менш хороше місце для ночівлі самостійно. Цього разу зупинилися на чудовій затишній галявині недалеко від Хрещатинського  монастиря. На мою думку, з сучасним розвитком туризму  організовані кемпінги просто необхідні для такої великої за площею країни, як наша, тим більше цікавих місць та об’єктів у нас вистачає.

Зранку наступного дня ми ще раз заїхали на видовий майданчик, щоб побачити цю надзвичайну панораму і в ранковому світлі. А потім і скупалися на пляжі Заліщиків у теплій водичці Дністра. І справді, в цього місця є значний потенціал для розвитку туризму, необхідні лише інвестиції в інфраструктуру – і дана місцевість стане найкращим пляжним відпочинком західної України.

Наступним пунктом нашої мандрівки була столиця Буковини – місто Чернівці, яке знаходиться за 60 км від Заліщиків. Дорога виявилася досить непоганою і через годину ми вже були у центрі міста, на знайомство з яким у нас залишилось лише декілька годин, адже потрібно було ще засвітла доїхати до Хотина та знайти місце для ночівлі. Цього часу надзвичайно мало для такого самобутнього, мультикультурного та історично багатого міста, яке на мою думку,  незаслужено менш відоме серед туристів.

_DSC1032

Головною і найвідомішою пам’яткою Чернівців є архітектурний ансамбль колишньої Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, який включений до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Побудована Резиденція була у 1882 р. у дусі еклектики (суміш різнорідних  стильових архітектурних елементів) за проектом відомого чеського ученого, архітектора Йозефа Главка.

DSC_03461

На сьогодні в цих приміщеннях розміщений Чернівецький Національний університет імені Федьковича, архітектура  якого дещо нагадує Гарвардський університет.  Для студентів вхід на територію вільний, а от туристам доведеться викласти 20 грн.

_DSC1117

Саме з цієї архітектурної пам’ятки ми і розпочали свою екскурсію.  Приємною несподіванкою виявилася зустріч з моїм колегою-географом  І.І. Костащуком, викладачем даного університету, який знає про Чернівці те, що не написано у Вікіпедії. Він із задоволенням погодився провести нам екскурсію містом і розповів неймовірно цікаві факти про найвизначніші об’єкти Чернівців.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Стартували ми з найвідомішої площі Чернівців – Театральної. Головною її окрасою є театр імені Ольги Кобилянської – творіння знаменитої фірми Фельнера і Гельмера, якою споруджено більше 40 найгарніших театрів у Європі, у тому числі і Одеський. Також, на площі розміщений Єврейський та Румунський Народні доми. Крім них, у місті є ще Український, Польський та Німецький Народні доми, як центри культурного життя громад, адже особливістю Чернівців є поліетнічність – тут проживає більше 60 національностей. Також на Театральній площі споруджена «алея зірок», де увіковічені найвідоміші діячі культури і мистецтв, які пов’язані з Чернівцями –  Назарій Яремчук, Софія Ротару, Володимир Івасюк,  Микола Мозговий, Іво Бобул та ін. Чернівці вважаються пісенною столицею України.

DSC_0484

DSC_0371

Відвідали ми і площу Святого хреста з однойменним костелом, на стінах якого зберігся сонячний годинник, який досі показує віденський час. Ще однією архітектурною родзинкою міста є будинок-корабель, зі звуженим фасадом у напрямку до площі, балконом на другому поверсі, що нагадує палубу та вежею щоглою.  За легендою його спорудили два брати, які були закохані у море. На другому поверсі будинку навіть були встановлені два капітанські мостики та  два штурвали.

DSC_04401

Особисто мені найбільше сподобалась незвичайна площа Турецької криниці, що залишилася місту в спадок від Османської імперії. В центрі площі знаходиться найстаріша і до сьогодні діюча криниця. До речі, з Турецького мосту видніється відома для географів найвища вершина рівнинної України – гора Берда (515 м).

DSC_0459

DSC_04858

Серед відомих об’єктів Чернівців, нами були  відвідані: Миколаївський кафедральний собор, який ще називають «п’яна церква» через покручені в різні боки куполи.

DSC_0517

Миколаївська церква –  найстаріша дерев’яна церкву міста 1607 року спорудження.

DSC_0508-2

Вірменська церква святих апостолів Петра та Павла, проект будівництва якої розробив той самий Йозеф Главка.

DSC_05212

І звичайно прогулялися головною пішохідною вулицею міста – вулицею Ольги Кобилянської. Колись  її називали Панською, щодня мили з милом та не пускали відвідувачів у брудному взутті. Головна вулиця міста сьогодні відрізняється чудовими архітектурними ансамблями, старовинною бруківкою, найбільшою концентрацією кав’ярень, ресторанів та літніх терас,  дорогих бутиків та сувенірних крамничок, та створює неповторну «чернівецьку» атмосферу.

DSC_0558-2

DSC_0565

За рекомендацією Івана Івановича ми пообідали в одному із найпопулярніших закладів міста – Панській гуральні. Не дивлячись на популярність гуральні серед місцевих жителів і туристів та деяку помпезність її зовнішнього вигляду, ціни тут досить демократичні. Смачна буковинська кухня у поєднанні з оригінальною подачею та великий вибір напоїв (настоянок, пива тощо) не залишать вас розчарованими.

DSC_038488

Вдосталь посмакувавши та перепочивши, ми відправились у напрямку до Хотина в пошуках місця для ночівлі.

Їхали, можна сказати, наосліп, так як в інтернеті не знайшли жодної інформації щодо можливої стояки з наметами. Єдиним нашим орієнтиром було колись побачене фото із зображенням гіпотетичної стоянки з видом на фортецю з іншого берега Дністра. Тож поставивши імовірну точку на гугл карті  відправилися на пошуки.

Дане місце таки вдалося знайти на околиці села Жданівка, хоча зробити це було досить важко, так як до нього веде зовсім не наїжджена дорога, тим паче, що добиралися туди ми вже після заходу Сонця. Проте, приємні місцеві жителі-дачники допомогли нам, розповіли про стоянку, дозволили набрати води. Від них ми дізнались, що за декілька днів перед нами тут розбивали свій табір польські туристи, тай взагалі це місце досить часто приймає туристів. Як бачите – кемпінгів нам дійсно не вистачає.

Ранкове пробудження з панорамою, яка відкрилася перед нашим поглядом, ніби перенесли в Козацьку добу.

DSC_0578DSC_0568-2DSC_0583-3

Хотинська фортеця –  одна з найвідоміших та найкраще збережених середньовічних фортець – була збудована ще у ХІІІ столітті та є одним із семи чудес України. Це те місце, яке має відвідати кожен українець. Підтвердженням цього є наступні фото.

хотин

DSC_2307

DSC_2334

DSC_2337

DSC_2347

А далі було повернення…

Не шкодуйте часу і грошей для подорожей і знайомства з Батьківщиною!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Подорож Поділлям. Частина 1. Бакота та Кам`янець-Подільський

Літо — це сезон подорожей, і поки ще теплі дні не поступилися трудовим будням та осінній депресії, необхідно закінчити сезон з максимальним багажем емоцій, вражень та вдалих кадрів, отриманих під час подорожей. Тим паче, цього року на кінець серпня припало аж чотири вихідних дні. Саме ці дні ми вирішили провести з користю і поставити фінальну крапку нашим літнім пригодам. Вибір впав на дещо менш відвідуваний, але не менш пейзажний та історично багатий район – Поділля, зокрема його південну частину. Нас вже давно приваблювали такі місця як Бакота, Заліщики, Кам`янець-Подільський, Хотин, але через недосконале транспортне сполучення комплексна реалізація цього маршруту була ускладнена. Здійснити його нам вдалося разом з друзями на автомобілі, який інколи доводилося переносити на руках, вмовляти виїхати на гору, легенько підштовхуючи, та потерпіти ще декілька кілометрів.

DSC_0812

А тепер детальніше про маршрут:

1-й день – виїзд з міста Вінниці до Бакоти із зупинкою на ночівлю.

2-й день – переїзд до м. Кам’янець-Подільський та знайомство з містом – ночівля поряд із м. Заліщики.

3-й день – переїзд до м. Чернівці, екскурсія – ночівля з видом на Хотинську фортецю.

4-й день – знайомство з фортецею, повернення у Вінницю.

Вирішили організовувати ночівлі в наметах, а їжу готувати за допомогою газового пальника. Варто зауважити, що кемпінгів в Україні для відпочинку з наметами практично немає, тому кожного разу доводилося шукати інформацію на різноманітних форумах щодо можливих стоянок, розпитувати у друзів, а подекуди й імпровізувати вже на місці.

До місця нашої першої ночівлі ми відправилися по дорозі обласного значення через Хмельницький у напрямку до Дунаївець. Спочатку нам здалося, що дорога досить непогана, але як тільки ми виїхали за Дунаївці в напрямку с. Грушка – асфальтне покриття практично зникло і на якихось 40 км ми витратили більше двох годин.

23379757_455033391564770_810882644_o

Діставшись запланованого об’єкту, ми не поїхали на оглядовий майданчик (планували піднятись туди на заході сонця), а одразу ж повернули праворуч до дитячого табору «Бакота» — місця нашої ночівлі. Про можливість зупинитися тут я дізнався на одному із форумів. Проте, я не рекомендую вам зупинятися тут, по-перше, через жахливу дорогу, яка веде до табору, а по-друге, перебування тут не залишить у вас жодних приємних емоцій. Адже дана місцевість позиціонує себе як кемпінг (тобто бере кошти за ночівлю з наметом), не забезпечуючи жодних гідних умов для відпочинку (повноцінне прибирання території,чистих туалетів та місць для умивання і т.п.) та ще й адміністрація досить різко та грубо реагує на зауваження.

Не беручи до уваги усі неприємні організаційні моменти, ми все ж таки класно і весело провели час та насолодилися неймовірними краєвидами.

DSC_06608

DSC_0646

І так, чому ж саме Бакота і що тут можна побачити? Сьогодні Бакотою умовно називають місця вздовж Дністра, розташовані поблизу залишків монастиря. А колись це було поселення історія якого закінчилася у 1981 році, коли в ході будівництва Новодністровської ГЕС населення примусово виселели у сусідні міста, а територію затопили водою. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалювали по долинах дерева, інші переносили цвинтарі на відведені місця. Проте найжорстокішою умовою виселення було те, що кожен переселенець повинен був сам власноруч зруйнувати свою хату та вирубати дерева у садку. Всього переселенню підлягало 7486 дворів із 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. А чи виправдані такі жертви?

Панорама_Бакота

Від місця нашого біваку ми вирушили екологічною стежкою у напрямку оглядового майданчика, який знаходиться на вершині Білої гори, звідки відкривається найкращий вид на «Бакотське море». Дана територія є частиною Національного природного парку «Подільські Товтри». Дорогою ми відвідали ще один унікальний об’єкт – найстаріший печерний монастир Поділля – Бакотський скельно-печерний монастир. До речі, недалеко від нього є три джерела, які вважаються цілющими.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

 

DSC_0593

DSC_0691DSC_0687

Наступного дня ми швиденько склали наш табір і відправилися далі в подорож до середньовічного міста Кам’янця-Подільського.

DSC_2102

Не буду зупинятися на детальному описі його пам’яток, адже це місто доволі розкручене. Проте, прискіпливої уваги туристів заслуговує не лише середньовічна фортеця, а і значна кількість інших об’єктів, таких як — Смотрицький каньйон, кафедральний костел святих Апостолів Петра і Павла, Польський магістрат, Вірменська церква, Домініканський монастир, тощо. Ну і звісно ж – затишні вулички.

DSC_2054

DSC_0838

DSC_0868

DSC_2412-(2)

DSC_2432

DSC_2426

DSC_2057

DSC_2156

DSC_2123

DSC_2501-(2)

Смачно пообідати і підкріпити сили нам вдалося в ресторанчику «Ніка», що розташований поряд з Домініканським монастирем.

А ще тільки тут в Україні я побачив та відвідав туристичний інфо-центр, в якому можна взяти безкоштовні карти та туристичні буклети про найвідоміші місця, отримати потрібну інформацію.

Так як минулого року ми провели цілий увікенд в цьому місті, то цього разу  не бачили сенсу тут затримуватися, тим паче хотіли встигнути помилуватися заходом сонця в Заліщиках.

Далі буде…

Подорож Поділлям. Частина 2. Заліщики, Чернівці та Хотин

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

«Вот это поход!» Гуцульськими Альпами

Усі хребти Українських Карпат мальовничі та неповторні і заслуговують на увагу і захоплення кожного туриста. Але, плануючи свій похід у серпні, я без вагань надаю перевагу одному зі своїх найулюбленіших  районів Українських Карпат  — Мармароському масиву. Гуцульські Альпи, Мармароси, Рахівські гори, Мармареуш  – це місце має багато назв. Найдавніші та найбільш цікаві за рельєфом гори – стрімкі скелясті схили, глибокі річкові долини і водоспади, кам’яні вершини, величезні перепади висот – не залишають байдужими ні новачка, ні бувалого туриста. А ще, по самісінькому гребеню Мармароського хребета проходить кордон, що розділяє Україну та Румунію. Цього року я вирішив побудувати маршрут таким чином, щоб крім Мармарос частково пубувати і на найвищому хребті України – Чорногірському, підкоривши одну з найцікавіших його вершин – гору Піп Іван (Чорногірський). Як на мене, це один з найцікавіших та різноманітних маршрутів Карпатами, для комфортного проходження якого необхідно не менше 7 днів.

Панорама_піп-(2)

Цього року зібралася команда з 12 туристів-однодумців для  підкорення вершин Мармароського та Чорногірського хребтів. 

DSC_0010

Класично, наш маршрут розпочався з потягу, який доправив нас у найвисокогірніше місто України – Рахів, середня висота якого – 820 м над рівнем моря. Загалом, цей маршрут має багато рекордів з префіксом «най». Наприклад, Рахів має найбільший перепад висот між вулицями – 600 м (найвища вулиця знаходиться на висоті 1000 м над рівнем моря, а найнижча – 400 м).

З Рахова ми відправилися до села Ділове, з якого безпосередньо і розпочинається пішохідна частина маршруту. Поблизу даного села знаходиться ще один дуже цікавий туристичний об’єкт, який варто відвідати – географічний центр Європи.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Загалом, на звання географічного центру Європи претендують місця у таких країнах як Литва, Естонія, Угорщина, Словаччина, Білорусь.   Визначення точки – центру Європи,  головним чином залежить від методики обрахунку. Точку біля Ділового було визначено ще за часів Австро-Угорщини у 1887 році і на тому місці встановлено знак з написом на латині: «Це постійне, точне вічне місце, визначене спеціальним апаратом, виготовленим в Австро-Угорщині, в Європейській системі широт і довгот у 1887 році». А вже у радянський період встановлено стелу, яка засвідчує, що саме тут знаходиться центр Європи, хоча в латинському варіанті про це прямо не вказано… Проте, ми маємо підтримувати саме цю версію, адже це одна з туристичних принад Рахівщини. Сьогодні це місце доволі полюбляють туристи, тому тут останніми роками розбудувався цілий туристичний комплекс, який включає в себе сувенірний ринок, музей гуцульського побуту, пам’ятник бандурі, колибу, де можна поласувати стравами місцевої кухні та ін.

Особливістю походів у даний район Карпат є обов’язкове оформлення дозволу від прикордонної служби, оскільки маршрут пролягає по самісінькому кордону з Румунією. Для цього необхідно за кілька тижнів до походу надіслати лист-заявку з персональними даними туристів  на електронну пошту Мукачевського прикордонного загону, і перед самим виходом на маршрут у прикордонників  в селі Діловому отримати тимчасову перепустку на перебування у прикордонній зоні.

Зареєструвавшись на заставі, близько полудня розпочали свій підйом на Мармароський хребет вздовж р.Білий Потік. Річка утворює доволі стрімкий каньйон з виходами гірських порід, серед яких і мармур. Сам каньйон заселений вологолюбивою рослинністю, тому місцями виникало враження, що ми рухаємося справжніми джунглями! А далі підйом стрімким серпантином у поєднанні з літньою спекою перевірив нашу групу на фізичну готовність. Загалом, в цей день ми набрали близько 1200 м висоти, адже абсолютна висота с. Ділове — лише 350 м.

DSC_00221

DSC_0030-2

DSC_00281

Як тільки ми дійшли до місця ночівлі, почала псуватися погода. Проте, ми ще встигли повечеряти і помилуватися неймовірним видом на найвищу точку хребта, яку вже на наступний день будемо штурмувати.

Майже всю ніч вирувала потужна гроза зі зливовим дощем, яка то підступала, то відступала від нашого табору. Таку кількість блискавок, які прорізали нічне небо одночасно, я бачив вперше, ніби як у фільмі-фентезі – вони обплітали небо наелектризованою паутиною. Явище і захоплююче, і моторошне.

_DSC0063-2

DSC_0040

DSC_0047-21

Наступний ранок нас зустрів захмареним сірим небом та мрякою з майже нульовою видимістю, яка до того ж трималася до самого вечора. Тож нам довелося рухатися, без перебільшень найкрасивішим хребтом Українських Карпат, фактично всліпу, бачачи тільки туманні постаті членів нашої групи та орієнтуючись по прикордонних стовпах. Спочатку ми підкорили найвищу вершину хребта г. Піп Іван Мармароський та вийшли до Україно-Румунсокого кордону, а далі наш маршрут пролягав безпосередньо по самісінькій межі між двома країнами: по праву руку була Румунія, а по ліву Україна, а межу між ними позначали стовпчики, які встановлено через кожні 200-500 м. Біля прикордонного загону стали на ночівлю.

DSC_0059

DSC_01042

Цей день виявився одним з найскладніших як через значний кілометраж, так і складні погодні умови. Однак всі змогли витримати такі умови, десь перебороти себе і здійснити те, що у звичайному житті нам здається неможливим.

DSC_0089

А могли в цей день побачити такі краєвиди! Фото з минулих походів Мармаросами.

 

Наступного дня погода нам сповна віддячила. Ми насолоджувалися сонячним карпатським днем, неповторними панорамами найвищих вершин масиву Фаркеу та Міхайлек та загадковими Скелями Смерті. На цей день був запланований невеликий перехід, тож за якісь 4 години ходу ми вже були на нашій стоянці біля гори Стіг. Настрій учасників значно поліпшився, тому і сил та бажання вистачило для тривалих посиденьок біля вогнища та гучних туристичних пісень.

DSC_0192

DSC_0197

DSC_0226

DSC_0265

Попрощавшись з україно-румунським кордоном, уже четвертого дня нашого походу почали  поступово рухатися до наступної цілі нашого походу – Чорногори. Проте, в цей день, ми ще не збиралися штурмувати хребет, а підійшли якомога ближче до схилу, щоб наступного дня було простіше. На ночівлю ж зупинилися на мальовничій лісовій галявині недалеко від полонини Гропа, де познайомилися з справжнім автентичним вівчарем, який почастував нас бринзою, будзом та свіжим парним молоком. До речі, мене дуже вразила охайність і чистота оселі господаря та його гостинність.

DSC_03848

DSC_04851

_DSC0547-2

З самого ранку ми вишли на штурм найвищої точки нашого маршруту – однієї з найвідоміших вершин Карпат – гори Піп Іван (Чорногірський), на вершині якої розміщена найвисокогірніша споруда України – Білий Слон. Детальніше про цю гору читайте у у одній з попередніх статтей:Червневий похід в Карпати: випробування стихією.

 

DSC_0542

Хоча Піп Іван Чорногірський (2020 м) є однією з найскладніших вершин Українських Карпат, проте нам вона далася досить легко.  Вже за якісь дві години ходу ми  були на вершині. Цьому сприяла ідеальна безвітряна погода, стовідсоткова видимість, а ще всім додавала мотивації фраза, яка стала девізом походу: « Вот это поход!!!».

DSC_0570

Панорама_без_названия1jkklj

З вершини ми спустилися у село Дземброня, в якому і закінчилася активна фаза нашого походу. А далі був півтора денний лаунж з купанням в прозорій гірській водичці, і приємний сюрприз від дівчат, які поки чоловіча частина команди «досліджувала» село приготували – смачнющі борщ та вареники (вперше за всю історію моїх походів).

DSC_0697

DSC_0679

Черговий похід показав, що бути туристом може кожен, тут немає ні статевих, ні вікових обмежень. При великому бажанні ні складні погодні умови,  а ні тривалі фізичні навантаження не завадять відчути нові враження та емоції,знайти нових друзів, повірити у себе!

 

 

 

 

Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць

Інколи хочеться вирватися в гори, але обставини складаються так, що не вистачає часу або відпустки для довгого єднання з природою. Тому доводиться шукати варіанти, які б дозволяли зануритися в світ пригод, повною мірою відчути себе справжнім пішим туристом, пройти повноцінний похід, але витратити на це зовсім мало часу. Думаєте це не можливо зробити за два-три дні? Надіюсь, що дана розповідь переконає Вас  у зворотному.

На мою думку, найкращим варіантом для короткотривалого гірського походу в Україні є Боржавський хребет. По-перше, до нього дуже зручно діставатися залізницею практично з усіх великих міст України. По-друге, це один з найгарніших хребтів Карпат, де поруч з панорамами гір, є багато цікавих атракцій, таких як водоспади, гірські ріки, парапланеризм і маунтбайтінг. По-третє, увесь хребет покритий килимом з чорниць, які потрібно однозначно спробувати. По-четверте, хребет має доволі пологі схили, що робить його практично ідеальним місцем для першого знайомства з пішохідним туризмом.

Найкраще розпочинати своє знайомство з хребтом зі смт. Воловець, куди ми дісталися нічним потягом з Києва і близько п’ятої години ранку вийшли на маршрут. А вже буквально через півгодини руху ми побачили, як на сході почав поступово визирати з-за гори сонячний диск, розсилаючи в усі боки свої теплі промені, освітлюючи яскравіше обриси гір та пробуджуючи все довкола. Неймовірно видовищне явище у горах.

 

DSC_0030

DSC_0041

DSC_0063

Після цього, ще декілька переходів, і ми дісталися старої сироварні на схилі гори Плай. На сьогодні від цієї напівзруйнованої споруди залишилися тільки бетонні конструкції, а колись вона мала практичне значення, як місце приготування бринзи, вурду, будзу… Ця будівля не має ніякого історичного чи іншого значення, однак розташування на вершині пагорба надає їй певної таємничості та мальовничості, особливо під час заходу сонця на фоні червонувато-жовтого марева.

DSC_02544

Недалеко від сироварні ми поставили наш табір для першої ночівлі. Проте, ми не поспішали релаксувати, бо у цей день в нас ще був запланований радіальний вихід на гори Плай та Темнатик. Тож, пообідавши, відправилися на підкорення цих вершин. Без рюкзаків дане сходження дуже легке. На самісінькій вершині гори Плай (1331 м) розташована метеостанція та радіорелейна станція, тому ідентифікувати цю вершину досить просто, завдяки наявності на ній різних споруд та великої кількості антен. Відома вона ще й тим, що на метеостанції у 1969-1970 рр. начальником загону працював В’ячеслав Чорновіл. Тут встановлено пам’ятний знак та меморіальну дошку.

DSC_0133DSC_007911

З вершини Плай відкривається неймовірна панорама на найвищі вершини Боржави – Великий Верх (1598 м) та Стій (1681 м). Намилувавшись видами та вдосталь нафотографувавшись на їх фоні,  вирушили на підкорення ще однієї вершини Боржави – гори Темнатик (1343 м), яка знаходиться за якихось 2 км.

DSC_0119DSC_0239

На вершині гори ми не лише намилувалися довколишніми пейзажами, а і, в прямому сенсі, полежали на ковдрі із чорниці. Справді, Боржава — справжнє море чорниць. Вона росте скрізь, куди не кинь оком, тому пройти повз цю смакоту навряд чи у когось вийде – дарма, що і руки, й зуби, й рот будуть повністю сині. Та і корисні властивості цієї ягоди відомі усім і давно використовуються в медицині.

DSC_0211

Збирання чорниць на сьогодні є одним зі шляхів заробітку для місцевого населення. На схилах гір зустрічається дуже багато людей, які збирають ягоди. Більшість стають ще вдосвіта і піднімаються в гори пішки, деякі організовуються у великі групи і дістаються до полонин на вантажних автомобілях, дехто на мопедах, конях. Це дуже важка робота, адже з самого ранку до пізнього вечора необхідно переходити по стрімким схилам і, зігнувшись, руками збирати ці дрібні ягоди. Проте, при відсутності іншої роботи це непоганий варіант доходу, адже в цьому році один кг зібраних чорниць коштує 35 – 40 грн.

DSC_04897

Повернувшись до нашої стоянки, приготували смачну вечерю, посмакували чорницями та насолодилися неймовірним заходом сонця, який відкривався з місця нашої ночівлі.

DSC_031644

Наступний ранок нас зустрів гарною сонячною погодою, тому, швиденько зібравшись, вирушили далі по маршруту. Оскільки на гору Плай піднімалися напередодні, то сьогодні обійшли її траверсом. Ще декілька зусиль – і ми вже на вершині Високий верх (1598 м). Проте, нашою цілю було підкорення вершини Стіг (1681 м), однак як тільки ми вирушили в її бік, хмари почали згущуватися, і я прийняв рішення не ризикувати та спуститися з хребта у напрямку наступної нашої ночівлі. І не пошкодував про це рішення. Буквально через півтори години на хребті вже вирувала стихія – гроза та сильний вітер…

_DSC0067DSC_0312DSC_0461DSC_0469

На другу нашу ночівлю зупинилися у буковому лісі недалечко від водоспаду Шипіт. Щороку, в липні, на полонині, що над водоспадом, проходить фестиваль субкультур. З усієї України з’їжджаються неформали – хіпі, панки, готи та інші. Велика частина залишається тут жити на все літо, тож в цей період ви маєте можливість тут їх зустріти. Цей фестиваль навіть описаний в романі Любко Дереша «Трохи пітьми».

DSC_04812

_DSC0049DSC_0581

DSC_0521

Третій день нашого походу по Боржаві був присвячений релаксу та лаунжу. Неспішно поснідавши та зібравши речі, відправилися до водоспаду Шипіт – одного з найбільших та найповноводніших водоспадів Карпат, висота якого сягає 14 метрів.

_DSC0101-32_DSC0107-2

З кожним роком водоспад стає все популярнішим, і не далеко від нього дорогою до с. Пилипець розміщуються різні сувенірні лавки, кофейні та ресторани….. Раніше с. Пилипець було більш відоме як лижний курорт і користувалося популярністю взимку, але вже сьогодні охочих відпочити тут в літній період стає дедалі більше, про що свідчить і нова забудова в межах села, і певне покращення його інфраструктури. Відпочинок в Карпатах набуває все більшого поширення серед населення країни, тих хто бажає подихати свіжим гірським повітрям, зануритися в культуру гуцульщини чи бойківщини, порелаксувати на берегах гірських річок стає все більше і більше. Хто знає, можливо відпочинок в горах скоро зрівняється за популярністю з морським….

DSC_0629DSC_0514

А наш відпочинок закінчився третього дня поверненням потягом до Києва. Як бачите, і три дні достатньо для пішого походу в гори та знайомства з їх краєвидами у різні сезони та за різних умов.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Червневий похід в Карпати: випробування стихією

Кожне місце володіє своєю неповторною атмосферою, яка суттєво відрізняється в різні пори року, особливо це помітно в гірській місцевості. В горах ті пейзажі, які відкриваються взимку, влітку чи восени з однієї і тієї ж точки спостереження важко навіть порівнювати, адже вони зовсім інші. Ще раз переконатися в цьому я зміг, повторивши маршрут, яким ми ходили у травні (похід через Кукул та Кострич до Білого слона. Частина 1 та Частина 2). Не буду вдаватися у подробиці самого маршруту, адже він був розкритий у попередніх статтях, а більше зупинюся на наших враженнях від цього трекінгу.

І так, що ж цікавого відбулося з нами протягом ось цих п’яти літніх днів у горах.

DSC_0071777

По-перше, як тільки ми вийшли на маршрут, почало погримувати і вже за дві години часу розпочалася потужна гроза зі зливою. Гроза в горах це вражаюче і дуже небезпечне явище. Гучність грому врази потужніша ніж на рівнинах, ніби тобі на голову надягли каструлю і тарабанять по ній. І до цього всього додаються потужні пориви вітру та злива. Благо, що ми встигли зайти у густий ліс, та сховалися в його хащах. Через якусь годинку вже змогли продовжити свій рух на хребет Кукул, після підкорення якого нам відкрилися неймовірні пейзажі Чорногірського хребта, оповитого хмарами, високогірних полонин яскраво зеленого кольору, які у цей період особливо насичені різнотрав’ям та квітами.

DSC_0033

DSC_0114

DSC_0075

DSC_0136

По-друге, ще однією подією, яку кожен з нас на довго запам’ятає, стала зустріч з цілим табуном коней. Вони живуть фактично в диких умовах, тобто постійно вільно гуляють величезними просторами високогірних лук та об’єднуються в табуни. Зупинившись на черговий привал, ми побачили, як вдалині рухається табун коней. Це було настільки гарним видовищем, що всі стали немов заворожені, але в якийсь момент табун різко змінив свій напрямок і на повній швидкості почав рухатися прямісінько на нашу групу. Не знаю звідки взялася така спритність, але наша група за якусь мить в одному стрибку змогла опинитися біля дерев, а табун пролетів зі швидкістю локомотива поруч з нами. Такої кількості адреналіну давно ніхто не отримував…

Через те, що полонини влітку заповнені кіньми, коровами, вівцями та козами, які надалі були постійними супутниками нашого походу, ділюся з вами підбіркою фото з їх участю.

 

DSC_00367

Это слайд-шоу требует JavaScript.

По-третє, закінчення зливи не означало кінець наших випробувань стихією, адже після грози вітер не стих, а продовжував дути цілу добу. Інколи його пориви були настільки сильними, що зносили з ніг. Хоча наш табір і був у затишному місці, проте цілу ніч вітер над верхів’ями дерев створював настільки сильний шум, що спати було доволі тривожно, а хмари над головами пролітали з так швидко немов кадри time lapse. Наступного дня, спускаючись з хребта Кукул, ми побачили наслідки вчорашнього буревію, який, як виявилося, нас майже не зачепив. Тут фактично через кожні 50 метрів на нашому шляху лежало повалене силою вітру дерево. Особливо потужний буревій був біля р. Прут, до якої ми спустилися в обід – було зламано все: і товстелезні дерева, і лінії електропередач, і навіть деякі дахи будівель. Вкотре переконуюся, що сили природи не передбачувані і мають страшенні наслідки.

По-четверте, мабуть, збіг обставин, або може хтось із нашої групи був грішником, але з хребта Кострич ми як і у травні не змогли повною мірою насолодитися видами Чорногірського хребта, оскільки знову все було затягнено хмарами.

DSC_0308

DSC_0319

DSC_0342

По-п’яте, нарешті підкорили вершину гори Піп Іван Чорногірський, на яку ось уже три походи я не міг піднятися через складні погодні умови. Хоча ця вершина поступається Говерлі за популярністю серед туристів, проте за характером підйому та суворістю кліматичних умов, кількістю легенд та цікавих місць вона однозначно лідирує. Взяти хоча б наявність на її вершині найвисокогірнішої споруди України – колишньої обсерваторії та кліматичної станції Білий Слон.

DSC_044678

Ця кам’яна будівля була збудована у 1938 році поляками (до 1939 року ця територія належала Польщі). Це був грандіозний проект, адже на будівництво було витрачено величезні кошти та людські ресурси, навіть з Африки доставлявся корок для утеплення стін. Обсерваторія була збудована з каменю товщина стін сягала 1,5 метри, мала 43 кімнати, готель, астрономічну вежу. На той час обсерваторія на Попі Івані була однією з найважливіших у Європі. Проте, пропрацювала вона тільки декілька років. Під час ІІ Світової війни використовувалася як спостережний пункт угорських військ, а з 1944 року будівля була залишена аж до 2012 року, відколи тут почалися реставраційні роботи по створенню туристичного притулку.

DSC_046088

DSC_0475

Підйом на Піп Іван Чорногірський ми розпочинали з с.Дземброня. Дорогою відвідали Дзембронські водоспади та підкорили одну з найцікавіших гір Українських Карпат – Вухатий камінь, де гірські породи виходять на поверхню, утворюючи чудернацькі формації.

DSC_0424

DSC_0531

Звісно, що окрім вище перерахованого було також багато цікавих моментів, неймовірних пейзажів, купань в гірських річках та затишних вечорів біля вогнища. Але стовідсотково це був один з найекстремальніших походів за останні роки!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

DSC_0376

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

DSC_0386

DSC_0388-2

DSC_0415DSC_0430DSC_0433

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

DSC_0481

DSC_0460

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

DSC_0525

DSC_0549

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

DSC_0606DSC_0610

kl;kl;kl;

DSC_0705DSC_0665

DSC_0661

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

DSC_0711

18194968_521703191553732_4771950590156163317_n (1)

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 1.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

DSC_0004

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

DSC_0006

DSC_0023
Підйом на хребет Кукул…А вдалині Горгани

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Dbl-p-rerekf

DSC_0101

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

DSC_0065
Довгоочікуваний привал

DSC_0080-2
Полонина Григорівка

DSC_0148
Полонина Середня

DSC_0164-2
Полонина Озірна

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

DSC_0202

GFHCGH
Полонина Закукул

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

DSC_0322-2
Полонина Веснарка

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

DSC_0316

DSC_0346

DSC_0367

Панорама_без_названия1

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

ucKngqwzJvQ

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Ніжин — місто-музей

Інколи круті місця та об’єкти знаходяться зовсім поруч, хоча через погану розкрученість чи недостатню кількість інформації, їхнє істинне обличчя мало відоме широкому загалу. Одним з таких об’єктів є місто Ніжин, яке відоме у всьому світі своїми солоними огірочками, проте, про саме місто — основні його туристичні принади — більшості українцям відомо дуже мало.

Хоча останнім часом є певні позитивні зрушення у популяризації туризму — місто стало переможцем у номінації сім  історичних міст та містечок України акції «7 чудес України».

Безпосередньо для мене це місто має особливе значення, адже в Ніжині я навчався в університеті і саме там пройшли мої кращі студентські роки. Тому,  як тільки з’являється можливість туди потрапити знову, я з радістю її використовую. Нещодавно випала можливість прийняти участь у конференції з географії, яка організовувалася Ніжинським університетом, і я, ні секунди не роздумуючи, вирішив знову завітати у це дійсно чудове місто, загітувавши на це ще й своїх колег.

Варто зауважити, що місто є важливим залізничним та автомобільним вузлом. Сюди доволі легко дістатися з Києва як автомобільним транспортом (близько 100 км), так і залізницею (цілий день у напрямку Ніжина курсують і електрички, і пасажирські поїзди). Наприклад, ми дісталися Ніжина на «комфортній електричці», яка відправляється з Києва о 7:40 ранку – півтори години і ми вже на місці. 

DSC_1917
Центральна площа

Почати знайомство з містом доцільно з його найбільш відомого об’єкту – Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, до якого легко дістатися або від центральної площі , або від зупинки «університет» (маршрут № 3 від залізничного вокзалу), перейшовши по одному з мостів річку Остер.

DSC_1871
Річка Остер

Університет — один з найстаріших та найповажніших навчальних закладів України — був заснований у 1805 р. на кошти братів Безбородьків як Гімназія вищих наук зі статусом вищого навчального закладу університетського типу. Його випускниками були Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов. Сучасним лозунгом університету є фраза «Ми навчили Гоголя – научимо і Вас»…

DSC_1802
«Старий» корпус

На особливу увагу заслуговує «старий корпус» університету, який практично не зазнав суттєвих змін з часів заснування установи. Це дуже красива монументальна споруда з колонадою, довгими коридорами з аркоподібною стелею, старими дерев’яними сходами, аудиторіями з картинами.

Тут розміщений цілий музейний комплекс: картинна галерея, музей Ніжинської вищої школи, музей Гоголя, які безперечно варто відвідати та послухати цікаві факти і розповіді.

DSC_1779

Але Ніжин це не тільки університет. Місто відоме ще з часів Київської Русі. Тут відбулася сумнозвісна «Чорна рада», результатом якої була фактично передача України під московську владу. Місто — колишня «грецька столиця України». Тут була величезна грецька община, яка залишила значну кількість архітектурних пам’яток.

Основні туристичні об’єкти міста розташовуються на центральній вулиці міста  — вулиці Гоголя, яка є пішохідною і починається з центральної площі. Я був приємно вражений появою в місті багатьох інформаційних стендів, карт, дороговказів.

DSC_1812

Дуже сподобалося, що на всі пам’ятки архітектури, пам’ятники, визначні місця встановлено QR-код, зчитавши який за допомогою свого смартфона, можна почитати або послухати докладну інформацію про той чи інший об’єкт.

DSC_1891

Тож, озброїшись смартфоном, ми відправилися знайомитися з основними пам`ятками центральної вулиці Ніжина. Не займатиму ваш час історичними фактами про дані обє’кти. Про них можна почитати на різних сайтах, або безспосередньо в самому місті, використавши QR-код. Пропоную лише нижче переглянути фото даних споруд.

DSC_1855
Церква Іоанна Богослова

DSC_1839
Благовіщенський собор

DSC_1863
Всіхсвятська церква

DSC_1832
Миколаївський собор

DSC_1816
Сквер Заньковецької

Гуляючи по Гоголівській вулиці, обов`язково завітайте до одноіменного парку-скверу, де знаходиться перший у світі за часом створення пам’ятник Миколі Гоголю. Його цікавою особливістю є те, що автор Пармен Забіла сховав свій автопортрет в складках плащу Гоголя. Це можна побачити, ставши праворуч від пам’ятника.

DSC_1833
Перший у світі памятник Миколи Гоголя

Вулиця Гоголя вивела нас до Ринкової площі, де збереглися давні торгові ряди, грецький магістрат, перша аптека міста і всієї лівобережної України.

DSC_1806
Торгові ряди

DSC_18074
Грецький магістрат

DSC_1805
Аптека 1740 року

Також, перебуваючи в Ніжині, завітайте до музею «Поштова станція» — єдиного в Україні комплексу будівель поштової контори XVIII століття.

DSC_1819
Музей «Поштова станції

Ще одним об`єктом на вулиці Гоголя, який необхідно 100 % відвідати, є музей рідкісної книги, розташований на другому поверсі старовинної будівлі колишнього купецького зібрання.

DSC_1852
Будівля купецького зібрання

В музеї панує особлива атмосфера спокою і затишку, яку ствоюють рідкісні раритетні екземпляри стародруків, величезні фоліанти в шкіряних переплетах, старовинні видання, розміщені на книжкових полицях.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

На виїзді з міста, недалеко від залізничного вокзалу, розташовується ще один унікальний об`єкт — памятник ніжинському огірку, який прославив місто на весь світ. 

DSC_1939

Щоб подорожувати, не обов’язково збирати гроші протягом року, брати відпустки на роботі, їхати до інших країн. Цікавих міст та історичних об’єктів є достатньо і на теринах України, тим паче, що досить часто вони знаходяться зовсім поруч від нас. Тому не лініться і завітайте в один із вихідних днів до ось цього цікавого і з багатим історичним минулим міста.

Андрій Марущинець