Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 1

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Осінній похід високогір`ям Українських Карпат

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

Останні промені сонця над горами неподалік від місця нашої ночівлі

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

А там в далині Мармароси…
Наша команда у повному складі на найвищій точці України
Осінні Карпати…

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Озеро Несамовите

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Спуск до чергової ночівлі
Світанок в горах

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

Подорож до «п’яти земель» (Чінкве Терре). Частина 1. Від Манароли до Корнільї

Ще за декілька місяців до Нового року ми вирішили відсвяткувати його якось по особливому,  як не дивно найкращим варіантом який спав нам на думку – виявилося в подорожі. Вибір напрямку теж особливо довго не обирали – тож запланували поїздку до вже знайомої нам Італії, а саме Флоренції (детальніше про місто читайте у наших попередніх статтях). А ще, крім відпочинку в столиці Відродження, запланували похід по одному з найгарніших у світі трекінгових маршрутів в Національному Парку Чінкве Терре. Про цей трекінг і піде далі наша розповідь.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Всі містечка побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. На сьогодні дістатися Чінкве Терре можна як автотранспортом, так і залізницею. Крім того усі 5 містечок теж з’єднані між собою залізничним шляхом, який прокладений крізь скелі та проходить практично повністю в тунелях. Переїзд від одного містечка до іншого потягом займає в середньому 2-4 хвилини  і коштує близько 2 євро. Улітку поїзди між усіма містечками ходять мало не кожних 15 хвилин, а взимку інтервал між ними складає 1 годину. Тож для туристів, які не дуже полюбляють піші прогулянки, відпочивати тут теж дуже зручно.

Своє знайомство з Чінкве Терре ми розпочали з Манароли (друге з боку Спеції містечко після Ріомаджоре). Його постійне населення становить всього 450 осіб. Місто ніби затиснуте між двома скелями, де фактично є лише одна пряма широка вулиця, що спускається до моря та обабіч якої розмістилися середньовічні генуезькі будинки-вежі.

Не дивлячись на те, що на календарі було 30 грудня – тут панувала справжня, по нашим міркам, весна. Погода була сонячною та теплою (+16 ℃). І хоч ми приїхали в низький сезон, проте туристів тут було все рівно дуже багато.  Пройшовши кілька сотень метрів у напрямку моря, ми вийшли до набережної.

dsc_5187-2
dsc_5190-2

Тут нам відкрилася мабуть найвідоміша панорама — візитна картка Чінкве Терре, яку найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. Всі будинки в місті пофарбовані в  яскраві кольори та  гармонійно розміщені на скелі, ніби стародавній амфітеатр, де місце сцени займає гавань.

dsc_5207
dsc_5217

Намилувавшись видом на середньовічне місто, ми вирушили однією з пішохідних стежок до наступного містечка Чінкве Терре – Корнільї, де ми заздалегідь забронювали собі житло. Варто зауважити, що найкоротші піші стежки між містечками є платними (7, 5 Євро за день). Вони є найпростішими, практично без набору висоти, і найкоротшими за дистанцією, проте простягаються вздовж узбережжя і є надзвичайно мальовничими.

dsc_5234

Існують і безкоштовні стежки, які зазвичай трішки важчі, адже є певний набір висоти, і дистанції, відповідно, теж більші. У нас вибору не було, так як найкоротші стежки вздовж узбережжя взимку закриті, довелося підніматись вгору.  Проте, нам, досвідченим пішим туристам, маршрут довжиною 6 км з набором висоти близько 500 метрів видався дуже простим, єдине – в теплому одязі та зимових черевиках було дуже жарко.

dsc_5260

Всі стежки та піші маршрути в Чінкве Терре є чітко розміченими та всіляко облаштованими: зі сходами, містками, перилами, маркерами та вказівниками. Такі маршрути є практично ідеальними для легкого трекінгу і підсилу всім.

Наш маршрут спершу пролягав крізь приватні виноградники місцевих  фермерів. Цей регіон дуже славиться своїм вином, яке є дуже смачним, і продегустувати його можна, зайшовши у одну з численних приватних виноробень, які навіть відмічені на туристичних картах. Далі, нас поступово почала оточувати середземноморська рослинність – від оливкових дерев обабіч стежок до вічнозелених дубів та теплолюбивих сосен.

dsc_5334

На заході сонця ми дісталися до наступного містечка Чінкве Террре – Корнільї. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі на рівні близько 100 метрів над рівнем моря. Це також найменше з містечок – населення всього 250 людей ну і тут найменша кількість туристів.

dsc_5332
dsc_5343

Орендували ми окрему квартиру з панорамним видом на містечко. Взимку вартість оренди втричі менша, ніж влітку. Великих супермаркетів тут немає, лише декілька маленьких магазинчиків з дещо завищеними цінами і велика кількість невеличких барів, кафе та ресторанів (хоча взимку значна їх частина закрита).

Наш вечір приємно довершив Вінченсо — колоритний продавець у маленькому магазинчику вина, сиру і прошутто. У нього величезна колекція вінілових пластинок, які він періодично переставляє на програвачу. Він не лише продає товар, але і пригощає відвідувачів місцевим вином, підтанцьовує і підспівує. Тут велика черга, але ніхто не поспішає, не нервує. Навіть, коли Вінченсо попросив зачекати, доки він послухає вступ пісні, всі стояли і ловили теж її ноти, а потім увесь магазин хором підспівував «Welcome to the hotel California». Вранці наступного дня ми продовжили знайомство з містечком: прогулялися вузенькими вуличками Корнільї, спустилися до бурхливого зимового моря на причал містечка та випили ароматної італійської кави.

А вже після сніданку — відправилися у піший перехід до наступного містечка Чінкве Терре — Вернасси. Далі буде… Частина 2.

В листопаді ми плануємо знову пройтися стежками Чінкве Терре — запрошуємо і Вас: Трекінг по Італії. Чінкве Терре + Флоренція та Піза

Похід країною сванів. День 6 та 7. Ушгульський

Черговий ранок в Сванетії зустрів нас прохолодою та вже добре нам знайомими, всюди сущими, кавказькими коровами.  Поснідавши та вчергове зібравши увесь наш побут та похідні «будинки», відправилися далі по  маршруту.

DSC_1350

DSC_1357Цього дня у нас був запланований відносно невеличкий перехід – всього 10 км. Перехід був досить легким з уже такими знайомими і звичними для нас кавказькими краєвидами – нескладна стежка прокладена по траверсу невисокого хребта. Хоча і тут ми змогли знайти цікаве заняття.  Як виявилося, в траві, обабіч стежок, росла величезна кількість грибів – маслюків, підберезовиків, підосиновиків. Тож вже на підході до общини Ушгулі – цілі нашого сьогоднішнього дня –  ми зібрали чималий пакет грибів на вечерю.

DSC_1367

DSC_1379

Хоча Ушгулі, найвисокогірніша община Грузії й навіть Європи,  знаходиться найдалі від столиці Верхньої Сванетії – Местії, однак ми помітили, що вона дуже популярна серед туристів, особливо із західної Європи. Тут досить багато невеличких кафе, гестхаусів, місцевих перевізників. Відтак, склалося враження, що всі місцеві жителі працюють виключно в сфері послуг. Тож поки ми присіли в одному з місцевих кафе пообідати та перепочити, адже полуденна спека трішки нас виснажила, я вам розповім декілька цікавих фактів про цей населений пункт.

DSC_1394

DSC_1405

Часто Ушгулі називають найвищим селом в Єропі, однак це не зовсім правильно, адже це найвисокогірніша община Європи (якщо межу між Європою та Азією проводити Головним кавказьким хребтом). Община Ушгулі складається з чотирьох сіл: Жибіані, Чвебіані, Чажаші та Муркмелі, які розміщені доволі компактно, та майже не видно візуальної межі між ними. Община розташовується на висоті 2 200 метрів над рівнем моря, у витоків річки Інгурі (яку ми відвідали в перший день нашої подорожі) біля підніжжя найвищої вершини Грузії (г. Шхара 5138 м).  Як і вся Сванетія, Ушгулі славиться своїми вежами, яких на сьогодні нараховується до 50. Особливо їх багато в Чажіші, де ніби і досі у розквіті середні віки — кам’яні вежі, вузькі брудні вулиці з бігаючими по ним свинями і коровами. У цьому поселенні немає ні кафе, ні гестхаусів – тому воно сприймається найбільш автентично.

 

DSC_0144

DSC_1396

Однією з найвідоміших пам’яток Ушгулі є чоловічий монастир Ламарія, який схожий на замок й на фоні засніжених вершин виглядає особливо гарно…

DSC_1399

DSC_1397

В Ушгулі ми запланували розбити табір не віддалено на природі, а в одному з кемпінгів (нагадуємо, що в Грузії під кемпінги здаються  двори місцевих жителів). Вирішили так, тому що хотіли відпочити більш культурно, тобто прийняти душ, вільно залишати речі, здійснюючи  радіальний вихід. Ми знайшли кемпінг з неймовірною панорамою всього за 5 ларі з людини. Крім того, у нашому розпорядженні було кафе господарів, в якому ми змогли вкотре спробувати місцевої кухні. Щодо гостинності, то тут все як завжди в Грузії – на рівні – господарі повністю довіряють туристам (як приклад — в кафе був холодильник з різними напоями у вільному доступі, а ми вже аж при виселенні розрахувалися за випите (ніхто не перевіряв що ми брали і скільки брали, а просто повірили у нашу чесність)).

DSC_1410-2

DSC_1415

Крім того, наша «толкова» команда поповнилася ще одним учасником – кавказькою вівчаркою, якій ми дали горде ім’я Барон. Загалом, собаки, на рівні з коровами та свинками, є одними із символів Верхньої Сванетії. Їх тут досить багато і більшість з них вільно гуляє горами то з однією, то з іншою групою туристів. А наш Барон виявився ще й гурманом і поціновувачем українського сала (вкрав у нас два останні великі шмата й закусив двома ще теплими пурі).

DSC_0088

Тож ранком наступного дня ми та Барон вирушили у радіальний вихід на Сванетський хребет – у найвищий етап нашого кавказького походу. Довжина хребта складає 85 км і відділяє Верхню та Нижню Сванетію. Його найвищою точкою є гора Лайла (4008 м), а середня висота — близько 3000 метрів. Ще в першій половині ХХ століття на висотах вище 2600 метрів цілий рік лежав сніг, однак зараз, у зв’язку з глобальним потеплінням, влітку цей хребет став прохідний – снігу вже немає взагалі.

 

DSC_0004

DSC_0021

З хребта відкривається найкраща панорама на Головний Кавказький хребет — від Ушби до Шхари, однак побачити його чітко і повністю ми не змогли, адже того дня верхня частина хребта була затягнута хмарами. Але й той вид був просто неймовірним і залишиться в нашій пам’яті на довгі роки. Піднімалися ми протягом 3 годин, набравши висоту з 2200 м до 3000 м та пройшовши близько 5 км звивистих і крутих стежок. Барон виявився вихованим мандрівником — слухняно йшов у колоні, нікого не переганяючи. Але на самій вершині віддихувались не лише ми, а і він.

Панорама_зі-Сванського-хребта

DSC_0028

DSC_0061

Спустившись, ми урочисто перейшли у стадію «лаунджу» — сповна насолодились грузинським вином та гострим кубдарі, якого більш ніде не скуштуєш, крім Сванетії.

Наступного ранку нас чекав як завжди тривалий і екстремальний переїзд до узбережжя Чорного моря — містечка Кобулеті.

Як ми там відпочивали — читайте згодом. Далі буде….  

 

Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані

Записано з вражень Тані

6:00 – Як же важко прокидатись… І не тому, що «стрілка годинника» щойно перескочила поділку шостої ранку, і не тому, що учора я знову сильно стомлена відключилася від буденності, поринувши у сон ще о 21:00 (хоча думки про завтрашні майбутні кілометрові переходи не покидали мене навіть в царстві Морфея), і навіть не тому, що знову потрібно збирати усі речі у рюкзак, складати палатку… Чому ж так важко? А тому, що зараз я лежу, загорнувшись у тепленький спальник, висунувши лише носа у маленьку щілинку, додивляюся кольорові сни, а вже через якихось півгодини мені доведеться, знову надягнувши на плечі 12-ти кілограмовий рюкзак, трясучись від ранкового холоду (а я ще та мерзлячка), лізти у холоднючу воду, балансувати на мокрому слизькому камінні і подумки молитися, щоб не хлюпнутися у цю швидку річку. Ну а потім ще півгодини переодягатися, сушитися і зігріватися.

Ось так, лежачи в палатці і наперед малюючи яскраві картини майбутнього, і розпочався один з найкращих та цікавих днів мого життя – 5-й день походу.

 

6:30 Зібравшись з духом, виходжу із палатки. Ба… А тут не так все і страшно,  і не так вже й холодно. День обіцяє бути чудесним – на синьому небі ні хмаринки, сонячне проміння ще не осяяло долину річки, але вже почало відсвітлювати білу шапку гори….. Потрібно поспішати, адже саме зараз річка не така повноводна.

DSC_1126

7:00 – Підходимо до місця переправи. Відчуття – мега-мега круті, суперові, толкові… Які вони там ще бувають? Та не страшно зараз зовсім!!!! Води дійсно значно менше, ніж учора й течія не така швидка. Тепер з’являються думки і план не про те, аби не впасти, а вже про те – якби це ось так пройти, щоб і ноги не намочити. Мрійниця ж я однак. А ось та маса льоду попереду, звідки річка бере початок – це ж просто потрібно бачити вживу! Це ж вау і ого!!! Ось це і є та всім відома сила і велич природи. Одразу пригадала лекцію В.Воловика із Загального землезнавства про гляціально-нівальні форми рельєфу. Тьху ти… Тут краса неймовірна, а я про лекції десятилітньої давності. Хоча про що там нам розказували? Про троги, цирки, кари… Та тут все є, все як книжка писала. Не даремно значить географію вчила. Та що це я, зараз же не про те йде мова. Що там Андрій розказує? Він точно у Вікіпедії перед подорожжю порився. — «Льодовик Лардаад або Адіші є найбільшим льодовиком Сванетії. Він сформувався на гірському масиві Адіші – Тетнульді. Саме з нього витікає річка Адішчала, яку ми зараз будемо переходити вбрід. Льодовик же бере свій початок на висоті 4000 метрів і спускається десь до 2500 метрів, а сам язик льодовика опускається до 2360 метрів».

DSC_1134

7:30 – Перейшли річку досить швидко і легко. Ноги все ж намочила, тому довелось перевзуватись. Піднявшись трішки вище на гору та залишивши бурхливу річку і такі ж бурхливі спогади позаду, знайшли зручне місце на сонечку і почали готувати уже такий традиційний, смачний та ситний сніданок. Що саме? Звісно ж вівсянку, сер! Але дійсно смачну. В горах несмачної їжі не буває. В горах буває лише замало їжі, але це не в нашому випадку.

DSC_1136-2

8:00 – Повз нас уже почали проходити поодинокі туристи-«мокроножники», тобто такі як ми.  А вже через якихось 2-3 години їх стане на десятки більше і переходитимуть вони річку теж вбрід, але не ногами, а сидячи верхи на конях місцевих жителів і заплативши по 10 ларі з людини. І з кожною годиною зростатиме не лише рівень води в річці і швидкість її течії, а і вартість переправи – до 10 дол.США з людини. Але ми вже в цей час будемо високо в горах.

8:30 – Поснідали. Зарядились. Пішли. Андрій насварився на мене із Сураєм, що ми його –  інструктора — перегнали… Доведеться плентатись десь по середині.

9:00 — Йдемо.

9:30 – Все ще йдемо.

10:00 – Привал. Підкріпились солоденьким. Привали – це мій найулюбленіший час і відрізок дороги в походах.

10:15 – Знову йдемо. А ще — фото, знову фото, і тут фото, і там фото, і ось на цьому горбочку теж фото.

DSC_1142-2

DSC_1251

11:00 – Нарешті ми піднялися на перевал. Андрій сказав, що це найвищий перевал нашого походу — Чхунтрієрі (2722 м), і з цього місця відкривається найкращий вид на найвищу ділянку Головного Кавказького хребта – Безенгійську стіну. На «стіні» знаходиться 5 пятитисячників, у тому числі і найвища вершина Грузії – г. Шхара – 5193 м. Те, що це найвищий перевал я відчула, можна було і не казати. Ноги самі це зрозуміли. І вроді сили ще є, а все ж пальці у ботинках вже у трубочки згортаються. Ех, коли вже той багаторазово обіцяний лаундж на пляжі. Гори це гарно, гори це супер, але виспатися б в теплі, поніжитися б на хвилях і можна було б знову вверх.

DSC_1234

DSC_1187-2

Панорама_без_названия1

DSC_1246

11:30 – Рушили далі.  Ну нарешті стежка йде вниз…Хоча хто його знає як краще і легше. Дорогою відкриваються засніжені п’ятитисячники на фоні квітучих гірських долин.

DSC_1277

DSC_1293

DSC_1297

13:00 — Пообідати зупинились біля прекрасного, багатокаскадного водоспаду Халде. Зайшла у воду освіжити ноги, послизнулась на камінні, плюхнулась на п’яту точку. А вода то тепла. Перед обідом в усіх оздоровлюючий, охолоджуючий та відновлюючий сили природній душ. Хлопцям простіше — роздяглися і все, а мені довелось в одязі лізти під водні потоки. Пару криків, визгів, затамувань подиху — краса — тепер я знову сповнена сил і налаштована на продовження маршруту. До місця нашої ночівлі потрібно пройти ще декілька кілометрів.

DSC_1302

DSC_1312

 

14:30 — Пройшли невеличке село Халде, де купили свіжий та запашний пурі на вечерю. Селом взагалі-то це важко назвати. Зараз там лише 2-3 вцілілих будинки, які стоять поруч з купою розвалин. Проте, мешканців ми побачили лише в одному будинку, де функціонує магазин, електроенергія виробляється завдяки сонячним батареям, що знаходяться поруч та власник якого величає себе «головою села». Він так і сказав — «Это мое село».

DSC_1329

15:00 — Знову йдемо. Жара просто нестерпна. Але нам ще залишилось недовго до ночівлі.

DSC_1334

18:00 — Прийшли на місце. Знову корови… Вони тут просто всюди. Ще й наглі такі, нікого не бояться — як не в рюкзак залізуть, то вже щось з багаття ухопити пробують, добре, що ще не розібрались, як в палатки заходити.

DSC_1344

20:00 Тільки сонечко зайшло за гору, як одразу похолодало. Знову натягую на себе весь теплий одяг, що є. Ось вони — температурні контрасти… Чомусь в цьому поході я страшенно не висипаюсь. Тільки наступає вечір, поїли — і я вже мрію про теплий спальник і «зручну» палатку. Андрій просить ще посидіти перед багаттям. Та яке там посидіти, якщо я вже чую шепіт «подушки», яка так ніжно, лагідно кличе мене до себе. Засинаю одразу, не встигнувши навіть усіляких страшилок наніч собі придумати (як я люблю в інших походах, коли сон не йде, а в голові думки як не про ведмедів та собак, то про усіляких примар крутяться, і храп хлопців у радість — адже до тиші не прислухаєшся).

І вам солодких снів. Завтра знову не менш цікавий перехід.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець

Похід країною сванів. День 3. Активно-похідний

Ранок зустрів нас сонячною та безвітряною погодою з відмінною видимістю, що немало порадувало нас та підняло морально-психологічний стан на ще вищий рівень. Поснідавши та  зібравши всі свої пожитки в нелегенькі рюкзаки, наша команда вийшла на маршрут. Залишаючи Местію позаду, ми ще довгий час мали змогу милуватися її краєвидами, великим скупченням сванських веж, неспішним пробудженням місцевих жителів та туристів.

DSC_0709

DSC_0713

DSC_0762

А згодом нам у всій своїй красі відкрилася гора Ушба, про яку ми писали в попередній статті та красою якої так і не змогли насолодитися в той день через початок грози. Сьогодні ж її засніжені вершини виблискували білизною на яскраво-блакитному небі та у поєднанні із зеленими квітуючими літніми луками створювали незабутнє враження. Емоції вирували. Хотілось фотографувати все і з усіх ракурсів, а коли розуміли, що фото все рівно не передає тієї краси, то з широко відкритими очима і затамованим подихом намагалися закарбувати в пам’яті всі ті неймовірні краєвиди.

DSC_0737.jpg

DSC_0741

DSC_0770

DSC_0785

DSC_0777

Ще до обіду, набравши висоту 500 м, що було не так легко зробити як пишеться зараз, адже довелося підніматися крутою і дуже вузькою лісовою стежкою ще із півсотнею інших туристів то пропускаючи когось, то переганяючи, ми зійшли на перший в цьому поході перевал висотою близько 2000 метрів. Тут ми зробили досить тривалий перепочинок, адже нам відкрилася запаморочлива панорама долини річки Мульхара з величезною кількістю маленьких сванських поселень та ще одна з відомих вершин – Тетнульд.

DSC_0867

DSC_0806

DSC_0836

DSC_0857

Гора Тетнульд (з груз. Біла гора) висотою 4852 метри є десятою за висотою вершиною Кавказу. ЇЇ ще називають еталонною горою, адже з якого б боку ви на неї не дивилися —   все рівно побачите правильну пірамідальну форму з чотирма гранями.

DSC_0912

Крім нас на перевалі було ще дуже багато туристів з різних куточків як пострадянського простору, так і Євросоюзу, адже трекінгові маршрути Сванетією є одними із найпопулярніших не лише в Єропі, а і у світі. Особливо багато ми зустрічали любителів подорожувати з Німеччини, Великобританії, Польщі, Росії, України та ін. Варто зауважити, що на відміну від Українських Карпат, де туристів значно менше — гори Грузії надзвичайно чисті. Тут ви не побачите не те що гори смітників, рідко зустрічаються навіть кинутий папірець чи пуста пляшка. Не знаємо, чи пов’язано це з культурою туристів, чи можливо тут постійно прибирають місцеві, тим паче, що новенькі пронумеровані баки для сміття ми зустрічали навіть у найвіддаленіших і важко доступних селах, проте факт залишається фактом.

DSC_0932

Нафотографувавшись на перевалі, ми розпочали спуск до долини річки Мульхара повз значну кількість сванських поселень, які розташовані по маршруту. Дорогою ми зустріли багато домашніх свиней, які просто гуляли вулицями, пагорбами та самі шукали собі їжу. Згадався мультфільм з дитинства — «Далеко, далеко, на лугу пасутся ко….. «, а тут не кози, і навіть не корови, тут — свині.  Для нас це було досить дивним…

 

DSC_0938

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, головною твариною Свантеїі є корови, які пасуться в горах інколи в таких важко доступних місцях, що часто виникало питання — «як вони туди вилізли?». Гуляють корови до пізнього вечора, ніхто їх тут не пасе і таке враження, що вони усюди.

DSC_1103

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Пройшовши декілька кілометрів долиною річки, ми вийшли до с. Жабеші — орієнтовного місця нашої ночівлі.

DSC_0945

DSC_0952

DSC_0958

Велика кількість туристів залишилася позаду, через те що окремі групи попрямували до різних сіл на ночівлю. Це пов’язано з тим, що більшість з таких мандрівників здійснюють піші переходи з невеличкими рюкзаками від одного села до іншого і ночують у місцевих гестхаусах.

Гестхаус – дослівно, гостьовий будинок, господарі якого живуть в ньому ж, або поруч і здають кімнати туристам за певну плату. В таких будинках можна не лише переночувати, а і в досталь поласувати місцевими стравами, які готують господарі та вартість яких включена. Зараз практично кожен будинок в Сванетії перетворений в гестхаус (туристів вистачає) і це фактично є основним джерелом заробітків місцевого населення. Ціни розпочинаються від 20 ларі (200 грн.) за ніч з людини і в залежності від умов та віддаленості – популярності поселення – зростають. Найдорожчі гестхауси ми зустріли в Ушгулі. Часто діти, які в школі вивчають англійську і знають декілька фраз, запрошують туристів саме до свого гесту.

DSC_1083

Нас теж намагались заманити в такі гестхауси місцеві діти, не встигли ми і декілька кроків зробити по селу. Але так як ми справжні туристи, які ночують у наметах, то місцем нашої ночівлі стала вирівняна ділянка над селом з неймовірною панорамою не лише на с. Жабеші, а й величні гори, що його оточують. Поряд знаходилося і джерело мінеральної води типу «нарзан», зі смачною, але дещо перенасиченою залізом водою.

DSC_0962

DSC_0970

Гори Кавказу виявилися доволі виснажливими: чи то значний перехід під палючим Сонцем, чи може висота близько 2000 м, змусили нас вже о 21 -00 спати міцним цілющим сном…. Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Читайте наступну розповідь: Похід країною сванів. День 4. Мандруючий

 

Похід країною сванів. День 2. Акліматизаційно-пізнавальний

Цього дня у нас була запланована поступова акліматизація, тобто ми не пішли  по маршруту, а залишились на день у місті Местія та вранці відправилися у  радіальний вихід (без рюкзаків) до озер Курульді, які знаходяться за 10 км від селища на висоті  2750 метрів. Тож, залишивши свої речі в гостинному кемпінгу, ми почали неспішний підйом. Дорогою нам відкривалися захоплюючі краєвиди на сванські поселення вздовж річки Мульхара та засніжені вершини Сванетського хребта.

DSC_0484

DSC_0486

DSC_0494

Дві години стрімкого підйому по звивистих, порослих ліщиною з величезною кількість уже майже стиглих горіхів, стежках — і ми біля «хреста» — невеличкої вершини, що здіймається на 800 м над Местією та висоті якої закінчується лісова зона. Саме з даного місця відкривається найкращий вид на селище, тому тут побудовано оглядовий майданчик і  встановлено великий залізний хрест.

DSC_0506

 

Проте не цей вид нас вразив найбільше. Дух перехопило від  засніжених вершин Головного Кавказького хребта (ГКХ), які нам відкрилися з даного ракурсу. ГКХ простягається на 1200 км від Чорного до Каспійського морів і саме на ньому розміщені усі найвищі вершини Кавказу. Хребет ділить Кавказ на дві частини — Північний Кавказ (російська частина) та Південний Кавказ (грузино-азербайжанська частина), і саме по ньому проходить кордон між країнами. Найвищою частиною ГКХ є центральна, яка знаходиться між Ельбрусом (5 642 м) та Казбеком (5047 м) і де зосереджена найбільша кількість п’ятитисячників.

 

DSC_0511

DSC_0541

Залишивши зону лісу, ми продовжили підйом по квітучим та дуже мальовничим альпійським лукам. Однак, згодом почулися перші тривожні погримування, які були ще дуже далеко, проте з кожною хвилиною, начебто, наздоганяли нас. У мене, все таки, була надія, що ми встигнемо ще до негоди дійти до озер Корульді, однак хмари почали сильно згущатися і видимість гіршала…

DSC_0550

DSC_0606

DSC_0551

DSC_0558

За декілька кілометрів до мети ми змогли хоч трішки побачити легендарну вершину – Ушбу, за яку вчепилось декілька хмаринок, з поміж яких вона періодично визирала. Гора має дві вершини — Північну (4694 м) та Південна (4710 м). Хоча за абсолютною висотою г. Ушба не є найвищою на Кавказі, однак сходження на неї є одним з найскладніших, яке ускладнюється фактично 2 кілометровими гранітними відвісними стінами перед самим піком…. Про неї мріє кожен альпініст, але через надскладний підйом частота нещасних випадків значно вища, ніж при сходженнях на інші вершини.

DSC_0572

DSC_0578

Коли до нашої сьогоднішньої цілі залишилося менше кілометра, негода зробила свою недобру справу — все почало затягувати туманом та й гроза підходила  все ближче і ближче, оточуючи зі всіх сторін. Тому нам нічого не залишалося, як  повернути назад…

DSC_0604

DSC_0594

DSC_0580

DSC_0611

Добряче змокнувши, ми повернулися до кемпінгу. Під вечір дощ припинився і навіть вийшло сонечко, що дозволило нам більш детально дослідити Местію.

Як ми вже писали, Местія – столиця верхньої Сванетії, яку незважаючи на важкодоступність та значну віддаленість від столиці, теж не оминула активна фаза реформ у Грузії. Це проявилося не лише у вперше побудованій декілька років назад асфальтованій дорозі, а і наявності в самісінькому центрі містечка  футуристичних будівель поліції та муніципалітету.

DSC_0616

DSC_0619

Також, у центрі розміщений дуже своєрідний пам’ятник цариці Тамарі, а на центральній площі містечка знаходиться туристичний інфо-центр, де безкоштовно можна взяти карти маршрутів та різноманітні інформаційні буклетики.

DSC_0622

Проте, головними пам’ятками Местії і всієї Сванетії є кам’яні вежі, які ми і відправилися досліджувати. В історії цих споруд досі багато загадкового та міфологічного. Наприклад, до сьогодні не відомо для чого саме вони будувалися та з якою метою використовувалися.

DSC_0627

 

В минулі часи практично кожна сім’я у Сванетії, мала таку вежу. Зазвичай, вони будувалися поруч з будинком і були з’єднані з ним переходом. Більшість сванських веж — творіння VIII–XIII століть. За будовою — це 4-5 поверхові кам’яні споруди, в основі яких квадрат  зі сторонами 4-5 метрів, що дещо звужується до верху. Вежі будувалися вручну, з каменів, які добувалися в горах. Неотесане каміння укладалося на вапняковий розчин. Кладка була дуже міцна.  До вежі не було входу зовні, а потрапити в середину можна було або з прибудованих будинків, або прямими підземними ходами, про які знали тільки члени сім`ї.

DSC_0666

DSC_0689

Достовірної інформації про те, чому свани раптом стали будувати вежі, немає. Проте, існує значна кількість версій, найцікавіші з яких наступні:

  • Вежі будувалися для захисту як оборонні споруди від нападів зовнішнього ворога, а також використовувалися для передачі з допомогою сигнальних вогнів різноманітної інформації.
  • Сванські вежі будувалися для престижу. Висота, розміри та кількість веж показували добробут та силу сім’ї чи клану. У кого більші та вищі вежі — той і заможніший.
  • Вежі будувалися для захисту від лавин, які сходять з гір.
  • Вежі будувалися як склади для продуктів харчування.
  • Вежі використовувалися для внутрішньо-сімейної сексуальної активності. В будинку всі сплять, а тут ціла вільна і затишна вежа…
  • Найбільш вірогідна, на нашу думку, версія, що вежі використовувалися як укриття сім’ї від поширеного в горах звичаю «кровної помсти» (ліцврі). Менталітет сванів був типовий для ізольованих територій: тут завжди всі ділилися на клани і воювали між собою. Віками головним ворогом сванів були не іноземні завойовники і навіть не ворожнеча кланів, а страшний внутрішній ворог «ліцврі» — звичай кровної помсти. За оцінками вчених ліцврі тут набув величезних масштабів — за 5 століть знищили більше 200 сванських родів. Так, у випадку загрози зі сторони «кровників», у вежу зносилися запаси продовольства, води тощо, що дозволяло сім’ям переховуватись там довгий термін.

DSC_0673

Зараз ці вежі – туристична принада і один із видів заробітку місцевих жителів. За 2 ларі ви можете зайти у вежу та піднятись на її покрівлю. Це ми і зробили. Чесно кажучи, підйом по дерев’яних драбинах через вузькі отвори – не найлегший, тим паче якщо перед тобою і підіймаються, і спускаються десятки туристів. Та і покрівля – не сама надійна. Проте, саме з даху нам вдалося побачити усю красу сванських веж, їх кількість (адже з центральної вулиці їх практично не видно), велич…

DSC_0684

DSC_0640

DSC_0636

Знову почалася злива. Але ми дуже сподівалися, що Грузія все ж таки проявить до нас гостинність, і завтрашній похідний день подарує нам ще більше яскравих емоцій та неймовірних краєвидів. Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Наступна розповідь: Похід країною сванів. День 3. Активно-похідний

Подорож до міста мрії. Париж. Частина 1

Продовження… Як тільки шасі доторкнулося посадкової смуги, як шквал емоцій переповнив нас. Ось він – омріяний Париж. Хоча це був зовсім не Париж, а лише невеликий аеропорт поблизу містечка Бове, в якому базуються лов-кости, зокрема і Ryanair. До мрії залишалось ще 90 км. Оскільки переліт здійснювався в межах шенгенської зони, то ми вже не проходили митницю, а вільно вийшли з аеропорту. Діставались до Парижу автобусом, квиток на який не з дешевих – 17 євро з людини  (майже як вартість перельоту). Його можна придбати в автоматах самообслуговування в аеропорту або в касах біля зупинки автобуса.

DSC_0220

Нам відразу кинулася в очі велика кількість різноманітних інновацій – ті ж автомати для купівлі квитків, інформаційні інтерактивні дошки в аеропорту, процедура посадки в автобус, ну і якість автобусів. А ще –  дороги – вони практично ідеальні. Доречі, перед тим як відправитися, водій автобуса попросив усіх пасажирів пристебнути ремені безпеки (ну де ви таке бачили в Україні?).

Житло завчасно забронювали через Airbnb – сервіс оренди житла безпосередньо у власників (тобто здають особисті квартири, кімнати, будинки). Таким чином, ми оселилися в хорошому районі Парижу (близько 20 хвилин ходу до Тріумфальної арки) всього за 50 євро на добу (для “столиці моди” це дуже вигідна ціна). Наша оселя на три ночі прийшлася нам повністю до смаку – окрема однокімнатна квартира з великою ванною кімнатою, кухнею з усім начинням, і головне – у нас був величезний балкон, де ми могли насолоджуватися вечірньою прохолодою Парижу під келих французького вина.

DSC_0228

Першого дня ми вирішили зробити невеличку прогулянку околицями. Оскільки ми жили неподалік Тріумфальної арки, то передусім  відвідали саме цю пам’ятку. Дана споруда – одна з головних пам’яток міста, яка є не лише пам’ятником історії та культури, а і символом всієї Франції. Будівництво арки розпочалося у 1806 році за наказом Наполеона на честь перемог французької армії. ЇЇ висота складає 50 метрів. Сама ж арка побудована в античному стилі та розташована в центрі площі Шарля де Голя, звідки чіткими 12 променями відходять проспекти Парижу, в числі яких і його головна вулиця — Єлисейські поля.

DSC_0237

Єлисейські поля – одна з найбільш відомих та найбільш популярних вулиць світу. Саме тут розміщені найдорожчі та наймодніші магазини та бутіки: Prada, louis Vuitton, Lacoste, H&M, Gap, Cartier, Nike, Guerlain, Sephora, Valentino. Чесно кажучи, ми в цій вулиці нічого особливого не помітили. За побудовою та довжиною чимось схожа до нашого Хрещатика. Однак тут настільки величезний потік людей (за статистикою кожну годину по ній проходить до 80 тисяч), що нам зовсім не сподобалося йти в такому натовпі. Тож як тільки випала можливість — ми звернули на менш популярні вулиці у напрямку до “візитівки” Парижу – Ейфелової вежі.

DSC_0244

Мабуть це найбільш пізнавана і відвідувана пам’ятка світу. Висота вежі – 324 метри, вона навіть була найвищою спорудою світу протягом 40 років з моменту її побудови.

DSC_0283

«Залізна леді», так Ейфелеву вежу називали в народі, була побудована у 1889 році для Всесвітньої  виставки, яка організовувалася в честь столітнього ювілею Великої французької революції. Головним архітектором був французький інженер Гюстав Ейфель, який  отримав перемогу в ході конкурсу архітектурних та інженерних проектів на Всесвітню виставку. Згідно з укладеним договором, вежа мала простояти всього 20 років і в 1909 році її планували розібрати. Однак, цього не сталося, адже вона мала приголомшливий успіх та була дуже популярна серед туристів. Також вежа мала і практичне значення для міста – тут встановлювалися телевізійні та радіоантени.

DSC_03002

Проте, вежа не у всіх містян викликала захват. Відомо, що творча інтелігенція Парижу (серед них А.Дюма, Гі де Мопассан, Ш. Гуно)  направляли офіційний протест на адресу паризької влади з вимогами щодо припинення будівництва та знесення споруди. За їх словами вона – «жахлива», «гігантський фабричний комин», тощо. Гі де Мопассан регулярно обідав у ресторані на вежі, а на питання навіщо він це робить, якщо вежа йому не подобається, він відповів: «Це єдине місце у всьому Парижі звідки її не видно».

DSC_0256

Прогулявшись набережною Сени та помилувавшись Эйфелевою вежею з площі Трокадеро, ми відправилися додому.

Eifel

Наступного ранку ми помандрували до історичного та духовного центру Парижу – острову Сіте. Дісталися ми сюди на метро, вийшовши на однойменній станції – найстарішій в Парижі. Саме з острова Сіте місто і взяло початок. Тут знаходяться такі відомі пам’ятки як Консєржері та Нотр-Дам.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Ми ж розпочали своє знайомство з Сіте з прогулянки навколо замку Консєржері – це найстаріша будівля острова, яка довгий час слугувала королівським палацом, а під час Великої Французької революції використовувалася як в’язниця, в застінках якої провела свої останні дні королева Марія-Антуанетта.

DSC_0359

DSC_03677

Далі ми відправилися до найбільш відвідуваної пам’ятки Парижу – собору Паризької Богоматері або Нотр-Дам де Парі. Я мріяв потрапити саме в це місце ще з тих часів, як прочитав у школі однойменну книгу Віктора Гюго.

DSC_0372

Будівництво собору розпочалося у 1163 році і тривало до 1345. Його архітектурний ансамбль містить елементи готичного та романського стилів. Висота собору складає 35 метрів, а дзвіниць — 69 метрів. На верхній частині Нотр-Дам де Парі знаходяться відомі статуї фантастичних істот: химер і горгуль.

DSC_0426

На сьогодні це діючий католицький храм і тут зберігається важлива християнська реліквія – Терновий вінок Ісуса Христа. Вхід в середину собору безкоштовний, а черга рухається досить швидко, особливо якщо прийти сюди десь о 9 год. ранку. А от підйом на дзвіницю коштує 10 євро, крім того потрібно завчасно зареєструватися.

Вражає незвичайний інтер’єр храму. На його стінах відсутній живопис, і єдиною прикрасою цього приміщення є різноманітні вітражі, виготовлені ще в епоху Середньовіччя.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

DSC_0437s

DSC_0455

DSC_0447

Після “кола пошани” навколо Нотр-Дам де Парі та фотографування собору з усіх ракурсів, ми перейшли на лівий берег Сени та відправилися вглиб Латинського кварталу – студентського району, який сформувався навколо всесвітньо відомого університету Сорбонна. Саме завдяку тому, що в Середньовіччі мовою викладання була латинь, квартал і завдячує своєю назвою. Проте, Сорбонну та Люксембурський сад, який знаходиться поруч, ми вирішили залишити на наступний день, а цього дня обстежували східну частину Латинського кварталу.

DSC_0450x

DSC_04662

DSC_05541

Перше, що ми тут відвідали, був Пантеон – велична споруда у стилі класицизму, яка розміщується на одному з семи пагорбів Парижу. Спочатку це була церква покровительки Парижу святої Женев’єви. Проте, після Революції цю будівлю перепрофілювали на Пантеон – усипальницю видатних людей Франції. Тут поховані такі відомі діячі, як Вольтер, Руссо, Гюго, Золя, Дюма, Склодовська-Кюрі.

DSC_0471

DSC_0490

DSC_0475

Поруч з цією пам’яткою розташована церква Сент Етьєн дю Мон, яка мені особливо сподобалася. Блукаючи вуличками Парижу, ми відмітили наявність значної кількість невеликих міні-площ, до яких сходяться декілька вулиць (так званий круг, в центрі якого скверик з деревами, фонтанами), та маси різноманітних ресторанчиків і кафе з класичними червоними терасами та невеличкими столиками.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Сили підкріплювали багетами та йогуртом у найближчому парку, який нам трапився. Ним виявився Національний музей природничої історії. Поряд з нами обідало дуже багато як туристів, так і місцевих жителів. Ми помітили, що парижани дуже полюбляють поїсти на вулиці, примостившись на лавках або просто на зеленій траві в парках та скверах, і часто куштують не тільки багети, а й повноцінні обіди. 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Через острів Сен-Луї ми перейшли на правий берег Сени і відправилися у напрямку Лувра. Буквально через 1 км ми вийшли до площі Отель-де-Віль — найстарішої в місті та відомої як місце страти, де було вперше встановлено гільйотину. На площі стоїть однойменний палац, збудований в стилі італійського відродження, який є мерією Парижу. Така назва (Отель-де-Віль) закріпилася за усіма меріями Франції ще в середні віки і збереглася до сьогодні.

Отель-де-Выль

DSC_0591

Прогулявшись по вулиці Ріволі, ми вийшли до Лувру — колишнього королівського палацу. Зараз тут розміщується один з найбільших музеїв світу. Щоб побачити усі експонати музею, потрібно, напевно, виділяти окремий день, якого ми не мали. Тому в середину Лувру не заходили.

DSC_0705

DSC_0680

DSC_06882

Про велич, красу, історію цього місця можна розповідати дуже багато. Не будемо на цьому зупинятись, бо можу захопитись так, що вийде ще одна кандидатська дисертація. Скажу одне – Таня була в неймовірному захваті, і хоч після пройдених за день 35 км ноги просто гуділи від втоми, ми все ж таки прогулялися і околицями резиденції французьких королів, і садами Тюельрі і ще раз Єлисейськими полями, які були по дорозі додому.

DSC_07071

DSC_0710

DSC_0755

DSC_0745

DSC_0760

Далі буде…

 

 

 

Подорож до міста мрії. Зупинка перша — Варшава

Париж — мрія Тані ще з юності. Місто, оспіване в своїх творіннях багатьма романтиками, місто моди, кохання, кави та круасанів, напевно, володіє частиночкою серця кожної жінки. Тому цього року ми вирішили заповнити місце, яке займає Париж в наших мріях, приємними спогадами.

Ми розділили розповідь про нашу подорож на чотири частини. В першій ми розкажемо про Варшаву, друга і третя частина будуть присвячені Парижу, А четверта — розкриє особливості планування та бюджет поїздки.

Кожна наша подорож розпочинається з самостійного детального планування. Я люблю подорожувати самостійно, не використовуючи послуги тур-операторів. Вважаю, що в цьому є маса своїх переваг, головна з яких — це вільно розпоряджатися своїм часом та бажаннями.

Прямий переліт з України до Парижу виявився не з дешевих (біля 250 – 300 євро), тому вирішили прокласти свій маршрут через Польщу, до багатьох міст якої з наших аеропортів літають лов-кости, та звідки є багато дешевих перельотів в інші країни Європи. Найзручнішим і найвигіднішим варіантом для нас виявився маршрут через Варшаву, до якої ми дісталися літаком компанії Wizzair всього за 500 грн. з кожного.

У Варшаві є два міжнародні аеропорти – Шопена, куди прилітають більшість рейсів з України (зокрема Візейр), і Модлін, який розміщюється за 40 кілометрів від міста та обслуговує переважно рейси Ryanair. Між аеропортами 2-3 години їзди, тож при плануванні своєї подорожі зважайте, що між рейсами має бути більше 5 годин.

Ми ж вирішили в цій подорожі відвідати і столицю Польщі, тож квитки до Парижу були заброньовані на наступний день, летіли ми Ryanair, квитки обійшлися по 25 євро. 

З аеропорту «Київ» імені Сікорського ми відправилися із годинним запізненням, внаслідок грози, яка панувала над Варшавою. По прибуттю негода вже закінчилася, хоча місто і зустріло нас невеличким дощиком та прохолодою. Як я вже говорив раніше – прибули ми у аеропорт Шопена, який знаходиться в межах міста (як наш аеропорт «Київ»), тож до центру міста ми відправилися міським громадським транспортом. Зупинку знайти не викликало проблем, оскільки шлях до неї після виходу позначений вказівниками. Квитки на автобус (до центру міста слідує №175 та 178) можна придбати або на зупинці, або вже в самому автобусі – в автоматах, розрахувавшись готівкою або карткою. Єдине, потрібно звернути увагу на тривалість дії квитка – на 75 хв., оскільки до центру міста їхати близько 50 хв. Коштує квиток 4,40 злотих (33 грн.).

Без-имени-1

Ми прямували до зупинки Цетрум, яка знаходиться у самому центрі Варшави біля одного з символів міста — Палацу культури та Науки. Цю будівлю важко не помітити, адже вона є домінантою міста. Палац Культури і Науки – це найвища будівля Варшави і всієї Польщі (висота разом зі шпилем 230 метрів). Зведено дану споруду в 1955 році у стилі соцреалізму як подарунок Радянського Союзу польському народу за радянські кошти та радянськими будівельниками. Зараз навколо Палацу Культури і Науки «виросли» сучасні хмарочоси. Це відбулося завдяки архітектурному конкурсу, який пройшов у 1990 –х роках і передбачав зведення висоток з метою зменшення впливу сталінського творіння на Варшаву.

DSC_0183

 

DSC_0009

Саме неподалік від Палацу Культури ми забронювали собі житло – невеличку кімнатку, на одну ніч. Проте, цього разу бронювання мало свої особливості. Справа в тому, що в даному міні готелі немає стійки реєстрації чи працівників, які відповідають за поселення, тут все автоматизовано. Десь за дві години до нашого прибуття на мою електронну пошту прийшов набір кодів: від воріт двору, дверей квартири та дверей кімнати. Тобто, у нас не було ніяких ключів чи контактів з власниками, лише кодові замки та коди до них.

Після невеличкого перепочинку ми відправилися у Старе Місто – найстаріший район Варшави, де зосереджена найбільша кількість пам’яток польської столиці. Багато хто вважає, що у Варшаві немає історичних пам’яток, адже під час Другої світової війни місто було практично зрівняне з землею, в результаті бомбардувань були знищені практично всі історичні будівлі. Проте, після війни, все Старе Місто було відбудоване заново на основі збережених старих планів, фотографій та малюнків. Зараз воно навіть входить у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як виключення, оскільки це єдиний архітектурний ансамбль, майже повністю відновлений після тотального зруйнування.

DSC_0040

Своє знайомство зі Старим Містом ми розпочали з Замкової площі, де розташований Королівський замок, який став резиденцією польських королів у ХVII столітті, коли столиця була перенесена з Кракова до Варшави. У центрі площі височіє колона Сигизмунда ІІІ, саме він і переніс сюди столицю.

DSC_0142

DSC_0050

DSC_0136

Блукаючий вузенькими затишними вуличками Старого Міста, ми знаходили спільні риси  з вуличками Львову.

DSC_00511

DSC_0075

DSC_0076

Так ми дійшли до площі Ринок –  найстарішої площі міста, яка колись відігравала роль головного центру торгівлі. Кожна сторона площі та навіть кожен будинок мають свою назву. В її центрі розміщена скульптура Русалоньки, яка є символом міста, й навіть зображена на гербі. Зараз площа оточена стильними ресторанами, магазинами антикваріату та різноманітними сувенірними лавками.

DSC_0064

DSC_0069

DSC_0066

DSC_0062

Від площі ми рушили до ще однієї відомої пам’ятки міста – Варшавського Барбакана – це напівкруглий укріплений бастіон, один з небагатьох прикладів укріплень міста у XVI столітті. Однак і ця споруда є відновленою.

DSC_0085

DSC_0112

Пройшлися ми і Новим Містом, яке виникло у XV столітті, оскільки Стара Варшава, вже була затісною для всіх охочих тут поселитися. Воно розміщується одразу за Барбаканом.

DSC_00922

DSC_0127

DSC_0099

DSC_01011

Поверталися до свого житла ми через одну з найгарніших вулиць Варшави – Краківське Передмістя, де знаходиться значна кількість пам’ятників, костелів, Варшавський університет.

DSC_0033

DSC_0159

DSC_0162

DSC_01492

До відвідин Варшави ми чомусь вважали це місто типовою постсоціалістичною столицею.  Мабуть мені такі уявлення дали американські бойовики 90-х, в яких Варшава зображалася сірим, похмурим містом. Проте, насправді, це місто нас дуже приємно здивувало: практично ідеальна чистота на вулицях, прекрасний стан доріг та тротуарів, всюди велодоріжки, новий і сучасний громадський транспорт, відсутність біг-бордів та реклами на вулицях. Місто здається затишним, сучасним та комфортним для життя.

DSC_01632

DSC_0166

Вранці наступного дня ми відправилися до омріяного міста. Оскільки ми летіли Ryanair, то потрібно було дістатися до аеропорту Варшава Модлін, який розміщується за 40 км від міста. Автобуси до цього аеропорту відправляються від будівлі Палацу Культури та Науки, тож знайти зупинку не викликало проблем. Квитки на автобус я брав зазделегідь, що дало можливість зекономити (замість 35 злотих наші квитки вартували 20 злотих). 

DSC_0213

Комфортабельний автобус швидко довіз нас до аеропорту, де ми без проблем пройшли повітряну безпеку і посадку на борт, та вчасно вилетіли до Парижу. Далі буде… Париж. Частина 1

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кам’яними розсипами Горган

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

DSC_0030

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

DSC_0040-2

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

DSC_0097

DSC_0084

DSC_0107.jpg

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

DSC_0142

DSC_0149

DSC_0154

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

DSC_0211

DSC_0272

DSC_0277

DSC_0299

DSC_0331

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

DSC_0230

DSC_0214

DSC_0257-2

DSC_0264

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

DSC_0361-2

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

DSC_0409

DSC_0478

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

DSC_0467

DSC_0491

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

DSC_0528

DSC_0579

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

DSC_0648

DSC_0672

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

DSC_0689

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

DSC_0700

DSC_0713Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 3.

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.)

Стежка Адоніса, якою ми слідували наступного дня, завела нас в глиб півострова Акамас до одного із затишних пікнік-сайтів, де ми зупинились на ночівлю. 

DSC_0463

А вже наступного дня ми вийшли на протилежний південно-західний берег Акамаса і цілий день йшли вздовж узбережжя Середземного моря.

DSC_0554

Морські пейзажі просто неймовірні, проте палюче сонце вже після 10 ранку нестерпно припікало. Обідню сієсту провели на унікальному пляжі Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. З кожним роком популяція цих тварин зменшується, тому ці види рептилій знаходяться під суворим захистом природоохоронних організацій. Даний пляж є заповідною територією, де діє наукова станція, основним завданням якої є збереження кладок яєць та популяції черепах. На пляжі Лара немає ніякої інфраструктури, не можна встановлювати парасолі та користуватися шезлонгами. Відпочиваючим заборонено перебувати тут після заходу сонця. Хоча вдень можна вільно погуляти по пісочку, покупатися та позасмагати в дуже гарних та малолюдних місцях.

DSC_0583

DSC_0575

DSC_0601

DSC_0624

Поруч з цим пляжем є ще один дуже цікавий геологічний об’єкт – каньйон Авакас, який ми відвідали вже наступного ранку. Цей каньйон дещо схожий на відомий в усьому світі каньйон Антилопи, що знаходиться в штаті Арізона США, та який ви неодноразово могли бачити на фото, в кінофільмах.

Кіпрський каньйон Авакас теж дуже гарний…Висота його стін сягає до 30 метрів, ширина – від 3 до 1,5 метрів.  Чим далі ми заходили в глиб каньйону, тим він ставав все вужчим. Інколи здавалося, що він змикається в деяких місцях, утворюючи вузький тунель.

DSC_0034

DSC_0676

Авакас дуже цікавий з точки зору геології. Його стіни складені з двох осадових порід: внизу – з дрібнозернистого крейдового вапняку, вік якого 4-5 млн. років, а вище –  з коралового вапняку, вік якого 7 млн. років. Це викликає ряд питань у вчених, адже за логікою, чим старіша порода – тим вона має залягати глибше. У цьому каньйоні все навпаки. Скоріше за все така ситуація склалася внаслідок землетрусів, яких на Кіпрі було вдосталь….

DSC_0699

Рухаючись далі вздовж узбережжя до міста Пафос, ми проходили повз «корабель привид». Ця атракція на острові з’явилася відносно недавно. У грудні 2011 року великий вантажний корабель Edro III йшов з порту Лімасола до острова Родос в Греції. В результаті шторму його викинуло на мілину практично біля самого берега, де він з того часу і зупинився. Страховка власників судна не покриває вартості його транспортування, тому невідомо як довго він залишатиметься в морі.

DSC_0160

DSC_0177-2

Також тут дуже мальовниче скелясте узбережжя, складене з вапняків, яке називається «sea caves». За багато років невтомні морські хвилі «побудували» у гірських породах безліч різних за розміром і формою печер. Саме сюди сходяться сотні туристів, щоб закарбувати себе та це місце на фото. Це дійсно захоплююче місце, адже можна годинами сидіти наодинці, спостерігати як накочуються і розбиваються об кам’янистий берег хвилі, розсипаючись, ніби сотнями кристалів, на міріади краплинок.

DSC_0134

DSC_0153

DSC_0178

Як і минулого року, наступні два дні ми провели в кемпінгу пляжу «Корал Бей». А від так кожен мав можливість провести вільний час як йому завгодно. Ми вирішили знову поїхати до міста Пафос і ще раз пройтися по його вуличках.

DSC_0249

DSC_1142

DSC_03001

Але найбільшим нашим челенджом, чи то так званим квестом, став пошук місцевої колоритної таверни,  де можна було б скуштувати рибне мезе не за цінами для туристів. Таверни поблизу старого порту розраховані на класичних туристів (відповідно і ціни теж), якщо заглибитися в старе місто – ресторани там відкриваються лише з 18-00. Бажання скуштувати страви традиційної кухні було настільки сильним, що в пошуках відкритої таверни, ми обійшли майже усе старе місто.  Справа дійшла до того, що ми почали запитувати у місцевих жителів, де можна скуштувати найкраще рибне мезе. Нас спрямували в зовсім не туристичну частину міста до таверни «Тірімос», де найсвіжіші морепродукти, оскільки сам власник виловлює їх у морі. Саме тут ми втамували свій голод та насолодилися місцевим колоритом.  Якщо у когось виникло запитання – що ж таке мезе? – читайте в статті — Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3.

DSC_0347

Это слайд-шоу требует JavaScript.

За день до вильоту додому, ми відвідали ще одне місто, яке  найбільше запало нам в душу –  Лімасол.  Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Воно є економічним, культурним та фінансовим центром острова.   На особливу увагу заслуговує історичний центр міста – старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Саме в цьому районі зберігається дух Середземномор’я колоніальної епохи –  на балкончиках сушиться білизна; в кав’ярнях, нікуди не поспішаючи та граючи в настільні ігри, сидять місцеві ремісники; емоційно обговорюють останні новини темноволосі кіпріотки…

DSC_0367

DSC_0361

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після прогулянки старим містом, якщо рухатися у напрямку набережної, потрапляєш у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Саме в Лімасолі ці два світи гармонійно поєднуються… Не даремно у 2018 році Лімасол увійшов у сотню міст світу за якістю життя.

DSC_0450

DSC_0446

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Можливо ми не так детально змогли розповісти про історію та культуру острову, не зупинилися на усіх особливостях нашого походу, як би нам того хотілось. Насправді, це досить важко зробити, адже хочеться розповісти про все: про усі враження, витягнути з пам’яті усі спогади, цікаві моменти, побачені місця. Сідаєш писати – і не вистачає слів. Можливо не даремно існує прислів’я – «Краще один раз побачити, ніж сім раз почути».

Приєднуйтесь до нашої  подорожі: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів наступного року і самі зможете описати спогади і емоції для своїх друзів і знайомих.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях).

Від монастиря Троодітісса, в майже суцільному тумані та під постійною мрякою, ми рушили до ще одного дуже мальовничого природного об’єкту – водоспаду Чантара, що утворився на річці Троодітісса. На жаль, проливний дощ, який то переставав, то знову розпочинався з ще більшою силою, дещо затьмарив наші враження та не дав змоги вдосталь насолодитися побаченим. Хоча на Кіпрі дуже м’який клімат, і навіть взимку температура не опускається нижче +10-15 С (на узбережжі), та найбільша кількість сонячних днів у році у ЄС (300 днів), проте, ми вже другий рік поспіль, зуміли потрапити саме у хмарний період…

DSC_0345

Після відвідин села Фіні, яке знаходиться неподалік водоспаду, ми вийшли на один із найвідоміших маршрутів Кіпру – «Венеціанські мости». Кам’яні мости були побудовані ще в 16 ст. – в період венеціанського правління, коли венеціанці прокладали дорогу для перевезення вантажів (зокрема міді та залізної руди), до порту міста Пафос. Вантаж перевозили в основному на витривалих верблюдах. З часом дорогу перестали використовувати, але її назва Камілострата (або «верблюжий шлях») збереглася. Всього на Кіпрі нараховується 13 таких мостів. Нам вдалося пройтися трьома з них, але найбільш цікавими і популярними.

Перший – міст Еліа. Невеличкий міст на маловодній гірській річці Фіні.

DSC_0485

Другий – міст Келефос. Найдовший з трьох мостів (30 метрів) та знаходиться за 4 км від Еліа. З обох сторін оточений могутніми платанами, що робить його надзвичайно мальовничим. Але вже другий рік поспіль нам не вдається зробити яскравих фото даного мосту, так як потрапляємо сюди  в дощову погоду.

DSC_0509

Третій – міст Рудія – найвищий з усіх. Схований під буйною середземноморською рослинністю, цей міст ніби переносить нас у містичну казку. 

DSC_0530

Дорога саме через цей міст привела нас в закинуте село Врешію. Тут час ніби зупинився, і тільки стукіт віконних рам під натиском вітру порушує містично-таємничу тишу. На Кіпрі є дуже багато ось таких закинутих поселень. Їх мешканці залишили свої домівки внаслідок «кіпрського конфлікту». З чого ж все почалось?

DSC_0719

Ще у 1950-х роках на Кіпрі, який знаходився під колоніальним управлінням Великої Британії, розпочалося збройне повстання ціллю якого був так званий «енозис» — приєднання острова до Греції, як її невід’ємної частини. Проте проти цього виступали Велика Британія та Туреччина, які прагнули збереження власних позицій в регіоні східного Середземномор`я, тому вони всіляко підтримували варіант створення незалежної держави.

Результатом стало проголошення у 1960 році незалежності Республіки Кіпру, як держави двох народів – греків-кіпріотів (80 %) та турків-кіпріотів (20 %). Тоді ж було підписано угоди, згідно з якими гарантами безпеки новоствореної країни стали Великобританія, Греція і Туреччина, які мали право діяти у випадку порушення умов даних угод. Проте, здобуття Кіпром суверенітету не вирішило проблему багатовікового етнічного та релігійного протистояння між грецькою та турецькою общинами острова, яке ще й постійно «підігрівалося» ззовні зацікавленими країнами. У 1963 р. президент Кіпру запропонував внести в конституцію ряд правок, які були відхилені як лідерами общини турків-кіпріотів, так і Туреччиною. Як наслідок, в 1964 році була ескалація конфлікту між общинами острова, що призвело до введення на острів миротворчих сил ООН.

В 1974 році військова хунта, що знаходилася при владі в Греції, організувала військовий переворот на Кіпрі з метою повалення влади президента Макаріоса та «енозиса» — приєднання до Греції. Туреччина, в свою чергу, скористалася переворотом як приводом для введення своїх військ на територію Кіпру. 20 липня 1974 року турецькі сили висадилися на Кіпрі і захопили 37% території острова. Військові дії тривали 4 дні. Кіпр був розділений на південну частину, де живуть етнічні греки та північну — де живуть етнічні турки. Це призвело до величезної хвилі біженців (більш як 130 тис. греків-кіпріотів змушені були покинути свої домівки у північній частині острова, та 40 тис. турків-кіпріотів були переселені з південної частини острова). У 1983 на окупованій північній частині Кіпру була утворена Турецька Республіка Північного Кіпру – новостворену державу визнала тільки Туреччина, інші країни світу її не визнають.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Саме турецька спільнота проживала в покинутому селі Врешія, де ми зупинилися на ночівлю. Вся долина, в якій знаходиться село, потопає в зелені та весняних квітах, повітря наповнене ароматами мигдалевих, цитрусових, оливкових дерев, що утворюють цілі сади. Тут ми вдосталь поласували апельсинами та мандаринами з місцевих цитрусових садів.

DSC_0646.jpg

DSC_0691

DSC_0725

Вранці наступного дня, після невеличкого переходу в гірське селище Кілінія, ми відправилися до кемпінгу, який розміщений у невеликому курортному містечку – Поліс. Спокійна і розмірена атмосфера Полісу приваблює сюди стомлених жителів великих міст. Околиці Поліса і рибацького поселення Лачі овіяні духом романтики, адже, якщо вірити легенді, саме тут розгорівся роман між Адонісом і Афродітою.

DSC_0692

DSC_0916-2

DSC_0434

Это слайд-шоу требует JavaScript.

І хоч кіпріоти, як ми вже говорили, дуже віруючі християни, проте дух древності та грецька міфологія надзвичайно вкорінилися в повсякденному житті острів’ян. Величезна кількість населених пунктів, історичних об’єктів, стежок та маршрутів названо на честь міфічних богів.

Найбільш шанованою, величною та відомою є богиня кохання – Афродіта, адже за легендою саме на західному узбережжі острова, біля каменів Петра ту Роміо, вона «вийшла з піни морської».

З Поліса ми здійснили радіальний вихід до національного парку – півострова Акамас. Через Акамас проходить дві мальовничі пішохідні стежки: одна носить ім’я Афродіти, інша – Адоніса. Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина. Тому одного дня ми пройшли стежкою Афродіти, а вже наступного – Адоніса.

DSC_0738

Стежка Афродіти привела нас на вершину гори Сотірас, де ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини. Його флора і фауна найрізноманітніші на острові. Саме тут можна зустріти величезну кількість різних за мастю кіз і муфлонів. Кіпрський муфлон – дикий баран, який зустрічається тільки на Кіпрі та є його символом – він зображений на грошових купюрах, монетах, марках і навіть на емблемі авіакомпанії.

DSC_0092

DSC_0960

DSC_0167

DSC_0184

DSC_0406

DSC_0854

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до відомої Блакитної лагуни. Це нереально красиве місце, де хочеться залишитись якнайдовше. Саме на Кіпрі найчистіші пляжі в Європейському Союзі – 45 пляжів були удостоєні нагороди «Блакитний прапор», яка видається за бездоганну чистоту, екологічну безпеку та високий рівень обслуговування.

Блапк-лаг-1

DSC_0233

DSC_0373

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

 

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях

6-00 ранку… Вирушаємо до аеропорту Бориспіль… На вулиці -2 С, а вже ж 27 березня. Та настрій чудесний, адже нас чекає сонячний Кіпр. Проходимо усі перевірки і реєстрації, потім ще 3 години перельоту, знову реєстрації, і нарешті близько 14-00 вириваємося на прогріте Сонцем кіпрське повітря. Тут +25, квітуча весна у самому розпалі. Швиденько переодягаємось у футболки та шорти (хоча місцеві жителі одягнені досить тепло – у штанах та курточках), одягаємо рюкзаки на плечі і заскочуємо у місцевий автобус, що прямує до центру м. Ларнака.

DSC_0003

Це вже наш другий похід по Кіпру (ви напевно знаєте, адже слідкуєте за нашими подорожами), тому не будемо приділяти значну увагу маршруту і основним туристичним об’єктами, з ними ви можете познайомитися в статтях:

Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 1, Частина 2, Частина 3, а хочемо більш детально розкрити цікаві особливості цієї Середземноморської країни.

Розпочнемо, мабуть, з самої назви нашої статті. І так, чому ж саме острів пікапів та котів…

Базуючись чисто на наших спостереженнях, можемо вас запевнити, що Кіпр – справді країна пікапів. Адже практично всі кіпріоти їздять на цих автомобілях – чи знаходитесь ви в курортному місті на березі моря, чи забрели у невеличке гірське село – повсюдно на дорогах, біля будинків, магазинів зустрічаються пікапи різної модифкації і дати випуску. Особливо багато стареньких Isuzu, mitsubisi, toyota. Шкода, що не провели для вас статистичного дослідження і не порахували кількість побачених пікапів за одиницю часу (візьму собі на замітку для наступної подорожі), так як у поході ми їх побачили дуже багато. До речі, автомобіль на острові має практично кожен мешканець (Кіпр посідає провідні позиції у світі за рівнем автомібілізації (кількість автомобілів у розрахунку на 1000 осіб)). Навіть до великих супермаркетів відсутні пішохідні доріжки — тільки автомобільні під’їзди та й у не туристичних районах міст дуже важко зустріти пішохода. Через незначну площу на Кіпрі немає залізниці, проте автомобільні дороги мають доволі густу мережу та відмінну якість.

DSC_0405

DSC_0409

DSC_0840

Чому ж це острів котів? Тому що саме вони є справжніми господарями Кіпру і проживають повсюдно. За легендою у IV столітті на острові була величезна посуха, яка тривала довгі 17 років, внаслідок чого на Кіпрі з’явилося дуже багато змій, які настільки лякали місцевих мешканців, що вони навіть стали залишати острів. В цей же час цариця Олена, мати імператора Констянтина Великого, дорогою зі Святої землі відвідала Кіпр. Побачивши, що там стільки змій, вона наказала завезти на острів 1000 котів для боротьби з плазунами. Догляд за котами було покладено на монахів на півострові Акротирі, де згодом виник монастир. Коти за декілька років справилися із завданням, розмножилися та розбрелися по всьому острову. З того часу коти на Кіпрі стали шанованими тваринами і одним із символів острова. Зараз вони живуть на острові скрізь, де заманеться, особливо багато ми їх спостерігали біля мечеті Хала Султан Текке та біля монастиря Троодотісса. Саме біля мечеті ми провели наші першу та останню ночі походу та теж трішечки підкормили місцевих котиків.

DSC_0623

DSC_0257

Это слайд-шоу требует JavaScript.

В другий день походу, як і в минулому році, у нас був переїзд в гори Троодос. І знову ж таки нам було спершу досить важко звикнути до лівостороннього руху (постійно доводилось міркувати з якої ж сторони у нас зупинка, в яку сторону дивитись, переходячи дорогу …). Лівосторонньому руху транспорту і наявністю автомобілів з правим кермом Кіпр завдячує Великій Британії, адже з 1878 по 1960 рік острів був її колонією. Навіть сьогодні 3 % території країни належать Британії, тут розміщені дві суверенні військові бази — Акротірі та Декелія. Також за британським зразком побудовані електромережі острова, зокрема вони мають розетки на три штирі з напругою 240 вольт.

DSC_0013-3

DSC_0379

В гірській системі Троодос знаходиться найвища вершина Кіпру – гора Олімп або Олімбос (1951 м.). Кіпріоти вважають, що саме їх олімп, а не грецький, є справжньою горою богів. Саме з підніжжя цієї гори і розпочалася активна частина нашого походу. Крім Олімпа в гірській системі Троодос є ще ряд мальовничих водоспадів, венеціанські мости та неймовірні гірські села. І знову ж таки, як і минулого року, Троодос зустрів нас не дуже привітно. А чого ми хотіли? Гори ж є гори. Навіть на Кіпрі погоду тут важко передбачити. Безперервний дощ, який супроводжував нас майже дві доби, дещо пригнічував морально-психологічний стан нашого колективу, а вночі другого дня сталося те, чого від Кіпру ми очікували найменше: спочатку піднявся потужний вітер, а потім вдарив грозовий дощ, який тривав добрі 3 години, злива «як з відра», таке враження, що випала кількамісячна норма опадів.

DSC_0259

DSC_0293

DSC_0333

DSC_02712

DSC_0398

Третій день розпочався з відвідин найвисокогірнішого монастиря Кіпру – Троодітісса. Кіпріоти є досить віруючою нацією і це виражається не лише у відвідуванні церкви, а й у повсякденному житті – в їхній доброзичливості та взаємодопомозі, дружелюбності, щирості. Більша частина населення сповідує православне християнство. Кіпрська церква є автокефальною (тобто адміністративно самостійною) та однією з найстаріших у світі. За свідченнями істориків саме на Кіпрі було утворено першу християнську державу. В країні нараховується більше ніж 500 храмів та монастирів, і церква відіграє важливу роль в громадсько-політичному житті країни. Вона володіє величезним багатством: їй належить велика частка земель, туристичних об`єктів та капіталу країни. Так як наша подорож майже співпала з пасхальними святами, то ми малу змогу побачити як їх відзначають на Кіпрі. Святкування Великодня розпочинається за тиждень до свята. Усі міста прикрашаються у національні кольори, повсюдно встановлюються макети пасхальних кошиків та великодніх крашанок, вводиться святковий графік роботи державних установ, сфери послуг та громадського транспорту. Так, зокрема, громадський транспорт їздить по святковому графіку, де значно менше рейсів, скорочуються годи