Порту: знайомство під келих портвейну

Новий 2019 рік ми зустрічали в Італії й нам це так сподобалося, що 2020 рік вирішили теж зустріти в іншій країні. Андрій Марущинець – мій чарівник-втілювач мрій — як задумає щось, його ніщо не зупинить. А задумав він показати мені океан. 🏄‍♂️Можливо на нього вплинули мої постійні наспівування: «Хочу на берег океана»🌴🏝️, при тому, що я така стара, що пам’ятаю цю пісню у жіночому виконанні, а не Олега Винника.

✍️Задумав – зробив. Хоча це було не просто. Води океану ми вирішили «скуштувати» на Канарських островах. Але так як 🎶«А на Канарах лучше чем на нарах» (а це наспівував Андрій), то перед новим роком сюди рветься чи не пів європейського світу. Самі розумієте – попит = пропозиції, а тому і квитки на переліт, і проживання в декілька разів виросли в ціні, та ще й закінчилися вільні місця (хоча ми почали моніторити за 2 місяці).
❓Думаєте Андрія це спинило? Ні!! Він все ж таки побудував маршрут, завдяки якому нам вдалося побачити неймовірне місто і стерти ще одну країну на нашій скреч-карті Європи.

🌇Порту… Ще з висоти пташиного польоту, а вірніше з ілюмінатора літака, це місто закохало мене в себе. І незважаючи на те, що знайомству з ним передувала безсонна ніч в Мадриді – наш ентузіазм і бажання побачити усе просто зашкалювали. Більше них було хіба що бажання випити кави☕ і поїсти в місцевому кафе.

✍️Місто Порту виникло на базі портового містечка Порт Кале. Одні вчені вважають, що його заснували грецькі колоністи і назва походить від грецького слова калліс –«прекрасний». На думку інших, його заснували римляни й назвали Кале — скорочено від назви Теплий порт. Ви знаєте, мені підходить і той, й інший варіант, адже це дійсно надзвичайно мальовниче, затиште місто, і як на мене – дуже тепле. Ми наче не в кінці грудня сюди приїхали, а по нашим міркам десь у травні.

Порту – єдине місто Європи, яке тричі вигравало звання European Best Destination. З 1996 року історична частина міста знаходиться під охороною ЮНЕСКО і є Всесвітньою спадщиною.

🚉Своє знайомство з містом ми розпочали з вокзалу Сан-Бенту. Будівля зведена в ХІХ ст.. на місці старого монастиря і вражає більше, ніж деякі музеї. Стіни вокзалу представляють собою картини з історії Португалії, викладені знаменитим біло-блакитним кахлем азулєжу.
Азулєжу є головним аспектом португальської архітектури, оскільки його застосовують на стінах, підлозі та навіть стелі і зустрічається у інтер’єрах та екстер’єрах церков, палаців, звичайних будинків, шкіл, ресторанів, барів тощо. Воно використовувалось не лише як орнаментальна форма мистецтва, але й мало специфічну функціональну здатність, як регулювання температури в будинках.

🕍На найвищій точці Порту розташований Кафедральний Собор, побудований ще в ХІІ столітті. Саме навколо нього згодом зводилися жилі будинки і розросталося місто. Він помітний з будь-якої точки Порту, а з його оглядового майданчику відкривається неймовірний вид на усе місто.

🕍Від Кафедрального собору, по вузеньким старим вуличкам і переходам ми спустилися до однієї з найвідоміших споруд міста – мосту Дона Луїша І. Збудований міст за проєктом учня та компаньйона Гюстава Ейфеля — Теофіла Сейріга у 1886 році, а названий на честь тодішнього короля.🌉Сьогодні це залізничний, автомобільний і пішохідний міст через річку Дору, він з’єднує місто Порту та місто-супутник Віла-Нова-ді-Гайя.

Пішохідною частиною мотсу ми перейшли в це містечко, адже з нього відкривається найкращий вид на місто Порту та міст Луїша І. Саме Віла-Нова-ді-Гайя є головним центром виробництва портвейну: тут концентрується більшість виноробень, порт та біржа вина.

Саме долина річки Дору, є батьківщиною відомого нам міцного червоного вина – портвейну. А завдячуємо ми відкриттю цього напою не лише португальцям, а і британцям. В XVII столітті англійці почали активно освоювати португальський ринок вина. Причиною того були зіпсовані стосунки з Францією, що змушувало комерсантів шукати нові виноробні місця.

⚓⛵Шлях із Порту до берегів Темзи в умовах парусного флоту займав багато місяців. Вино, яке перевозили на кораблях в бочках, довгий час знаходилося без належного догляду, без доливки, внаслідок чого воно псувалося. Португальські винороби помітили, що більш міцні вина добре переносять морське перевезення і не втрачають якість. Це наштовхнуло їх на думку перед подорожжю доливати до вина спирт, відігнаний з вина. Є думка, що ледачі працівники-селяни вливали спирт в бочки з суслом, не дочекавшись закінчення процесу бродіння. У напої залишався цукор і виходило солодке міцне вино, яке зберігало стабільність протягом тривалого транспортування. Проте, є легенда, що перше міцне вино спробували ліверпульські виноторговці, що прибули в 1678 році за партією вина до аббата Ламегу. Той пригостив їх незвичним напоєм, щедро збагаченим коньячним спиртом. Гостям сподобалось і саме вино, й ідея. Так розпочалося звеличення портвейну, або порто, як його називають в Португалії.
Звісно, ми не могли не продегустувати цей напій на його батьківщині. Напевно, це був перший пункт у моєму з Андрієм списку «зробити-побачити». Портвейн виявився досить смачним і дуже підступним…

✍️На протилежному від Віла-Нова-ді-Гайя березі річки Дору простягається найколоритніший та найвідоміштй квартал Порту – Рібейра. Це вузенькі, вимощені бруківкою вулички з різнокольоровими будинками, лавками ремісників, безкінечними сходами і барами з портвейном. ⛵Звідси відходять катери для прогулянок і старовинні кораблі.

👩‍🍳Пройшовши вздовж набережної, всіяної ресторанами з сотнями столиків на літніх майданчиках, повністю заповненими туристами, повз аромати морепродуктів, м’яса і смаженої картоплі, ми страшенно зголодніли. Але як завжди пообідати вирішили в більш віддалених від туристичних районів закладах. Андрій дуже любить автентичні кафе і ресторани, куди обідати ходять місцеві, де офіціанти не знають англійської, а більшість столиків зайнята дідусями, які неквапливо сьорбають каву, вино чи пиво і голосно щось обговорюють. І ми вже знали, де знаходиться такий заклад (поруч з Ратушею «Almada Café»). Тому попрямували саме туди. В обідню пору нам пощастило захопити останній вільний малесенький столик, який щільно прилягав до іншого чужого столика.

🍛Жителі Порту пишаються основними трьома стравами: тріпаш-а-мода-ду-Порту, франсізінья і бакаляо. Перша страва прийде до смаку всім, хто любить тушене свиняче м’ясо з нутрощами і квасолею. Francesinha — це великий гарячий бутерброд, який складається із хліба, декількох різновидів м’яса і ковбас, все це подається під плавленим сиром і пивним соусом. Bacalhau – португальська тріска, або в кулінарії солено-вялена тріска. Існує більше 365 способів приготування бакаляо, по одному на кожен день року.
Андрій замовив франсізінью, я – запечену тріску з картоплею, ну і звісно ж по бокальчику портвейну. Після такого обіду не те що не хотілося більше ходити, а і не моглося.) Заплатили ми за це до 10 євро.

А ще Порто має вихід до Атлантичного океану, і туди можна дістатися громадським транспортом (метро чи автобус). Ми вибрали другий варіант і з самого ранку наступного дня — відправилися до узбережжя Атлантичного океану. Це було перше знайомство з океаном. Він вразив мене і зачарував своєю потужністю, силою та гуркотом хвиль, що налітали на берег і розбивалися в мільярди краплинок на 2-3 м у висоту, свіжістю вітру, що сплутував волосся, криком чайок і пустими пляжами, вздовж яких неспішно прогулюються туристи та виходять на пробіжку місцеві жителі. Звісно що нове знайомство ми вирішили одразу відсвяткувати, тому прихопили з собою бутилочку місцевого винця. В подорожах не гріх посмакувати ним і вдень.

На набережній, біля гирла річки Дору вже близько 150 років слідкує за безпекою та спокоєм маяк Мольхе до Дору, об стіни якого з неймовірним гуркотом розбиваються прибережні води. Сьогодні він виконує більше туристичну функцію. Подорожуючі приходять сюди помилуватися неймовірними пейзажами, що поєднали безкрайній океан, гарну набережну з пальмами і велич маяка. Ми теж пробули тут досить довго, намагаючись спіймати в кадрі

Порту залишило масу позитивних вражень і ще обовязково повернемося в це місто і Португалію. Ми однозначно рекомендуємо відвідати це дивовижне місто, адже тут не лише мальовничо, затишно, а й досить дешево, якщо дивитись по європейським міркам.

Тетяна Прокопчук, Андрій Марущинець


Порту: знайомство під келих портвейну

Новий 2019 рік ми зустрічали в Італії й нам це так сподобалося, що 2020 рік вирішили теж зустріти в іншій країні. Андрій Марущинець – мій чарівник-втілювач мрій — як задумає щось, його ніщо не зупинить. А задумав він показати мені океан. 🏄‍♂️Можливо на нього вплинули мої постійні наспівування: «Хочу на берег океана»🌴🏝️, при тому, що я така стара, … Читать далее Порту: знайомство під келих портвейну

Стежками середньовічного П`ятиземелля

В листопаді 2019 відбулася подорож Клубу мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» на лігурійське узбережжя Італії в Чінкве Терре. Ми поїхали туди в самий розпал «не сезону» і не прогадали, адже нижній шар атмосфери, попри всі прогнози, був теплим і сонячним. У нас залишилася величезна кількість фото, а ще більше вражень, тому розповідь про трекінг до Чінкве Терре … Читать далее Стежками середньовічного П`ятиземелля

Автоподорож Елладою. Частина 5. Афіни

Афіни – колиска Західної цивілізації, батьківщина демократії, театру, більшості гуманітарних наук та дисциплін, основних математичних принципів, філософії, історіографії, політичних наук тощо. І одне з найбільших наших розчарувань… За частотою згадок місто стоїть на одному щаблі з Римом, Парижем чи Лондоном. А від так у нас теж були певні очікування щодо нього. Проте, перше враження не … Читать далее Автоподорож Елладою. Частина 5. Афіни

Автоподорож Елладою. Частина 5. Афіни

Афіни – колиска Західної цивілізації, батьківщина демократії, театру, більшості гуманітарних наук та дисциплін, основних математичних принципів, філософії, історіографії, політичних наук тощо. І одне з найбільших наших розчарувань…

За частотою згадок місто стоїть на одному щаблі з Римом, Парижем чи Лондоном. А від так у нас теж були певні очікування щодо нього. Проте, перше враження не з найприємніших. Центр міста – сіра однотипна забудова, наче нагромадження великих бетонних коробок, брудні вулиці,  майже всі перші поверхи будівель обмальовані графіті. На вулицях досить багато безхатьків. Найбільшим шоком були наркомани, які зосередилися в одному з провулків неподалік нашого місця проживання, і прямо на вулиці вживали наркотики. Здається це спеціальне місце, де їх не турбує поліція. Окремі райони, такі як Омонія,  є перевалочним пунктом для вихідці з арабських країн – у них там ніби своя республіка. Але так не всюди. Є й досить охайні туристичні вулиці й райони. А більш заможніші греки проживають на окраїні Афін.

Проте, плюси цього всього – досить дешеве житло в центрі. Ми орендували квартиру з непоганим ремонтом і величезним балконом (на якому ми провели 50% нашого перебування в столиці) в центрі міста на три доби  за 50 євро на особу. Попри перше враження в Афінах все таки є дуже гарні місця та об’єкти. Наш ТОП місць, які варто відвідати:

Анафіотика. На нашу думку це наймальовничіший та найбільш неповторний район Афін, який розміщується на схилі Акропольського пагорба поруч з Плакою. Районом його назвати можна досить умовно, адже він дуже маленький – всього дві вулички і 45 будиночків. Він зовсім не схожий на нові райони Афін. Потрапивши сюди, складається враження, що ми не в місті, а в невеличкому острівному селищі. Район відносно новий і збудований лише в 1841 році вихідцями з острова Анафі. Століттями будівництво на схилах Акрополя було заборонено, бо так сказав дельфійський оракул і тільки в 19 ст. його слово було порушено.

В Анафіотиці хочеться сфотографувати кожні двері, кожне віконечко, кожне деревце. Саме тут знаходиться найвужча вуличка Афін шириною 45 см. На ній одна на одну наповзають білосніжні стіни мазаних будиночків з різнокольоровими віконцями та дверима. Навкруги ростуть оливки та фруктові дерева.

Тут немає ні магазинчиків, ні ресторанів. А ще з відси відкривається гарний вид на Афіни.

Плака — найстаріший, найвідоміший, найбільш людний квартал Афін – серце міста, його історичний центр. Він розміщений між Акрополем та центральною площею міста — Сінтагмою. Тут вузенькі вулички, мальовничі будиночки і величезна кількість ресторанчиків та таверн, сувенірних лавок та магазинчиків. Столики традиційних ресторанів та таверн розміщуються прямо на сходах вузьких вуличок. Саме тут варто спробувати щось з грецької кухні.

Лікавітос. Найкраща панорама на місто відкривається з гори Лікавітос, яка є і найвищою вершиною міста – 277 метрів. Саме з цієї точки Афіни відкриваються як на долоні – від Акрополя до морського узбережжя. В перекладі Лікавітос означає «вовчий пагорб». В античні часи гора була прихистком вовків і афінці її уникали. Піднятися на гору можна на фунікулері або пішки. Підйом доволі простий – східцями через парк. Ми на вершину піднімалися двічі – одного разу на заході Сонця, а наступного дня на світанку. В цей час види звідси найбільш захоплюючі.

Сінтагма. Центральна площа Афін та всієї Греції (як Майдан Незалежності в Україні), яку ще називають площею Конституції. На ній розміщений колишній Королівський палац, в якому зараз знаходиться грецький Парламент.  Найбільш цікавою подією, яка приваблює сотні туристів на площу Сінтагма є зміна почесного караулу біля пам’ятника Невідомому Солдату. Видовище досить цікаве і його варто подивитися. Солдати королівської гвардії – евзони, у досить кумедному одязі (білі колготки, спідниця, та чудернацькі черевики, вагою 3 кг кожен) змінюють один одного, виконуючи при цьому чіткі однакові рухи.

Філопаппу. Ця гора розміщується поруч з Акрополем і з неї відкривається один з кращих видів на нього, й зокрема на Парфенон.

Афінський Акрополь. Це найвідоміша та найбільш відвідувана пам’ятка Афін та всієї Греції. Античне місто, яке збереглося до наших днів, й знаходиться на пагорбі Акрополіс. Він офіційно проголошений як провідна пам’ятка загальноєвропейської культурної спадщини. Ми вирішили не заходити в нього по декільком причинам: — вхід до архітектурних пам’яток коштує 20 євро + 10 євро у музей; — ми уже відвідували дещо схожий, хоч і менших масштабів та значущості комплекс – Дельфи; — ми більше географи, а не історики; — великі черги туристів.

Чи варто їхати в Афіни і чи поїхали б ми знову? Однозначно так!!! Але не більше, ніж на один день.

Автоподорож Елладою. Частина 4. Острів Лефкада та місто Дельфи

Досі пам’ятаю ті неймовірні відчуття, те пережите захоплення від відвідин Метеор. Добре, що зараз ми користуємося цифровими фотоапаратами, адже скільки  мені потрібно було б плівки, щоб закарбувати все побачене нами в подорожі.  Далі наш маршрут пролягав до західного узбережжя материкової Греції. Тут Еллада омивається водами Іонічного моря.

Ночували в кемпінгу на березі моря, а вранці відправилися у напрямку острова Лефкада. Дістатися на острів досить просто. З материковою частиною він з’єднується понтонним мостом і насипною дамбою. Перед в’їздом на міст розміщений середньовічний замок Айя-Мавра. Оскільки були поруч і був час, вирішили відвідати цю пам’ятку (вартість входу – 2 євро, що дуже дешево по європейських мірках). Чесно кажучи, замок нас не вразив. Від нього залишилося лише кілька руїн внутрішніх споруд і стіни. Проте, зважаючи на його положення, колись він мав дуже стратегічне значення і багату історію.

Після обіду ми потрапили на острів Лефкада. Основним його багатством є білосніжні піщані пляжі («лефкада» з грецької — білий) та бірюзова водичка…

Релаксували на пляжі Порто Катсікі — місці, де білі скелі висотою до 200 м різко обриваються до моря, утворюючи бухту з білою, прозорою галькою і світло-блакитно-лазурною водою. Від стоянки і декількох кафешок до лінії води ведуть понад 100 сходинок, вирубаних у скелі. З грецької, Порто Катсікі перекладається як «пляж кіз», адже лише вони могли дістатися сюди до того, як було побудовано сходи.

Скупавшись та відпочивши, помчалися далі в пошуках пригод — дивитися на один з найкращих заходів Сонця. В Греції майже завжди вони неймовірні, але цей був особливий…

Не щодня ти спостерігаєш як догорає день, гублячи свої різнобарвні промені у хвилях моря, забарвлюючи у багряний прямовисні скелі та змінюючи природнє сонячне освітлення на штучне, яке з приходом темряви все більше проривається з-під куполу маяка і надсилає сигнали яхтам, кораблям на десятки миль вглиб моря.

Наступний день нам приніс можливість зануритися в історію та культуру античної Греції. Біля підніжжя гори Парнас, в неймовірно мальовничому природному оточенні, розташувалося одне з найвідоміших міст Стародавньої Греції – Дельфи – центр античного світу. Місто овіяне багатьма міфами.

Згідно одного з них, Зевс, вирішивши визначити центр світу, випустив з протилежних кінців двох орлів. На те місце, де птахи зустрілися та впали, пронизавши один одного своїми клювами, верховний бог метнув величезний камінь, тим самим відмітивши, де знаходиться Пуп Землі. Цей камінь впав якраз на південно-західному схилі гори Парнас і зберігається зараз у музеї в Дельфах. Вхід до музею – одного з найкращих в країні зібрань предметів давньогрецького мистецтва, та до розкопок храмового комплексу коштує 12 євро.

Ми змогли вільно прогулятися серед античних пам’яток, роздивитися кожен експонат музею, адже приїхали після обіду (хоча вийшло дещо ризиковано, бо в цей день музей зачинявся о 17-30 – ми якраз встигли усе подивитись), та ще й не забуваємо, що у вересні туристів значно менше.

Сьогодні від одного з найбагатших храмових комплексів залишилися лише руїни. Проте, в стародавні часи Дельфи в Греції були відомі тим, що тут розташовувалося святилище в честь богів. Коли нове покоління богів з Олімпу, що вже прийняли людську подобу, винищувало по всій землі своїх ворогів-попередників, Аполлон прийшов в Дельфи і вбив величезного змія Піфона, який в темній печері зберігав таємниці матері-землі. Аполлон став сам завідувати таємними знаннями. Так з’явився оракул (місце для пророцтв) Аполлона в Дельфах. Згодом на цьому місці було збудовано храм Аполлона, в центрі якого існувало святилище, де і був оракул. На фронтоні храму розміщувалися відомі надписи «пізнай самого себе» та «нічого надміру», спрямовані на массу людей, що йшли сюди з усього еллінського і варварського світу аби дізнатися істину про минуле, сьогодення і майбутнє, яку повідомляла жриця-піфія. Спершу раз в рік, потім майже кожен місяць, а далі щодня вона підіймалася на бронзову триногу, встановлену на скелі над розщелиною, вдихала пари, які просочувалися з надр, і жувала листя лавра – священного дерева Аполлона. Далі піфія впадала в транс і починала щось бурмотіти. Тоді жреці прочитували їй запитання паломників і записували нескладне бурмотіння, яке потім перекладали віршами.

Пророцтва жреців були неоднозначні й лише від самих паломників залежало, як вони їх зрозуміють. Наприклад, на початку греко-перської війни, афіняни звернулися за порадою і отримали відповідь, що лише дерев’яні стіни дає Зевс для спасіння себе і нащадків. Вони змогли правильно трактувати пророцтво, що порятунок знайдуть завдяки своєму флоту. А от лідійський цар Крез, отримавши відповіді на свої три запитання, останні два інтерпретував невірно. Найвідоміша відповідь на запитання чи варто йому першому розпочинати війну — Якщо цар піде війною на персів і перейде річку Галіс — могутнє царство зруйнує. Крез не зрозумів, що мова йшла про його власне царство.

Посередництво жреців вносило в спілкування з богами людську інтригу. Кожен паломник повинен був супроводжувати своє запитання подарунком або жертвою. Якщо подарунок був кращим, ніж у інших, відповідь давалася позачергово.

Царі, багатії, цілі міста і країни несли в святилище подарунки, ставили статуї і колони, зводили і ремонтували храми. Острів Наксос поставив величезного мармурового сфінкса, острів Керкіра звів ще більшого мідного бика з золотими рогами поряд – зараз це експонати місцевого музею.

Раз в чотири роки змагання між містами в Дельфах приймало ще більш наочну форму. Для спокутування вбивства божественного монстра Піфона Аполлон, по тогочасним звичаям, заснував поминальні ігри, названі Піфійськими. Спортивна частина ігор проводилася на стадіоні вище святилища (зберігся значно краще знаменитого олімпійського) і на іподромі нижче (не зберігся взагалі). Музичні і поетичні конкурси відбувалися в театрі (теж відмінно зберігся) прямо над храмом Аполлона. Переможці отримували право ставити в Дельфах свої статуї.

Проте, далі були римляни-завойовники, а потім християни… З часом роль і значеня міста було втрачено, і воно, в прямому сенсі слова, було поховане під землею та камінням. Над ним утворилося селище пастухів – Кастрі. І тільки в ХІХ французькі археологи розкопали античні Дельфи, руїни якого ми й відвідали…

На ночівлю ми зупинилися в затишному кемпінгу на узбережжі Коринфської затоки поруч з Дельфами, посмажили сувлакі та заглибилися в лаунж.

Автоподорож Елладою. Частина 3. Метеори

Знову дуже раннє пробудження. У подорожах так завжди – не варто гаяти дорогоцінні хвилини на сон. Тому, зваривши собі ранкової міцної кави й розливши її по чашках, ми примостилися в плетених кріслах на маленькій терасі затишного ресторанчика і під щебетання птахів спостерігали, як під дією перших промінчиків змінює свій колір небо з темно-синього до спершу рожево-жовтого, а потім блакитного…

Егейське море сьогодні дуже спокійне і тепле. І пляж тут чудесний для купання. Зайшовши в море 2-3 метри по дрібній гальці, далі ступаєш на біленький пісочок. Вода неймовірно чиста і дуже поступово набирається глибина. Проте й купатися довго немає часу. Нас чекають нові пригоди. Збираємо речі й вирушаємо в дорогу у регіон Фесалія.

На рівній поверхні Фесалійської рівнини здіймаються грандіозні скелі, які сягають висоти понад 600 м над рівнем моря і є рідкісним геологічним явищем. Вони утворилися більш ніж 60 млн років тому і були кам’янистим дном доісторичного моря. Після відходу води, внаслідок фізичного вивітрювання утворилися гігантські кам’яні стовпи різноманітних форм – Метеори. Дослівно перекладається «ті що ширяють у повітрі між небом і землею».

Античні легенди стверджували, що колись тут жили кентаври, які ховалися на неприступних скелях зі своєю здобиччю – жінками сусіднього племені лапифів. За іншими повір’ями, десь тут, в Метеорах, був вхід в Тартар – найглибшу безодню, де нудилися повалені Зевсом титани.

Протягом тисячоліть ці скелі здіймалися над Фесалією й пустували. Однак десь в Х столітті в скелях оселилися перші монахи-відлюдники, які жили в печерах. Так продовжувалося ще сотні років. А в XIV столітті на Афон напали сарацини, і монахи змушені були тікати. Прихисток вони знайшли на Метеорах і згодом розпочали будівництво монастирів на вершинах кам’яних стовпів. Найпершим був збудований монастир Мегало Метеора, на найвищій скелі висотою 613 метрів. Далі кількість унікальних будівель тільки збільшувалася, в роки найбільшого розквіту тут налічувалося 24 монастирі.

І справді важко повірити, що ці монастирі були споруджені людьми ще в середні віки, навіть зараз таке будівництво здавалося б чимось неймовірним. Існує дві версії стосовно будівництва монастирів: 1) за допомогою системи драбин і риштувань; 2) завдяки конструкціям з мотузок.

Раніше не було доріг і сходів до Монастирів – вони буквально ширяли в повітрі. Ченці й паломники підіймалися на скелі в сітках і кошиках, які за допомогою ручних блоків витягали на вершини. Сам підйом вже був випробуванням віри: вітер розгойдував сітку над прірвою та бив об прямовисну скелю. Відомі випадки, коли мотузки рвалися.

Так було аж до XX століття, зараз фактично до кожного монастиря прокладена автомобільна дорога, встановлені мости, прорубані сходи. І хоча з 24 монастирів, що існували в період розквіту Метеор, зараз працює тільки шість, проте й зараз є на що подивитися. Кожен з монастирських комплексів є пам’ятником історії й архітектури. Всі будівлі вбудовані в скелі, не порушуючи їх цілісності, й кожна до того ж не схожа на іншу. Це місце насправді можна назвати восьмим чудом світу.

З 1988 року монастирський комплекс «Метеори» входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Саме завдяки своїй унікальності, красі, багатій історії Метеори користуються величезною популярністю серед туристів з усіх куточків світу. Їх тут дуже багато. Проте, якщо ви хочете завітати в один з монастирів – потрібно приїжджати сюди вранці, десь до 9 год – монахи якраз відкривають свої двері для відвідувачів, черги не такі великі й авто ще є де припаркувати. А вже після 16-17 год двері для відвідувачів зачинені.

Ми в монастирі не заходили – часу багато не було, й у чергах стояти не хотілося. Проте, фото на їх фоні наробили вдосталь.

Нагулявшись, намилувавшись, нафотографувавшись, толкові туристи відправилися на ночівлю до узбережжя Іонічного моря.

Далі буде…

В цьому році у вересні знову зустрічаємося з Грецією — Автоподорож Елладою, можете приєднатися до нашої команди!

Похід по Трахтемирову

В кінці червня наш Клуб мандрівників «Подорожуй Толково» святкував свій день заснування. Відзначити цю подію вирішили, як не дивно, в мандрах. Ми відправилися у невеличкий похід по пів острову Трахтемирів, який розміщений на Дніпрі (між Ржищевом і Каневом) в межах Черкаської області.

Трахтемирів має просто колосальну історію: різні епохи та культури наклали свій відбиток на ці території. Щоб не переобтяжувати текст аж занадто великим екскурсом в історію та не перетворювати його у непосильний лонг-рід, напишемо лише декілька загальних фактів про ці землі:

  • Перші поселення на півострові утворилися ще 100-120 тис. років тому. Тут знайдені сліди городищ, стоянки та кургани Скіфської, Трипільської, Зарубинецької та Черняхівської культур;
  • За часів Київської Русі тут існувало 4 міста (у літописах найчастіше згадується місто Заруб, яке було найбільшим) та один з перших монастирів — Пречистинський;
  • В часи козацтва утворилося місто Трахтемирів. На думку деяких істориків місто було столицею реєстрового козацтва (за часів Петра Сагайдачного). В ті часи це був важливий центр на Дніпрі, а у пік свого розквіту його населення сягало 30 тисяч осіб. В цей період на півострові розміщувався неприступний замок-фортеця, потім місто було зруйноване турками, і далі воно розвивалося як звичайне невеличке містечко;
  • В період Другої світової війни, під час битви за Дніпро, на півострові був сумнозвісний «букринський плацдарм», де загинуло від 200 до 400 тис солдатів;
  • У 70-х роках під час будівництва Канівської ГЕС село Трахтемирів було частково затоплено, частина місцевих жителів  була відселена, інші ж виїхали, і на сьогодні в с. Трахтемирів зареєстрований лише один житель.

Попри невелику відстань від Києва (близько 150 км), як не дивно, але добратися до півострова громадським транспортом доволі складно. Зі столиці лише один раз на день ходить маршрутка до Великого Букрина, але зважаючи, що нас зібралася група, цей варіант одразу відпав, адже поміститися з рюкзаками навряд чи вийшло б. Тож було вирішено доїхати приміською електричкою до Миронівки, а вже звідти, замовленим заздалегідь транспортом, дістатися до села Трахтемирів. Мікроавтобусом ми доїхали до шлагбауму, який встановлено на околицях села, і саме звідси розпочали свій маршрут – від вказівника Трахтемирівський ландшафтний регіональний парк. Пройшовши декілька десятків метрів, вийшли до оглядового майданчика, звідки відкриваються панорами Канівського водосховища. Тут встановлено пам’ятний хрест, поруч є відоме дерево у формі тризуба.

Від оглядового майданчика ми вийшли на викладену тротуарною плиткою доріжку, яка вивела нас до руїн колишнього мисливського угіддя. Справа в тому, що у 2000 році на Території Трахтемирівського півострова створили приватний ландшафтний парк, а по суті було створено приватні мисливські угіддя, які належали одіозному екс-голові Нафтогазу – І. Бакаю. Землі ландшафтного парку були обнесені парканом, було встановлено вежі з озброєною охороною, шлагбауми на дорогах. На території ландшафтного парку побудували великий мисливський будинок, (до речі перша хонка була якраз тут, а не в резиденції Януковича), вишки для полювання, будинки для гостей, вертолітний майданчик і купу бесідок. Також сюди завезли велику кількість диких тварин – кабанів, лосів. Сюди приїздили чиновники та олігархи на полювання, а доступ для звичайних громадян був закритий. Лише після Революції Гідності були зруйновані паркани і відкрито доступ. Сьогодні це доволі популярний туристичний об’єкт, але від колишньої розкоші залишилися лише руїни, напіврозібрана доріжка з тротуарної плитки, нетипові для місцевості дерева, а також дикі тварини.

Після огляду території колишнього маєтку відправилися мощеною доріжкою вглиб півострова, пройшли повз закинутий дитячий табір, на території якого стоять нові фінські будиночки, де за часів діяльності мисливських угідь зупинялися гості, а сьогодні розміщується адміністрація РЛП Трахтемирів.

Одразу за табором мощена доріжка закінчилася і далі вже йде звичайна грунтова стежка. Буквально через 100 метрів вийшли до будиночка, який виглядав доглянутим: з побіленими стінами, гарною клумбою, скошеною травою…Мабуть чиясь дача.

Метрів за сто від нього біля дороги ми побачили надпис на дереві: «Люди доброї волі здраствуйте! Ласкаво просимо».  Так ми зрозуміли, що дійшли до будинку найвідомішого та єдиного офіційного жителя с.Трахтемирів – Олега Георгійовича Петрика, який більше відомий за прізвиськом «Скіф». Будинок  у нього незвичайний, побудований у козацькому стилі, стіни та кути розмальовані різноманітними орнаментами, а на зовнішній фасадній стіні — щит та меч.

Ще до поїздки я читав про цю незвичайну людину і що він завжди радий гостям, і завжди розповідає цікаві та незвичайні історії про Трахтемирів. За чутками Скіф був дисидентом. В цьому будинку він живе самітником вже більше 30 років, без світла і газу, відмовившись від соціуму, в повному єднанні з природою… Тож ми вирішили завітати в гості. На порозі нас зустрів вусатий чоловік з сивим довгим волоссям, на вигляд років 60, він одразу запросив усіх нас до свого будинку.

Як тільки я ступив крок до хати, одразу аж в серці похололо – до мене йшов здоровенний пес, зростом мені десь по груди – російський хорт, але Скіф одразу сказав, що він добрий і нікого не троне. Поруч бігало ще з 5 невеличких собачок, як виявилося пізніше досить рідкісної породи – левретка.

Кімнати були більше схожі на музей, ніж на жиле приміщення – багато всіляких дрібниць, старовинні горщики, посуд, зброя, обладунки. Багато картин, книг, величезний камін.

Запросивши усіх нас присісти – Скіф, сівши на лежанці в центрі кімнати, почав розповідь з питання – чи розуміємо ми взагалі куди потрапили? Чи був хтось до цього на півострові? Коротко розповівши історію, він наголосив, що Трахтемирів — це унікальне місце — сакральне серце України, і біля висоти 222 (знаходиться десь за 2 км від його будинку) центральна зона святилища,  –аномальна зона, місце де не діють правила фізики. Саме там точка сили, яка позначена на всіх езотеричних картах світу. Вже десь за 300 метрів від його будинку за бетонними блоками, у напрямку висоти 222, починається святилище, природний храм. Воно може або зцілити або навпаки відібрати силу…

Подякувавши за цікаву розповідь ми попросили води для приготування їжі (великий недолік пів острова – відсутність чистої питної води), проте виявилося, що колодязя ніде поруч немає, тільки на узбережжі водосховища біля самої води є джерело, з якого виведено трубку і можна накачати воду тільки ручною помпою. Тож Скіф, взявши помпу, провів нас до джерела, дав свої каністри та допоміг набрати води. Далі ми почали перехід до місця сили – висоти 222, який зайняв у нас приблизно 40 хвилин. На висоті встановлений геодезичний триангуляр. Робимо привал та насолоджуємося чудовими панорамами Канівського водосховища. На іншому березі відкривається Переяслав-Хмельницький. Висота не заліснена – вся у різнотрав’ї та квітах.

Перепочивши, продовжуємо рух у напрямку Батурової гори, біля якої планували розбити табір. Стежка вже не така натоптана і, після спуску з висоти 222, йде густим лісом. Орієнтуватися було доволі складно, адже стежки не натоптані, крім того багато звірячих тропок, в якийсь момент взагалі збилися з дороги, довелося трішки поблукати. В лісі величезна кількість окопів та траншей часів Другої світової війни. Через якусь годину все таки вийшли під Батурову гору. Там дуже гарні місця для табору і вже було декілька груп туристів.

Ми вибрали собі найкраще та найзатишніше місце — з одного боку воно захищене дюною від вітрів з водосховища, з іншого — густим лісом. З вершини дюни відкривався неймовірний вид на Трахтемирівськивй заповідник та марків Шпиль. Тут я за фотографував 2 неймовірно гарні заходи сонця…

А далі нас чекав лаунж з шашликами, купанням у водосховищі та засмаганням. Під Батуровою горою ми отаборилися та провели 2 ночі.

Похід траневою Чорногорою

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

Похід по Кіпру 2019. Щоденник Тані. Частина 1

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Осінній похід високогір`ям Українських Карпат

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

Останні промені сонця над горами неподалік від місця нашої ночівлі

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

А там в далині Мармароси…
Наша команда у повному складі на найвищій точці України
Осінні Карпати…

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.