Метка: Карпати

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

• Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2
• Червневий похід в Карпати: випробування стихією
• «Вот это поход!» Гуцульськими Альпами

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

Зима в наших широтах – не найкращий час відпочинку для любителів туристичних подорожей. Ця пора року більше підходить поціновувачам складних туристичних підйомів на гірські вершини зі спеціальним для цього оснащенням, а також приборкувачам лиж, сновбордів та саней.

Але і вдома 3 місяці всидіти дуже важко. Так як Таня не відноситься ні до першої, ні до другої категорії вищезгаданих любителів зимового відпочинку (їй би більше в ковдрі лежати, пити каву під плаксиву мелодраму… Хоча, сани приборкати вона все ж таки може)))), ми вирішили зробити легку міні-подорож у зимові Карпати і при цьому всьому витратити мінімум коштів. Відтак і вибрали схили Боржави, зокрема, курорти Воловець, Піддубовець, Пилипець. А чому ми вибрали цей район можна дізнатися у статті — Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць.

Кожну свою подорож ми розпочинаємо з розробки детального тревел-плану: завчасної купівлі квитків, бронювання житла, пошуку інформації про найцікавіші об’єкти та їх положення. Тож квитки на потяг до Воловця ми купили ще за місяць до подорожі, взявши майже останні і лише купейні місця. План був наступним – насолодитися протягом двох діб засніженими гірськими краєвидами, а третій день провести, блукаючи затишними вуличками Львову. Тому квитки назад купували на потяг у напрямку Львів-Київ, а з Воловця до Львову дісталися на «комфортній» приміській електричці (продаж квитків на неї розпочинається за 10 днів до відправлення). Рекомендую про квитки дбати завчасно, Карпати – особливо взимку – дуже популярний туристичний об’єкт.

Наступний етап планування – бронювання житла. Найбільшу кількість варіантів проживання в Карпатах можна знайти на сайті karpaty.info, проте, продзвонивши близько 20 садиб та готелів у Пилипці, виявилося, що майже всі вони заброньовані, а ті, які вільні – як на мене – надто дорогі. Шукаючи ще варіанти, я зайшов на booking.com, і одразу натрапив на цікаву пропозицію з хорошою знижкою – кімната на двох за два дні – 570 грн. Щоправда це житло знаходилося у містечку Воловець за 15 кілометрів від витягів і гірськолижних спусків.

Місяць швидко пролетів і близько 10 ранку ми вже вийшли на вокзалі у Воловці. До свого житла вирішили прогулятися пішки (3,8 км по трасі), тим більше свіже гірське морозне повітря сприяло прогулянці. Зв’язок з житлом ми тримали через viber, а тому завчасно замовили собі сніданок-обід, щоб одразу по приїзду попоїсти та відправитися швидко в гори. Знайти дорогу до даного будинку було не дуже легко, але дякуючи сучасним google картам, ми легко зорієнтувалися.

Нашим місцем дводенного проживання виявився гестхаус – звичайний двоповерховий будинок у звичайної карпатської сім’ї. Господарі – привітні та дружелюбні люди – одразу провели нас до нашої кімнати, ознайомили з житлом і швидко накрили на стіл. Загалом було досить зручно, лише Таня себе не дуже комфортно почувала, так як не дуже любить гостювати у когось, а тут ще і чужі люди.

Поснідавши та трішки відпочивши, ми нарешті відправилися в гори. Але оскільки ми жили у Воловці, то до Пилипця нам потрібно було ще доїхати.

Невеликий лайфхак:) Таксисти та маршрутчики від залізничного вокзалу  до підйомників Пилипця за проїзд беруть 70 грн. з людини. Якщо ви хочете зекономити, то пройдіться вниз від вокзалу до головної дороги, далі поверніть праворуч та пройдіться метрів з 500 до круга, де і розміщується автостанція. Тут або чекайте автобус, або ловіть попутне авто до села Поддобовець. Іхати приблизно 15 хвилин. У селі треба вийти в центрі, не доїжджаючи 30 метрів до магазину. Далі побачите, що праворуч в сторону Боржавського хребта йде сільська дорога, якою ви через 20 — 25 хвилин (2 км) будете одразу біля витягів (див. фото).  Так це не помилка, їхати не до Пилипця, а до Поддобовця. Справа в тому, що центр села Пилипець, через який йде головна дорога, знаходиться на відстані 5,5 км від витягів. Тож таким чином можна значно зрізати та зекономити – адже вартість проїзду на рейсовому автобусі всього 10 грн.

В цій подорожі ми так постійно їздили, до того ж не завжди чекали рейсового автобуса, адже автостоп тут теж проходить. А з цієї короткої сільської дороги  між Поддобовцем і Пилипцем відкривається просто неймовірний вид на найвищі вершини Боржавського хребта, а в сонячний зимовий день від захоплюючих панорам навіть дух перехоплює.

Ми свідомо відмовилися від катання на лижах, так як Таню ще потрібно було навчати, тому з метою економії нервових клітин та задля душевного спокою, запланували невеличкий трекінг по найцікавішим місцям та околицям Пилипця.

Проте, якщо є бажання покататися на лижах чи сноуборді, то Пилипець для цього непогане місце, особливо для початківців. Тут близько 20 км підготовлених трас, один крісельний підйомник (до речі найдовший у Карпатах) та декілька бугелів. А ще, це просто рай для фрірайду… Ціни тут теж доволі демократичні: прокат лиж за добу – близько 100 грн., а ціни на підйомник дивіться на фото.

Ми ж відправилися у піший маршрут засніженими лісовими стежками до водоспаду Шипіт – одного з найбільших в Українських Карпатах. Даний об’єкт є обов’язковим для відвідування кожним туристом, який перебуває в цих місцях. Біля водоспаду навіть взимку доволі людно (цього разу ми зустріли делегацію іноземців), працюють різноманітні сувенірні крамниці. Тут можна не лише купити магнітики, але й зігрітися гарячим глінтвейном та скуштувати шашлик. Ну а ми після активної прогулянки надали перевагу затишному кафе поряд з водоспадом, де скуштували страви закарпатської кухні. На ночівлю повернулися швидко та зручно з того ж таки Поддобовця.

Наступний день нас зустрів хорошою сонячною погодою, практично ідеальною для підйому високо в гори. А відтак нашому запланованому зимовому сходженню на Боржавський хребет (на одну з відомих вершин – гору Гимбу (1492 метри)) нічого не стало на заваді. Спочатку ми трішки схитрували, піднявшись крісельним підйомником десь на висоту 1100 метрів, однак до вершини залишалося ще дві години непростого засніженого шляху. Але воно було того варте, так як на вершині нас чекав просто неймовірний вид на суворі, і водночас прекрасні засніжені гірські схили та фактично увесь Боржавський хребет.

 

 

Третій день нашої подорожі промайнув у тихих старих вуличках та затишних кафе міста Лева. Це місто не нове для нас, тому більшу увагу зосередили на знайомство з новими фест-кафе, список яких поповнився останніми роками. З самого ранку ми підкріпилися смаженими реберцями в медовому соусі у середньовічній Реберні,  а вечір провели у театрі пива Правда  під живий концерт духового оркестру.

А тепер давайте глянемо скільки нам коштував цей невеличкий відпочинок.

572 грн. – оренда житла за дві доби;

891 грн – проїзд Київ-Воловець-Львів- Київ;

80 грн – проїзд Воловець-Поддобовець за два дні;

1706 грн – харчування (ресторани, кафе, кава, харчування у гестхаусі і т.п);

200 грн – екскурсійні квитки на підйомники.

Отже, на цю поїздку у нас на двох пішло 3369 грн. (абсолютно всі затрати), або 1684 грн. на одну особу. Погодьтеся, дуже навіть непогано, при цьому ми собі ні в чому не відмовляли!

Тож не сидіть на місці, відкривайте світ та набирайтеся вражень в усі пори року.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кожне місце володіє своєю неповторною атмосферою, яка суттєво відрізняється в різні пори року, особливо це помітно в гірській місцевості. В горах ті пейзажі, які відкриваються взимку, влітку чи восени з однієї і тієї ж точки спостереження важко навіть порівнювати, адже вони зовсім інші. Ще раз переконатися в цьому я зміг, повторивши маршрут, яким ми ходили у травні (похід через Кукул та Кострич до Білого слона. Частина 1 та Частина 2). Не буду вдаватися у подробиці самого маршруту, адже він був розкритий у попередніх статтях, а більше зупинюся на наших враженнях від цього трекінгу.

І так, що ж цікавого відбулося з нами протягом ось цих п’яти літніх днів у горах.

По-перше, як тільки ми вийшли на маршрут, почало погримувати і вже за дві години часу розпочалася потужна гроза зі зливою. Гроза в горах це вражаюче і дуже небезпечне явище. Гучність грому врази потужніша ніж на рівнинах, ніби тобі на голову надягли каструлю і тарабанять по ній. І до цього всього додаються потужні пориви вітру та злива. Благо, що ми встигли зайти у густий ліс, та сховалися в його хащах. Через якусь годинку вже змогли продовжити свій рух на хребет Кукул, після підкорення якого нам відкрилися неймовірні пейзажі Чорногірського хребта, оповитого хмарами, високогірних полонин яскраво зеленого кольору, які у цей період особливо насичені різнотрав’ям та квітами.

По-друге, ще однією подією, яку кожен з нас на довго запам’ятає, стала зустріч з цілим табуном коней. Вони живуть фактично в диких умовах, тобто постійно вільно гуляють величезними просторами високогірних лук та об’єднуються в табуни. Зупинившись на черговий привал, ми побачили, як вдалині рухається табун коней. Це було настільки гарним видовищем, що всі стали немов заворожені, але в якийсь момент табун різко змінив свій напрямок і на повній швидкості почав рухатися прямісінько на нашу групу. Не знаю звідки взялася така спритність, але наша група за якусь мить в одному стрибку змогла опинитися біля дерев, а табун пролетів зі швидкістю локомотива поруч з нами. Такої кількості адреналіну давно ніхто не отримував…

Через те, що полонини влітку заповнені кіньми, коровами, вівцями та козами, які надалі були постійними супутниками нашого походу, ділюся з вами підбіркою фото з їх участю.

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

По-третє, закінчення зливи не означало кінець наших випробувань стихією, адже після грози вітер не стих, а продовжував дути цілу добу. Інколи його пориви були настільки сильними, що зносили з ніг. Хоча наш табір і був у затишному місці, проте цілу ніч вітер над верхів’ями дерев створював настільки сильний шум, що спати було доволі тривожно, а хмари над головами пролітали з так швидко немов кадри time lapse. Наступного дня, спускаючись з хребта Кукул, ми побачили наслідки вчорашнього буревію, який, як виявилося, нас майже не зачепив. Тут фактично через кожні 50 метрів на нашому шляху лежало повалене силою вітру дерево. Особливо потужний буревій був біля р. Прут, до якої ми спустилися в обід – було зламано все: і товстелезні дерева, і лінії електропередач, і навіть деякі дахи будівель. Вкотре переконуюся, що сили природи не передбачувані і мають страшенні наслідки.

По-четверте, мабуть, збіг обставин, або може хтось із нашої групи був грішником, але з хребта Кострич ми як і у травні не змогли повною мірою насолодитися видами Чорногірського хребта, оскільки знову все було затягнено хмарами.

По-п’яте, нарешті підкорили вершину гори Піп Іван Чорногірський, на яку ось уже три походи я не міг піднятися через складні погодні умови. Хоча ця вершина поступається Говерлі за популярністю серед туристів, проте за характером підйому та суворістю кліматичних умов, кількістю легенд та цікавих місць вона однозначно лідирує. Взяти хоча б наявність на її вершині найвисокогірнішої споруди України – колишньої обсерваторії та кліматичної станції Білий Слон.

Ця кам’яна будівля була збудована у 1938 році поляками (до 1939 року ця територія належала Польщі). Це був грандіозний проект, адже на будівництво було витрачено величезні кошти та людські ресурси, навіть з Африки доставлявся корок для утеплення стін. Обсерваторія була збудована з каменю товщина стін сягала 1,5 метри, мала 43 кімнати, готель, астрономічну вежу. На той час обсерваторія на Попі Івані була однією з найважливіших у Європі. Проте, пропрацювала вона тільки декілька років. Під час ІІ Світової війни використовувалася як спостережний пункт угорських військ, а з 1944 року будівля була залишена аж до 2012 року, відколи тут почалися реставраційні роботи по створенню туристичного притулку.

Підйом на Піп Іван Чорногірський ми розпочинали з с.Дземброня. Дорогою відвідали Дзембронські водоспади та підкорили одну з найцікавіших гір Українських Карпат – Вухатий камінь, де гірські породи виходять на поверхню, утворюючи чудернацькі формації.

Звісно, що окрім вище перерахованого було також багато цікавих моментів, неймовірних пейзажів, купань в гірських річках та затишних вечорів біля вогнища. Але стовідсотково це був один з найекстремальніших походів за останні роки!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук