Tag: Похід в гори

Пробудження було дуже раннім. Воно й не дивно – попереду грандіозні плани. Нарешті повноцінний ходовий день, нарешті гори, трекінг. Сьогодні нас чекають боги Олімпу. Дістатися до них не просто. За день ми планували піднятися пішки з висоти 1100 м на 2912 м, а якщо пощастить, то і вище, ну а потім ще й спуститися, тобто 1800 м вгору і 1800 м вниз, 9 км туди й 9 км назад за 12 год.

Священна гора Олімп шанується греками й відома всьому світу завдяки грецькій міфології. За легендою саме на цій вершині жили боги на чолі з Зевсом. З Олімпу він вершив своє правосуддя, метаючи грім та блискавку. Крім Зевса тут жили ще 11 головних богів грецького Пантеону: Гера, Посейдон, Афіна, Гермес, Аполлон, Артеміда, Афродіта та інші. Жилося богам безтурботно та весело. Збираючись разом, вони бенкетували, їли амброзію, яка повертає сили й дає безсмертя, спрагу вони тамували запашним нектаром.

В Греції богів не вважали вигаданими й вірили, що смертним дорога сюди заборонена. За легендами, ворота Олімпу охороняли незаймані богині часу Ори. Люди боялися сходити на гору, її вважали неприступною і забороненою. Перше сходження на найвищу вершину Мітікас було здійснене тільки у 1913 році, хоча підйом на гору не вимагає альпіністського спорядження та особливих навичок… Зараз туристів ніякі міфи і легенди не стримують. І це чудесно, адже Олімп вартує того, щоб сходити на нього, милуватися його краєвидами.

Оскільки ночували на узбережжі, перші 1100 метрів висоти ми набрали на автомобілі. Максимально, куди можна дістатися на авто – це до стоянки Пріонія. Ну а звідти, ще трішки сонні, почали свій маршрут. Разом з нами рухалося ще декілька груп іноземців, а також коні, на яких доставляють воду, їжу та інші дрібниці до туристичного притулку.

Перша половина маршруту пролягала хвойним лісом. Стежка доволі комфортна для підйому. Хто хоче прокачати сідниці – вам сюди. Майже увесь підйом вгору йде ніби по східцях – то вимощене каміння, то коріння дерев, то обтесані скелі. Рівних ділянок практично немає.

Десь за чотири години такої зарядки ми дісталися до туристичного притулку на висоті 2100 метрів. Він був вщент заповнений туристами. Більшість з них уже грілися на сонечку, попивали каву чи пиво. Вони не планували сьогодні підійматися далі. Найчастіше цей маршрут розбивають на 2 дні (1-й день підйом до притулку, 2-й день – на найвищу точку гірського масиву Олімп).

• 

Тут ми пообідали, набралися сил та відправилися далі до вершини. Води по дорозі та в притулку набрати ніде. Можна лише купити в притулку. Чим вище ми підіймалися, тим цікавіші ставали пейзажі.

• 

Майже різко вони змінилися з лісових на пустельні – скрізь тільки каміння та лишайники. Підйом за один день на таку висоту виявився не з легких — без акліматизації з 0 м одразу на 2900 м. Це досить суттєво вплинуло на самопочуття – тіло покидали сили, ноги були ніби ватні, хотілось присісти на кожному камінчику, постійна задишка та ще додайте палюче сонце і зовсім малу кількість води, якої у нас майже на залишилося. Але «толкові» туристи не здаються.

• 

• 

Проте, враховуючи той факт, що нам цього ж дня ще потрібно було спускатися, ми змогли зійти тільки на пік Сколіо (2912 м). Щоб піднятися на найвищий пік Мітікас (2918 м), потрібно було спершу спуститися на 30-40 м, а потім пройти доволі екстремальним шляхом, майже над прірвою, де провішені металеві цепи для страхування, переступаючи з каменя на камінь.

• 

Тож ми вирішили залишити пік Мітікас на наступний рік. І розпочали спуск до автостоянки. І хоч якби швидко ми не скинули висоту, проте останню годину йшли стежкою в лісі уже в повній темряві, підсвічуючи дорогу ліхтариками та телефонами.

• 

• 

Пригода виявилась неабиякою. Дуже насичений і цікавий день. Усі були стомлені, але задоволені. Погодьтесь – круто побувати на, мабуть, найвідомішій вершині в світі й найвищій вершині Греції. Ви напевно заплутались, чому я то кажу, що підіймалися на гору Олімп, то вживаю назви Мітікас, Сколіо. Все дуже просто. Олімп – це не одна вершина – це цілий гірський масив, який складається з 40 вершин, найвищими та найвідомішими серед них є – Мітікас, Стефані, Скала та Сколіо. Всі вершини різко обриваються в глибоку прірву в напрямку Егейського моря.

На ночівлю зупинилися в тому ж кемпінгу на березі Егейського моря. Зранку ще встигли поплавати, відійти від сходження і близько обіду відправилися вглиб материкової частини Греції в регіон Фесалія.

Далі буде…

В цьому році у вересні знову зустрічаємося з Грецією — Автоподорож Елладою, можете приєднатися до нашої команди!

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

День 1

О 6 ранку виїхали до аеропорту Бориспіль. В нас уже діє правило – приїжджати в аеропорт за 3 години до вильоту – ми не з тих, хто ризикує і любить гострі відчуття, такі як метання по аеропорту, щохвилинне поглядання на годинник, пришвидшення людей в черзі тощо. Для нас краще зачекати, ніж доганяти. І ось, очікуючи літак, мені захотілось порушити одне з найважливіших правил Андрія в поході – я подивилась прогноз погоди!!! Хто з нами подорожує, той знає, що ми навіть не вживаємо слово «погода» під час нашого трекінгу (забобони Андрія), а щоб ще й прогноз подивитись, та відкрито це заявити Андрію – та Боже борони. Але я це зробила…. І пошкодувала… краще б не знати – дощі і холод на всі 12 днів. І якщо минулі роки ми завдяки літаку переміщувались із зими у Києві до літа в Ларнаці, то цього разу різниця була не так відчутна. Скажу чесно – була дуже засмучена. Перспектива мокнути під дощем увесь похід не сильно додавала радості та ентузіазму. Добре, що хоч інші учасники походу (група була з 10 чоловік) були оптимістично налаштовані – дощ то дощ, не з цукру ж, та і віра прогнозам синоптиків все одно що віра у гороскопи.

Вперше летіла у літаку з двома проходами (як у американських фільмах – 2 крісла біля вікна з одного боку, чотири в центрі, і 2 з іншого боку). Якихось 2,5 години і ми на острові. А щоб акліматизація і перше знайомство з Кіпром було якомога приємнішим, вирішили першу ніч провести у хостелі. Невеличкі кімнатки на 4 ліжка, душ, телевізор, чай і кава – ледь не зробили нас «матрасниками» (матрасниками Андрій називає класичних туристів, які ночують не в палатках, а у готелях та хостелах).

Увечері розбрелися по Ларнаці – друзі пішли знайомитись з містечком (прогулялися набережною Фунікудес, зайшли до церкви святого Лазаря, форту, пройшлися затишними вуличками), а ми відправились у супермаркет (на Кіпрі ціни у супермаркетах радують, реально можна жити). Цікаве спостереження – в супермаркеті іноземну мову ми почули лише на касі, практично усі відвідувачі розмовляли між собою російською та українською. Забігаючи на перед, скажу, що так було по усьому нашому маршруті – ми менше чули грецьку і англійську мови, ніж російську та українську. На вулицях Ларнаки у самому розпалі квітувала весна. Настрій був чудесний. Провели вечір знайомств і полягали спати, адже вранці нас чекав переїзд у гори Троодос, звідки й бере початок активна фаза нашого походу.

День 2

Вранці на автобусі за 4 євро ми переїхали з Ларнаки до Лімасола (1.5 години руху). Особисто мені це місто дуже подобається за його поєднання сучасної архітектури та курортної метушні з вузькими вуличками, на яких примостились старенькі будиночки та неспішно насолоджуються життям місцеві жителі. Але про Лімасол згодом. Сюди ми завітаємо через декілька днів.
Цього ранку ми пробіглися від однієй зупинки автобуса до автостації, звідки відправляється наш автобус у гори (1,5 євро). Цікаво те, що вартість проїзду в транспорті залежить не від відстанні, а від району (в межах одного району переїзд коштує 1,5 євро, а між межуючими районами — 4 євро). Ще з Грузії для мене залишається загадкою як же саме водії справляються з ось тими серпантинами в горах та ще й на такій швидкості.
Виходимо на площу Троодос — найвищу точку нашого маршруту. І як то кажуть: ось тут і понеслось… Навкруги лежав сніг. Кіпр і сніг… — взагалі не співставні слова. Холод (як для Кіпру) страшенний. Утепляємось. Всі теплі речі надягаємо на себе. Пошкодувала, що рукавиці залишились у Києві. Ну звісно ж, для чого мені рукавиці там, де зараз літо…

Почали спуск до водоспаду. Нагадало це ходу ку-клус-клану. Зверху валить дощ, потім град, потім сонце, потім знову дощ – і ми, такі гарні у синіх дощовиках, кудись ідемо – у нас своя місія – кудись дійти. А куди? Про це знає лише Андрій. Напевно в нашій групі хтось був грішний – як же ще можна пояснити частий дощ, проте і хтось святий теж був – адже тільки ми сідали обідати, або готувались ставити намети – як дощ милостився над нами, давав перепочинок і ненадовго переставав. Традиційно пообідали біля водоспаду Каледонія і вирушили далі.

Пообіді розпогодилось. Вдалось навіть декілька краєвидів побачити. В місцях, де минулого року протікали струмочки або і взагалі води не було зараз текли чималі річки. Ноги мочили стільки раз, що уже і думати перестали як нам висушити кросівки. Вечеря на одній із наймальовничіших стоянок пройшла по пришвидшеній програмі, адже всі мріяли про теплі спальники у сухеньких наметах. Саме тому о 20-00 год майже всі тихенько похрапували у своїх затишних тимчасових «оселях».

День 3

Прокидаюся о 6 ранку від того, що вся група вже активненько готує каву і гуляє по табору. Народ, ви серйозно? Чого ж так рано повставали? Тільки шоста ранку, ще й холодно так, що з теплого спальника вилазити не хочеться. Але виявляється, що теплий спальник не у всіх, і є такі, які о 5 ранку так замерзли, що вирішили зігріватись кавою. А інші вже о 4 прокинулися — виспалися, адже дуже рано спати полягали. Ну що ж, і я каву хочу. В походах вона мега смачна. І взагалі, моє спостереження, що НАЙСМАЧНІША КАВА У ВІДПУСТЦІ. Згодні?
Чергові вже готують сніданок — класична вівсяночка, Андрій навчає, як правильно складати і утрамбовувати рюкзак (зверніть увагу на фото на його метод), ну а я ходжу по табору як зомбі. Вже і котики позбігались на стукіт тарілок і ложок. Їх на цій стоянці дуже багато. Загалом котів тут підкормлюють і лісники, і держ.служби і туристи. Тому вони ще й носом крутять від вівсянки. Що цікаво — на Кіпрі дуже багато трьохмасних котів (це теж чисто моє спостереження). Для одного з таких котиків Андрій влаштував фотосесію — ну а я — фотосесію Андрія.

Подекуди почало пробиватись крізь хмари сонечко, що надало оптимістичного настрою. Маршрут починаємо з найвисокогірнішого монастиря Кіпру — Троодітіса. Відвідувати даний монастир можуть тільки паломники, туристам тут не дуже раді. Тому залишаємо рюкзаки зовні, одягаємо спідниці і заходимо всередину. Тиша навкруги… нікого не видно…

Далі переходимо до ще одного водоспаду — Чантара. Минулого року ми були тут, але у таку зливу, що не змогли навіть фото нормальне зробити. Цього ж року фотосесія вдалась — дуже затишне місце. За півкілометра від водоспаду знаходиться невеличке село Фоіні. Все, що ми побачили в цьому селі — значок безкоштовного wi-fi. І тут понеслось — забули і куди йдемо, і нащо. Андрій швидко вернув у реальність, скомандувавши: «Під рюкзаки». Нас ще чекали два венеціанські мости Еліас і Рудія. Про них ми писали в статтях нашого блогу — Кіпр острів пікапів та котів. 
На ночівлю зупинилися біля закинутого будиночку, який минулого року врятував нас від проливного нічного дощу. Добре, що цього року не будемо в ньому ставити палатки. Не дуже мені це подобається. Краще на природі під спів птахів спати, ніж прислухатися до кожного шарудіння. За день подолали 18 км, тому після вечері Андрій писав пост у Фейсбук, друзі грали в крокодила, ну а я мостилась спатки. Хоч тут — на Кіпрі — висплюсь.

• 

• 

День 4

Додивлятися ранкові сни під спів птахів на свіжому, наповненому весняними ароматами повітрі, дуже солодко. Не заплановано вирішую, що потрібно помити волосся (маю ж я більш менш нормально виглядати на фото). Якби мама дізналася в якій холодній воді я його мила, таке б мені тиждень розказувала, що можна пост про можливі хвороби написати. Але в поході не хворієш, організм ніби сам знає, на що він іде, і завчасно до цього налаштовується. І ніякої болі в м’язах (крепатури) тут немає. Починається дощ… Знову одягаємо вже такі рідні дощовики і йдемо далі по маршруту.

І це треба було ту голову мити? Що ми бачили в цей день цікавого? Таке враження, що нічого, окрім проливного дощу. Майже все мокре, або вологе, ноги у кросівках приймають ванну, причому якщо йдеш, то водичка більш-менш тепла, але варто лише зупинитись на відпочинок — вода швидко охолоджується. Намок телефон — не включається і не виключається, просто кожних тридцять секунд вібрує. Щоб якось підняти бойовий дух, починаємо співати, але переспівати дощ, йдучи під гору, важко. Зустрічаємо попутника. Виявляється краби живуть не лише у морі. Влаштували для нього фотосесію…

Дійшли до мосту Рудія… Навіть не фотографувались. Почали підйом до закинутого села Врешія (писали про нього у блозі). Вже ходжену нами дорогу розмило, тому змушені підніматися вгору, як то кажуть «в лоб», тобто крутою найкоротшою дорогою, а не плавними серпантинами. І якщо минулого року ми зупинялися тут на ночівлю, фотографувалися з віслюками, їли стиглі апельсини, то цьогоріч, побачивши, що встигаємо на автобус, прийняли рішення йти далі. До автобуса залишалося трішки більше години і 5 км ходу в мокрих кросівках по дощу. Але наше бажання спати в сухому місці у теплі і затишку було настільки великим, що таке враження, наче ми пробігли цей відрізок. На щастя, дощ припинився. Зняли дощовики — стали схожі на людей. Пообідали в селі біля винарні, загрузились в автобус і поїхали до кемпінгу в невеличке містечко Поліс. Краса цього кемпінгу в тому, що він знаходиться на самісінькому узбережжі Середземного моря. Місце під стоянку довелося пошукати, адже було багато калюж, і, як пізніше нам розповів власник кемпінгу, три дні до нашого приїзду тут все так затопило, що було по коліна води. Тільки поставили намети і приготували вечерю, як знову пустився дощ до самого ранку. Але тут уже простіше, адже є і кухня, і накриття, тому посиділи трішки довше, ділились враженнями і емоціями за день. Завтра нас чекав перепочинок.

День 5

5-00 ранку. Прокидаюся від голосу Андрія: «Таня, дівчата плавають». Не розумію про що він. Визираю на зовні і бачу, що намет дівчат майже повністю стоїть у калюжі. Пройшло півгодини. Кажу до Андрія: «То може іди дівчат рятуй, або хоча б їх рюкзаки».
Пішов… Чую, шепоче під наметом: Дівчата, не бійтесь, це Андрій. Просто вас затопило». Але виявилось, що вода всередину не дісталась. Хороший намет попався, намокли лише рюкзаки, які лежали зовні. Розпочалося велике переселення на сушу)). Переставили наші намети в сухе і затишне місце.

Дощ припинився і почало навіть подекуди визирати сонечко. Попивши ранкової кави, вирішуємо, що терміново потрібно зробити фотосесію у платтях на фоні моря та квітуючих дерев. Ось тут я і відчула себе справжньою фотомоделлю. Одягла плаття, наверх куртку. Холод страшенний, ноги посиніли. Скидаю куртку – моя черга фотографуватись. Ступаю по холоднючій воді, аж зуби зводить і роблю веселе, щасливе обличчя, наче мені так тепло… Власник кемпінгу і його друзі уже починають з нас жартувати… Зробивши декілька кадрів, біжу переодягатись у теплі речі. Пару симпатичних фоточок має бути.))

Вдень прогулялися містечком, скупилися в супермаркеті, а ввечері вирішили піти у сусіднє рибальське селище Лачі, де дуже смачно готують страви із морепродуктів, а також славнозвісну традиційну страву – рибне мезе.

Дорога до селища проходить по набережній. Розпочинається шторм, вітер до 30 м/с здіймає потужні хвилі. Дуже гарне видовище.

У ресторані замовляємо 2 м’ясних і 3 рибних мезе (про традиційну страву кіпріотів читайте у нашому блозі). Вартість 1 порції рибного мезе складає 18,50 євро, мінімальне ж замовлення – 2 порції. Чому ми замовили 3 порції на шістьох – бо цього цілком достатньо, щоб ситно і смачно повечеряти. Адже якщо замовляти кожному по порції, то можу вас запевнити – ви того всього не з’їсте, хіба що ви вирішили пробути в ресторані декілька годин. Після смачної і ситної вечері повертаємося до кемпінгу. Тут уже активно готує вечерю ще одна група туристів з України. Їх одинадцятеро – гід-чоловік, а решта — жінки, середній вік яких 45-50 років. Веселі такі жіночки попались). Дуже тішить, що і у нас не тільки молодь, а і старше населення почало активно подорожувати за кордон.
Увечері посиділи трішки у зручних кріслах, поспілкувалися, поспівали і пішли відпочивати.

Далі буде….

Наступного року наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» планує знову похід Кіпром: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

• Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2
• Червневий похід в Карпати: випробування стихією
• «Вот это поход!» Гуцульськими Альпами

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Ще за декілька місяців до Нового року ми вирішили відсвяткувати його якось по особливому,  як не дивно найкращим варіантом який спав нам на думку – виявилося в подорожі. Вибір напрямку теж особливо довго не обирали – тож запланували поїздку до вже знайомої нам Італії, а саме Флоренції (детальніше про місто читайте у наших попередніх статтях). А ще, крім відпочинку в столиці Відродження, запланували похід по одному з найгарніших у світі трекінгових маршрутів в Національному Парку Чінкве Терре. Про цей трекінг і піде далі наша розповідь.

Національний парк Чінкве Терре розміщується  на західному узбережжі Італії, в регіоні Лігурія поруч з містом Спеція. Завдяки унікальним морським та гірським пейзажам, а також наявністю середньовічних пам’яток він входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чінкве Терре (в перекладі з італійської – п’ять земель) простягається на декілька кілометрів вздовж скелястого лігурійського узбережжя і включає в себе 5 середньовічних міст: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернасса та Монтерросо-аль-Маре. Всі містечка побудовані понад морем і з’єднуються між собою численними пішохідними стежками, що робить цей регіон одним з наймальовничіших та найкращих місць для трекінгу.

Ще два століття тому цей регіон був практично ізольований від зовнішнього світу (внаслідок скелястого складного рельєфу не було доріг, які б з’єднували його з зовнішнім світом) і всі містечка були типовими рибальськими та сільськогосподарськими територіями. На сьогодні дістатися Чінкве Терре можна як автотранспортом, так і залізницею. Крім того усі 5 містечок теж з’єднані між собою залізничним шляхом, який прокладений крізь скелі та проходить практично повністю в тунелях. Переїзд від одного містечка до іншого потягом займає в середньому 2-4 хвилини  і коштує близько 2 євро. Улітку поїзди між усіма містечками ходять мало не кожних 15 хвилин, а взимку інтервал між ними складає 1 годину. Тож для туристів, які не дуже полюбляють піші прогулянки, відпочивати тут теж дуже зручно.

Своє знайомство з Чінкве Терре ми розпочали з Манароли (друге з боку Спеції містечко після Ріомаджоре). Його постійне населення становить всього 450 осіб. Місто ніби затиснуте між двома скелями, де фактично є лише одна пряма широка вулиця, що спускається до моря та обабіч якої розмістилися середньовічні генуезькі будинки-вежі.

Не дивлячись на те, що на календарі було 30 грудня – тут панувала справжня, по нашим міркам, весна. Погода була сонячною та теплою (+16 ℃). І хоч ми приїхали в низький сезон, проте туристів тут було все рівно дуже багато.  Пройшовши кілька сотень метрів у напрямку моря, ми вийшли до набережної.

Тут нам відкрилася мабуть найвідоміша панорама — візитна картка Чінкве Терре, яку найчастіше можна побачити на листівках та рекламних постерах. Всі будинки в місті пофарбовані в  яскраві кольори та  гармонійно розміщені на скелі, ніби стародавній амфітеатр, де місце сцени займає гавань.

Намилувавшись видом на середньовічне місто, ми вирушили однією з пішохідних стежок до наступного містечка Чінкве Терре – Корнільї, де ми заздалегідь забронювали собі житло. Варто зауважити, що найкоротші піші стежки між містечками є платними (7, 5 Євро за день). Вони є найпростішими, практично без набору висоти, і найкоротшими за дистанцією, проте простягаються вздовж узбережжя і є надзвичайно мальовничими.

Існують і безкоштовні стежки, які зазвичай трішки важчі, адже є певний набір висоти, і дистанції, відповідно, теж більші. У нас вибору не було, так як найкоротші стежки вздовж узбережжя взимку закриті, довелося підніматись вгору.  Проте, нам, досвідченим пішим туристам, маршрут довжиною 6 км з набором висоти близько 500 метрів видався дуже простим, єдине – в теплому одязі та зимових черевиках було дуже жарко.

Всі стежки та піші маршрути в Чінкве Терре є чітко розміченими та всіляко облаштованими: зі сходами, містками, перилами, маркерами та вказівниками. Такі маршрути є практично ідеальними для легкого трекінгу і підсилу всім.

Наш маршрут спершу пролягав крізь приватні виноградники місцевих  фермерів. Цей регіон дуже славиться своїм вином, яке є дуже смачним, і продегустувати його можна, зайшовши у одну з численних приватних виноробень, які навіть відмічені на туристичних картах. Далі, нас поступово почала оточувати середземноморська рослинність – від оливкових дерев обабіч стежок до вічнозелених дубів та теплолюбивих сосен.

На заході сонця ми дісталися до наступного містечка Чінкве Террре – Корнільї. Це єдине містечко, яке не знаходиться біля самого моря, а розміщене на скелі на рівні близько 100 метрів над рівнем моря. Це також найменше з містечок – населення всього 250 людей ну і тут найменша кількість туристів.

Орендували ми окрему квартиру з панорамним видом на містечко. Взимку вартість оренди втричі менша, ніж влітку. Великих супермаркетів тут немає, лише декілька маленьких магазинчиків з дещо завищеними цінами і велика кількість невеличких барів, кафе та ресторанів (хоча взимку значна їх частина закрита).

Наш вечір приємно довершив Вінченсо — колоритний продавець у маленькому магазинчику вина, сиру і прошутто. У нього величезна колекція вінілових пластинок, які він періодично переставляє на програвачу. Він не лише продає товар, але і пригощає відвідувачів місцевим вином, підтанцьовує і підспівує. Тут велика черга, але ніхто не поспішає, не нервує. Навіть, коли Вінченсо попросив зачекати, доки він послухає вступ пісні, всі стояли і ловили теж її ноти, а потім увесь магазин хором підспівував «Welcome to the hotel California». Вранці наступного дня ми продовжили знайомство з містечком: прогулялися вузенькими вуличками Корнільї, спустилися до бурхливого зимового моря на причал містечка та випили ароматної італійської кави.

А вже після сніданку — відправилися у піший перехід до наступного містечка Чінкве Терре — Вернасси. Далі буде… Частина 2.

В листопаді ми плануємо знову пройтися стежками Чінкве Терре — запрошуємо і Вас: Трекінг по Італії. Чінкве Терре + Флоренція та Піза

Ранок четвертого дня розпочався зі смачної філіжаночки кави, яку ми готували, не виходячи з палатки. Цього дня було мабуть одне із найгарніших пробуджень: неймовірна непорушна тиша, прохолодне та надзвичайно свіже гірське повітря, чисте небо, нічну темряву якого поступово почало проганяти ранкове сонячне проміння. Ще декілька хвилин — і саме Сонце піднялося з-за високих гір, поступово освітлюючи величезну долину річки Мульхара та прогріваючи землю. У горах надзвичайно відчувається ось цей перепад температур — ідеш на сонці — жарко і спекотно, тільки воно зайшло — одразу стає холодно. В ось такій романтичній атмосфері ми поснідали, зібрали табір і розпочали підйом до чергового перевалу.

Стежка вела нас густими заростями ліщини, рододендрону та карликової берези. Інколи ми виходили на відкриті ділянки, звідки відкривався вид на ущелину Твібері та вже добре відому нам гору Ушбу. За декілька годин ми дійшли до високогірного плато, де нещодавно було збудовано новий гірськолижний курорт Тетнульді. Пройшовши ще кілька кілометрів вздовж підйомників поряд десь із сотнею інших туристів, ми дісталися перевалу — 2500 м. Для Кавказу це взагалі низько, але якщо порівнювати з Карпатами — то висота значна. Звідси найближча відстань до вершини Тетнульді, однак сьогодні нам не вдалося зафотографувати ту саму ідеальну пірамідальну форму, бо вершина вдягла шапку із білих хмар.

 

А далі нас чекав спуск південними схилами Тетнульді до села Адіші, яке заховалося між стрімкими гірськими хребтами.

Село Адіші розміщене на висоті 2100 метрів і є одним з найдавніших та важкодоступних сіл Сванетії. Тут ще у 897 році було написане найстаріше Євангіліє Грузії. І здається, що час тут ніби зупинився десь у Середньовіччі — про цивілізацію говорять тільки вивіски гестхаусів та туристи, які блукають вузькими кам’яними вулицями. У 1987 році на Адіші зійшла лавина, яка зруйнувала багато будинків, не завдавши шкоди жодній сванській вежі. Відтоді село було розселено. Зараз тут проживає 6 сімей, які влітку активно займаються бізнесом (приймають туристів у гестхаусах), а взимку більшість з них виїжджає на рівнинну Грузію. Добрий десяток закордонних туристів, які йшли паралельно з нами, залишились на ночівлю саме тут.

А ми, пообідавши та перепочивши, пішли далі вздовж річки Адішчала практично до самісінького її витоку, не доходячи десь з кілометр до льодовика. Річки на Кавказі дуже потужні (з карпатськими навіть порівняти важко) — стрімкі, повноводні, глибокі, вони вимивають породи і несуть їх з неймовірною швидкістю. Практично всі річки дуже мутні — наче величезні щвидкісні потоки цементу. У більшості річок основним типом живлення є льодовикове. Тому вдень та ввечері, коли сонце активно пригріває і розтоплює льодовикову кригу — річки стають більш потужні та повноводні, а вночі та вранці — рівень води спадає, а швидкість течії дещо нижча.

Саме тому нам доведеться переходити дану річку завтра о 5 годині ранку в місці, де вона розділяється на 3 потоки. Як нам вдалося це зробити та як переходять течію інші туристи — читайте в наступній статті нашого блогу.

Ну а ми, тепло одягнувшись — адже сусідство з людовиком дуже дало про себе знати у виглядді значного пониження температури, як тільки Сонце сховалось за горизонт — та смачно повечерявши, пішли відпочивати в очікуванні нових вражень та пригод.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Читайте наступну розповідь: Похід країною сванів. День 5. Щоденник Тані

Ранок зустрів нас сонячною та безвітряною погодою з відмінною видимістю, що немало порадувало нас та підняло морально-психологічний стан на ще вищий рівень. Поснідавши та  зібравши всі свої пожитки в нелегенькі рюкзаки, наша команда вийшла на маршрут. Залишаючи Местію позаду, ми ще довгий час мали змогу милуватися її краєвидами, великим скупченням сванських веж, неспішним пробудженням місцевих жителів та туристів.

А згодом нам у всій своїй красі відкрилася гора Ушба, про яку ми писали в попередній статті та красою якої так і не змогли насолодитися в той день через початок грози. Сьогодні ж її засніжені вершини виблискували білизною на яскраво-блакитному небі та у поєднанні із зеленими квітуючими літніми луками створювали незабутнє враження. Емоції вирували. Хотілось фотографувати все і з усіх ракурсів, а коли розуміли, що фото все рівно не передає тієї краси, то з широко відкритими очима і затамованим подихом намагалися закарбувати в пам’яті всі ті неймовірні краєвиди.

Ще до обіду, набравши висоту 500 м, що було не так легко зробити як пишеться зараз, адже довелося підніматися крутою і дуже вузькою лісовою стежкою ще із півсотнею інших туристів то пропускаючи когось, то переганяючи, ми зійшли на перший в цьому поході перевал висотою близько 2000 метрів. Тут ми зробили досить тривалий перепочинок, адже нам відкрилася запаморочлива панорама долини річки Мульхара з величезною кількістю маленьких сванських поселень та ще одна з відомих вершин – Тетнульд.

Гора Тетнульд (з груз. Біла гора) висотою 4852 метри є десятою за висотою вершиною Кавказу. ЇЇ ще називають еталонною горою, адже з якого б боку ви на неї не дивилися —   все рівно побачите правильну пірамідальну форму з чотирма гранями.

Крім нас на перевалі було ще дуже багато туристів з різних куточків як пострадянського простору, так і Євросоюзу, адже трекінгові маршрути Сванетією є одними із найпопулярніших не лише в Єропі, а і у світі. Особливо багато ми зустрічали любителів подорожувати з Німеччини, Великобританії, Польщі, Росії, України та ін. Варто зауважити, що на відміну від Українських Карпат, де туристів значно менше — гори Грузії надзвичайно чисті. Тут ви не побачите не те що гори смітників, рідко зустрічаються навіть кинутий папірець чи пуста пляшка. Не знаємо, чи пов’язано це з культурою туристів, чи можливо тут постійно прибирають місцеві, тим паче, що новенькі пронумеровані баки для сміття ми зустрічали навіть у найвіддаленіших і важко доступних селах, проте факт залишається фактом.

Нафотографувавшись на перевалі, ми розпочали спуск до долини річки Мульхара повз значну кількість сванських поселень, які розташовані по маршруту. Дорогою ми зустріли багато домашніх свиней, які просто гуляли вулицями, пагорбами та самі шукали собі їжу. Згадався мультфільм з дитинства — «Далеко, далеко, на лугу пасутся ко….. «, а тут не кози, і навіть не корови, тут — свині.  Для нас це було досить дивним…

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, головною твариною Свантеїі є корови, які пасуться в горах інколи в таких важко доступних місцях, що часто виникало питання — «як вони туди вилізли?». Гуляють корови до пізнього вечора, ніхто їх тут не пасе і таке враження, що вони усюди.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Пройшовши декілька кілометрів долиною річки, ми вийшли до с. Жабеші — орієнтовного місця нашої ночівлі.

Велика кількість туристів залишилася позаду, через те що окремі групи попрямували до різних сіл на ночівлю. Це пов’язано з тим, що більшість з таких мандрівників здійснюють піші переходи з невеличкими рюкзаками від одного села до іншого і ночують у місцевих гестхаусах.

Гестхаус – дослівно, гостьовий будинок, господарі якого живуть в ньому ж, або поруч і здають кімнати туристам за певну плату. В таких будинках можна не лише переночувати, а і в досталь поласувати місцевими стравами, які готують господарі та вартість яких включена. Зараз практично кожен будинок в Сванетії перетворений в гестхаус (туристів вистачає) і це фактично є основним джерелом заробітків місцевого населення. Ціни розпочинаються від 20 ларі (200 грн.) за ніч з людини і в залежності від умов та віддаленості – популярності поселення – зростають. Найдорожчі гестхауси ми зустріли в Ушгулі. Часто діти, які в школі вивчають англійську і знають декілька фраз, запрошують туристів саме до свого гесту.

Нас теж намагались заманити в такі гестхауси місцеві діти, не встигли ми і декілька кроків зробити по селу. Але так як ми справжні туристи, які ночують у наметах, то місцем нашої ночівлі стала вирівняна ділянка над селом з неймовірною панорамою не лише на с. Жабеші, а й величні гори, що його оточують. Поряд знаходилося і джерело мінеральної води типу «нарзан», зі смачною, але дещо перенасиченою залізом водою.

Гори Кавказу виявилися доволі виснажливими: чи то значний перехід під палючим Сонцем, чи може висота близько 2000 м, змусили нас вже о 21 -00 спати міцним цілющим сном…. Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Читайте наступну розповідь: Похід країною сванів. День 4. Мандруючий

 

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.)

Стежка Адоніса, якою ми слідували наступного дня, завела нас в глиб півострова Акамас до одного із затишних пікнік-сайтів, де ми зупинились на ночівлю. 

А вже наступного дня ми вийшли на протилежний південно-західний берег Акамаса і цілий день йшли вздовж узбережжя Середземного моря.

Морські пейзажі просто неймовірні, проте палюче сонце вже після 10 ранку нестерпно припікало. Обідню сієсту провели на унікальному пляжі Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. З кожним роком популяція цих тварин зменшується, тому ці види рептилій знаходяться під суворим захистом природоохоронних організацій. Даний пляж є заповідною територією, де діє наукова станція, основним завданням якої є збереження кладок яєць та популяції черепах. На пляжі Лара немає ніякої інфраструктури, не можна встановлювати парасолі та користуватися шезлонгами. Відпочиваючим заборонено перебувати тут після заходу сонця. Хоча вдень можна вільно погуляти по пісочку, покупатися та позасмагати в дуже гарних та малолюдних місцях.

Поруч з цим пляжем є ще один дуже цікавий геологічний об’єкт – каньйон Авакас, який ми відвідали вже наступного ранку. Цей каньйон дещо схожий на відомий в усьому світі каньйон Антилопи, що знаходиться в штаті Арізона США, та який ви неодноразово могли бачити на фото, в кінофільмах.

Кіпрський каньйон Авакас теж дуже гарний…Висота його стін сягає до 30 метрів, ширина – від 3 до 1,5 метрів.  Чим далі ми заходили в глиб каньйону, тим він ставав все вужчим. Інколи здавалося, що він змикається в деяких місцях, утворюючи вузький тунель.

Авакас дуже цікавий з точки зору геології. Його стіни складені з двох осадових порід: внизу – з дрібнозернистого крейдового вапняку, вік якого 4-5 млн. років, а вище –  з коралового вапняку, вік якого 7 млн. років. Це викликає ряд питань у вчених, адже за логікою, чим старіша порода – тим вона має залягати глибше. У цьому каньйоні все навпаки. Скоріше за все така ситуація склалася внаслідок землетрусів, яких на Кіпрі було вдосталь….

Рухаючись далі вздовж узбережжя до міста Пафос, ми проходили повз «корабель привид». Ця атракція на острові з’явилася відносно недавно. У грудні 2011 року великий вантажний корабель Edro III йшов з порту Лімасола до острова Родос в Греції. В результаті шторму його викинуло на мілину практично біля самого берега, де він з того часу і зупинився. Страховка власників судна не покриває вартості його транспортування, тому невідомо як довго він залишатиметься в морі.

Також тут дуже мальовниче скелясте узбережжя, складене з вапняків, яке називається «sea caves». За багато років невтомні морські хвилі «побудували» у гірських породах безліч різних за розміром і формою печер. Саме сюди сходяться сотні туристів, щоб закарбувати себе та це місце на фото. Це дійсно захоплююче місце, адже можна годинами сидіти наодинці, спостерігати як накочуються і розбиваються об кам’янистий берег хвилі, розсипаючись, ніби сотнями кристалів, на міріади краплинок.

Як і минулого року, наступні два дні ми провели в кемпінгу пляжу «Корал Бей». А від так кожен мав можливість провести вільний час як йому завгодно. Ми вирішили знову поїхати до міста Пафос і ще раз пройтися по його вуличках.

Але найбільшим нашим челенджом, чи то так званим квестом, став пошук місцевої колоритної таверни,  де можна було б скуштувати рибне мезе не за цінами для туристів. Таверни поблизу старого порту розраховані на класичних туристів (відповідно і ціни теж), якщо заглибитися в старе місто – ресторани там відкриваються лише з 18-00. Бажання скуштувати страви традиційної кухні було настільки сильним, що в пошуках відкритої таверни, ми обійшли майже усе старе місто.  Справа дійшла до того, що ми почали запитувати у місцевих жителів, де можна скуштувати найкраще рибне мезе. Нас спрямували в зовсім не туристичну частину міста до таверни «Тірімос», де найсвіжіші морепродукти, оскільки сам власник виловлює їх у морі. Саме тут ми втамували свій голод та насолодилися місцевим колоритом.  Якщо у когось виникло запитання – що ж таке мезе? – читайте в статті — Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

За день до вильоту додому, ми відвідали ще одне місто, яке  найбільше запало нам в душу –  Лімасол.  Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Воно є економічним, культурним та фінансовим центром острова.   На особливу увагу заслуговує історичний центр міста – старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Саме в цьому районі зберігається дух Середземномор’я колоніальної епохи –  на балкончиках сушиться білизна; в кав’ярнях, нікуди не поспішаючи та граючи в настільні ігри, сидять місцеві ремісники; емоційно обговорюють останні новини темноволосі кіпріотки…

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після прогулянки старим містом, якщо рухатися у напрямку набережної, потрапляєш у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Саме в Лімасолі ці два світи гармонійно поєднуються… Не даремно у 2018 році Лімасол увійшов у сотню міст світу за якістю життя.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Можливо ми не так детально змогли розповісти про історію та культуру острову, не зупинилися на усіх особливостях нашого походу, як би нам того хотілось. Насправді, це досить важко зробити, адже хочеться розповісти про все: про усі враження, витягнути з пам’яті усі спогади, цікаві моменти, побачені місця. Сідаєш писати – і не вистачає слів. Можливо не даремно існує прислів’я – «Краще один раз побачити, ніж сім раз почути».

Приєднуйтесь до нашої  подорожі: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів наступного року і самі зможете описати спогади і емоції для своїх друзів і знайомих.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях).

Від монастиря Троодітісса, в майже суцільному тумані та під постійною мрякою, ми рушили до ще одного дуже мальовничого природного об’єкту – водоспаду Чантара, що утворився на річці Троодітісса. На жаль, проливний дощ, який то переставав, то знову розпочинався з ще більшою силою, дещо затьмарив наші враження та не дав змоги вдосталь насолодитися побаченим. Хоча на Кіпрі дуже м’який клімат, і навіть взимку температура не опускається нижче +10-15 С (на узбережжі), та найбільша кількість сонячних днів у році у ЄС (300 днів), проте, ми вже другий рік поспіль, зуміли потрапити саме у хмарний період…

Після відвідин села Фіні, яке знаходиться неподалік водоспаду, ми вийшли на один із найвідоміших маршрутів Кіпру – «Венеціанські мости». Кам’яні мости були побудовані ще в 16 ст. – в період венеціанського правління, коли венеціанці прокладали дорогу для перевезення вантажів (зокрема міді та залізної руди), до порту міста Пафос. Вантаж перевозили в основному на витривалих верблюдах. З часом дорогу перестали використовувати, але її назва Камілострата (або «верблюжий шлях») збереглася. Всього на Кіпрі нараховується 13 таких мостів. Нам вдалося пройтися трьома з них, але найбільш цікавими і популярними.

Перший – міст Еліа. Невеличкий міст на маловодній гірській річці Фіні.

Другий – міст Келефос. Найдовший з трьох мостів (30 метрів) та знаходиться за 4 км від Еліа. З обох сторін оточений могутніми платанами, що робить його надзвичайно мальовничим. Але вже другий рік поспіль нам не вдається зробити яскравих фото даного мосту, так як потрапляємо сюди  в дощову погоду.

Третій – міст Рудія – найвищий з усіх. Схований під буйною середземноморською рослинністю, цей міст ніби переносить нас у містичну казку. 

Дорога саме через цей міст привела нас в закинуте село Врешію. Тут час ніби зупинився, і тільки стукіт віконних рам під натиском вітру порушує містично-таємничу тишу. На Кіпрі є дуже багато ось таких закинутих поселень. Їх мешканці залишили свої домівки внаслідок «кіпрського конфлікту». З чого ж все почалось?

Ще у 1950-х роках на Кіпрі, який знаходився під колоніальним управлінням Великої Британії, розпочалося збройне повстання ціллю якого був так званий «енозис» — приєднання острова до Греції, як її невід’ємної частини. Проте проти цього виступали Велика Британія та Туреччина, які прагнули збереження власних позицій в регіоні східного Середземномор`я, тому вони всіляко підтримували варіант створення незалежної держави.

Результатом стало проголошення у 1960 році незалежності Республіки Кіпру, як держави двох народів – греків-кіпріотів (80 %) та турків-кіпріотів (20 %). Тоді ж було підписано угоди, згідно з якими гарантами безпеки новоствореної країни стали Великобританія, Греція і Туреччина, які мали право діяти у випадку порушення умов даних угод. Проте, здобуття Кіпром суверенітету не вирішило проблему багатовікового етнічного та релігійного протистояння між грецькою та турецькою общинами острова, яке ще й постійно «підігрівалося» ззовні зацікавленими країнами. У 1963 р. президент Кіпру запропонував внести в конституцію ряд правок, які були відхилені як лідерами общини турків-кіпріотів, так і Туреччиною. Як наслідок, в 1964 році була ескалація конфлікту між общинами острова, що призвело до введення на острів миротворчих сил ООН.

В 1974 році військова хунта, що знаходилася при владі в Греції, організувала військовий переворот на Кіпрі з метою повалення влади президента Макаріоса та «енозиса» — приєднання до Греції. Туреччина, в свою чергу, скористалася переворотом як приводом для введення своїх військ на територію Кіпру. 20 липня 1974 року турецькі сили висадилися на Кіпрі і захопили 37% території острова. Військові дії тривали 4 дні. Кіпр був розділений на південну частину, де живуть етнічні греки та північну — де живуть етнічні турки. Це призвело до величезної хвилі біженців (більш як 130 тис. греків-кіпріотів змушені були покинути свої домівки у північній частині острова, та 40 тис. турків-кіпріотів були переселені з південної частини острова). У 1983 на окупованій північній частині Кіпру була утворена Турецька Республіка Північного Кіпру – новостворену державу визнала тільки Туреччина, інші країни світу її не визнають.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Саме турецька спільнота проживала в покинутому селі Врешія, де ми зупинилися на ночівлю. Вся долина, в якій знаходиться село, потопає в зелені та весняних квітах, повітря наповнене ароматами мигдалевих, цитрусових, оливкових дерев, що утворюють цілі сади. Тут ми вдосталь поласували апельсинами та мандаринами з місцевих цитрусових садів.

Вранці наступного дня, після невеличкого переходу в гірське селище Кілінія, ми відправилися до кемпінгу, який розміщений у невеликому курортному містечку – Поліс. Спокійна і розмірена атмосфера Полісу приваблює сюди стомлених жителів великих міст. Околиці Поліса і рибацького поселення Лачі овіяні духом романтики, адже, якщо вірити легенді, саме тут розгорівся роман між Адонісом і Афродітою.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

І хоч кіпріоти, як ми вже говорили, дуже віруючі християни, проте дух древності та грецька міфологія надзвичайно вкорінилися в повсякденному житті острів’ян. Величезна кількість населених пунктів, історичних об’єктів, стежок та маршрутів названо на честь міфічних богів.

Найбільш шанованою, величною та відомою є богиня кохання – Афродіта, адже за легендою саме на західному узбережжі острова, біля каменів Петра ту Роміо, вона «вийшла з піни морської».

З Поліса ми здійснили радіальний вихід до національного парку – півострова Акамас. Через Акамас проходить дві мальовничі пішохідні стежки: одна носить ім’я Афродіти, інша – Адоніса. Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина. Тому одного дня ми пройшли стежкою Афродіти, а вже наступного – Адоніса.

Стежка Афродіти привела нас на вершину гори Сотірас, де ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини. Його флора і фауна найрізноманітніші на острові. Саме тут можна зустріти величезну кількість різних за мастю кіз і муфлонів. Кіпрський муфлон – дикий баран, який зустрічається тільки на Кіпрі та є його символом – він зображений на грошових купюрах, монетах, марках і навіть на емблемі авіакомпанії.

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до відомої Блакитної лагуни. Це нереально красиве місце, де хочеться залишитись якнайдовше. Саме на Кіпрі найчистіші пляжі в Європейському Союзі – 45 пляжів були удостоєні нагороди «Блакитний прапор», яка видається за бездоганну чистоту, екологічну безпеку та високий рівень обслуговування.

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

 

Зима в наших широтах – не найкращий час відпочинку для любителів туристичних подорожей. Ця пора року більше підходить поціновувачам складних туристичних підйомів на гірські вершини зі спеціальним для цього оснащенням, а також приборкувачам лиж, сновбордів та саней.

Але і вдома 3 місяці всидіти дуже важко. Так як Таня не відноситься ні до першої, ні до другої категорії вищезгаданих любителів зимового відпочинку (їй би більше в ковдрі лежати, пити каву під плаксиву мелодраму… Хоча, сани приборкати вона все ж таки може)))), ми вирішили зробити легку міні-подорож у зимові Карпати і при цьому всьому витратити мінімум коштів. Відтак і вибрали схили Боржави, зокрема, курорти Воловець, Піддубовець, Пилипець. А чому ми вибрали цей район можна дізнатися у статті — Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць.

Кожну свою подорож ми розпочинаємо з розробки детального тревел-плану: завчасної купівлі квитків, бронювання житла, пошуку інформації про найцікавіші об’єкти та їх положення. Тож квитки на потяг до Воловця ми купили ще за місяць до подорожі, взявши майже останні і лише купейні місця. План був наступним – насолодитися протягом двох діб засніженими гірськими краєвидами, а третій день провести, блукаючи затишними вуличками Львову. Тому квитки назад купували на потяг у напрямку Львів-Київ, а з Воловця до Львову дісталися на «комфортній» приміській електричці (продаж квитків на неї розпочинається за 10 днів до відправлення). Рекомендую про квитки дбати завчасно, Карпати – особливо взимку – дуже популярний туристичний об’єкт.

Наступний етап планування – бронювання житла. Найбільшу кількість варіантів проживання в Карпатах можна знайти на сайті karpaty.info, проте, продзвонивши близько 20 садиб та готелів у Пилипці, виявилося, що майже всі вони заброньовані, а ті, які вільні – як на мене – надто дорогі. Шукаючи ще варіанти, я зайшов на booking.com, і одразу натрапив на цікаву пропозицію з хорошою знижкою – кімната на двох за два дні – 570 грн. Щоправда це житло знаходилося у містечку Воловець за 15 кілометрів від витягів і гірськолижних спусків.

Місяць швидко пролетів і близько 10 ранку ми вже вийшли на вокзалі у Воловці. До свого житла вирішили прогулятися пішки (3,8 км по трасі), тим більше свіже гірське морозне повітря сприяло прогулянці. Зв’язок з житлом ми тримали через viber, а тому завчасно замовили собі сніданок-обід, щоб одразу по приїзду попоїсти та відправитися швидко в гори. Знайти дорогу до даного будинку було не дуже легко, але дякуючи сучасним google картам, ми легко зорієнтувалися.

Нашим місцем дводенного проживання виявився гестхаус – звичайний двоповерховий будинок у звичайної карпатської сім’ї. Господарі – привітні та дружелюбні люди – одразу провели нас до нашої кімнати, ознайомили з житлом і швидко накрили на стіл. Загалом було досить зручно, лише Таня себе не дуже комфортно почувала, так як не дуже любить гостювати у когось, а тут ще і чужі люди.

Поснідавши та трішки відпочивши, ми нарешті відправилися в гори. Але оскільки ми жили у Воловці, то до Пилипця нам потрібно було ще доїхати.

Невеликий лайфхак:) Таксисти та маршрутчики від залізничного вокзалу  до підйомників Пилипця за проїзд беруть 70 грн. з людини. Якщо ви хочете зекономити, то пройдіться вниз від вокзалу до головної дороги, далі поверніть праворуч та пройдіться метрів з 500 до круга, де і розміщується автостанція. Тут або чекайте автобус, або ловіть попутне авто до села Поддобовець. Іхати приблизно 15 хвилин. У селі треба вийти в центрі, не доїжджаючи 30 метрів до магазину. Далі побачите, що праворуч в сторону Боржавського хребта йде сільська дорога, якою ви через 20 — 25 хвилин (2 км) будете одразу біля витягів (див. фото).  Так це не помилка, їхати не до Пилипця, а до Поддобовця. Справа в тому, що центр села Пилипець, через який йде головна дорога, знаходиться на відстані 5,5 км від витягів. Тож таким чином можна значно зрізати та зекономити – адже вартість проїзду на рейсовому автобусі всього 10 грн.

В цій подорожі ми так постійно їздили, до того ж не завжди чекали рейсового автобуса, адже автостоп тут теж проходить. А з цієї короткої сільської дороги  між Поддобовцем і Пилипцем відкривається просто неймовірний вид на найвищі вершини Боржавського хребта, а в сонячний зимовий день від захоплюючих панорам навіть дух перехоплює.

Ми свідомо відмовилися від катання на лижах, так як Таню ще потрібно було навчати, тому з метою економії нервових клітин та задля душевного спокою, запланували невеличкий трекінг по найцікавішим місцям та околицям Пилипця.

Проте, якщо є бажання покататися на лижах чи сноуборді, то Пилипець для цього непогане місце, особливо для початківців. Тут близько 20 км підготовлених трас, один крісельний підйомник (до речі найдовший у Карпатах) та декілька бугелів. А ще, це просто рай для фрірайду… Ціни тут теж доволі демократичні: прокат лиж за добу – близько 100 грн., а ціни на підйомник дивіться на фото.

Ми ж відправилися у піший маршрут засніженими лісовими стежками до водоспаду Шипіт – одного з найбільших в Українських Карпатах. Даний об’єкт є обов’язковим для відвідування кожним туристом, який перебуває в цих місцях. Біля водоспаду навіть взимку доволі людно (цього разу ми зустріли делегацію іноземців), працюють різноманітні сувенірні крамниці. Тут можна не лише купити магнітики, але й зігрітися гарячим глінтвейном та скуштувати шашлик. Ну а ми після активної прогулянки надали перевагу затишному кафе поряд з водоспадом, де скуштували страви закарпатської кухні. На ночівлю повернулися швидко та зручно з того ж таки Поддобовця.

Наступний день нас зустрів хорошою сонячною погодою, практично ідеальною для підйому високо в гори. А відтак нашому запланованому зимовому сходженню на Боржавський хребет (на одну з відомих вершин – гору Гимбу (1492 метри)) нічого не стало на заваді. Спочатку ми трішки схитрували, піднявшись крісельним підйомником десь на висоту 1100 метрів, однак до вершини залишалося ще дві години непростого засніженого шляху. Але воно було того варте, так як на вершині нас чекав просто неймовірний вид на суворі, і водночас прекрасні засніжені гірські схили та фактично увесь Боржавський хребет.