Осінній похід високогір`ям Українських Карпат

Статтю про наш осінній похід Українськими Карпатами ми вирішили зробити не увигляді традиційної розповіді, а у вигляді фотозвіту, адже деякі частини маршруту нами вже були описані у попередніх розповідях:

Проте, в цьому жовтневому поході нам пощастило потрапити у справжню різнобарвну казку. На маршрут наша команда вийшла в самий розпал бабиного літа, тож увесь похід нас супроводжувало ясне небо та тепле сонечко. Саме тому дуже хочемо поділитися фотографіями з цього тріпу.

Похід ми розпочали з туристичного притулку Козьмещик, звідки піднялися осіннім різнобарвним лісом до місця нашої ночівлі — перемички між Петросом та Говерлою.

Останні промені сонця над горами неподалік від місця нашої ночівлі

А зранку нас чекав підйом на найвищу гору України — Говерлу (2061 м.)

А там в далині Мармароси…
Наша команда у повному складі на найвищій точці України
Осінні Карпати…

Перепочивши після підйому, ми рушили найвищим масивом Українських Карпат — Чорногірським.

Озеро Несамовите

Таємнича та загадкова вершина — Шпиці — 1863 метри.

Спуск до чергової ночівлі
Світанок в горах

Після ночівлі розпочали рух в напрямку до нашої кінцевої точки — села Дземброня…

Декілька годин спуску і ми в селі Бистрець. Осінь тут вже у повному розпалі…

На ночівлю зупинилися біля села Дземброня. За версією фотографів воно вважається найфотогенічнішим в Україні. Тож зранку наступного дня я вийшов на фотополювання, щоб пересвідчитися…

Похід країною сванів. День 6 та 7. Ушгульський

Черговий ранок в Сванетії зустрів нас прохолодою та вже добре нам знайомими, всюди сущими, кавказькими коровами.  Поснідавши та вчергове зібравши увесь наш побут та похідні «будинки», відправилися далі по  маршруту.

DSC_1350

DSC_1357Цього дня у нас був запланований відносно невеличкий перехід – всього 10 км. Перехід був досить легким з уже такими знайомими і звичними для нас кавказькими краєвидами – нескладна стежка прокладена по траверсу невисокого хребта. Хоча і тут ми змогли знайти цікаве заняття.  Як виявилося, в траві, обабіч стежок, росла величезна кількість грибів – маслюків, підберезовиків, підосиновиків. Тож вже на підході до общини Ушгулі – цілі нашого сьогоднішнього дня –  ми зібрали чималий пакет грибів на вечерю.

DSC_1367

DSC_1379

Хоча Ушгулі, найвисокогірніша община Грузії й навіть Європи,  знаходиться найдалі від столиці Верхньої Сванетії – Местії, однак ми помітили, що вона дуже популярна серед туристів, особливо із західної Європи. Тут досить багато невеличких кафе, гестхаусів, місцевих перевізників. Відтак, склалося враження, що всі місцеві жителі працюють виключно в сфері послуг. Тож поки ми присіли в одному з місцевих кафе пообідати та перепочити, адже полуденна спека трішки нас виснажила, я вам розповім декілька цікавих фактів про цей населений пункт.

DSC_1394

DSC_1405

Часто Ушгулі називають найвищим селом в Єропі, однак це не зовсім правильно, адже це найвисокогірніша община Європи (якщо межу між Європою та Азією проводити Головним кавказьким хребтом). Община Ушгулі складається з чотирьох сіл: Жибіані, Чвебіані, Чажаші та Муркмелі, які розміщені доволі компактно, та майже не видно візуальної межі між ними. Община розташовується на висоті 2 200 метрів над рівнем моря, у витоків річки Інгурі (яку ми відвідали в перший день нашої подорожі) біля підніжжя найвищої вершини Грузії (г. Шхара 5138 м).  Як і вся Сванетія, Ушгулі славиться своїми вежами, яких на сьогодні нараховується до 50. Особливо їх багато в Чажіші, де ніби і досі у розквіті середні віки — кам’яні вежі, вузькі брудні вулиці з бігаючими по ним свинями і коровами. У цьому поселенні немає ні кафе, ні гестхаусів – тому воно сприймається найбільш автентично.

 

DSC_0144

DSC_1396

Однією з найвідоміших пам’яток Ушгулі є чоловічий монастир Ламарія, який схожий на замок й на фоні засніжених вершин виглядає особливо гарно…

DSC_1399

DSC_1397

В Ушгулі ми запланували розбити табір не віддалено на природі, а в одному з кемпінгів (нагадуємо, що в Грузії під кемпінги здаються  двори місцевих жителів). Вирішили так, тому що хотіли відпочити більш культурно, тобто прийняти душ, вільно залишати речі, здійснюючи  радіальний вихід. Ми знайшли кемпінг з неймовірною панорамою всього за 5 ларі з людини. Крім того, у нашому розпорядженні було кафе господарів, в якому ми змогли вкотре спробувати місцевої кухні. Щодо гостинності, то тут все як завжди в Грузії – на рівні – господарі повністю довіряють туристам (як приклад — в кафе був холодильник з різними напоями у вільному доступі, а ми вже аж при виселенні розрахувалися за випите (ніхто не перевіряв що ми брали і скільки брали, а просто повірили у нашу чесність)).

DSC_1410-2

DSC_1415

Крім того, наша «толкова» команда поповнилася ще одним учасником – кавказькою вівчаркою, якій ми дали горде ім’я Барон. Загалом, собаки, на рівні з коровами та свинками, є одними із символів Верхньої Сванетії. Їх тут досить багато і більшість з них вільно гуляє горами то з однією, то з іншою групою туристів. А наш Барон виявився ще й гурманом і поціновувачем українського сала (вкрав у нас два останні великі шмата й закусив двома ще теплими пурі).

DSC_0088

Тож ранком наступного дня ми та Барон вирушили у радіальний вихід на Сванетський хребет – у найвищий етап нашого кавказького походу. Довжина хребта складає 85 км і відділяє Верхню та Нижню Сванетію. Його найвищою точкою є гора Лайла (4008 м), а середня висота — близько 3000 метрів. Ще в першій половині ХХ століття на висотах вище 2600 метрів цілий рік лежав сніг, однак зараз, у зв’язку з глобальним потеплінням, влітку цей хребет став прохідний – снігу вже немає взагалі.

 

DSC_0004

DSC_0021

З хребта відкривається найкраща панорама на Головний Кавказький хребет — від Ушби до Шхари, однак побачити його чітко і повністю ми не змогли, адже того дня верхня частина хребта була затягнута хмарами. Але й той вид був просто неймовірним і залишиться в нашій пам’яті на довгі роки. Піднімалися ми протягом 3 годин, набравши висоту з 2200 м до 3000 м та пройшовши близько 5 км звивистих і крутих стежок. Барон виявився вихованим мандрівником — слухняно йшов у колоні, нікого не переганяючи. Але на самій вершині віддихувались не лише ми, а і він.

Панорама_зі-Сванського-хребта

DSC_0028

DSC_0061

Спустившись, ми урочисто перейшли у стадію «лаунджу» — сповна насолодились грузинським вином та гострим кубдарі, якого більш ніде не скуштуєш, крім Сванетії.

Наступного ранку нас чекав як завжди тривалий і екстремальний переїзд до узбережжя Чорного моря — містечка Кобулеті.

Як ми там відпочивали — читайте згодом. Далі буде….  

 

Кам’яними розсипами Горган

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

DSC_0030

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

DSC_0040-2

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

DSC_0097

DSC_0084

DSC_0107.jpg

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

DSC_0142

DSC_0149

DSC_0154

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

DSC_0211

DSC_0272

DSC_0277

DSC_0299

DSC_0331

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

DSC_0230

DSC_0214

DSC_0257-2

DSC_0264

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

DSC_0361-2

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

DSC_0409

DSC_0478

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

DSC_0467

DSC_0491

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

DSC_0528

DSC_0579

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

DSC_0648

DSC_0672

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

DSC_0689

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

DSC_0700

DSC_0713Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 3.

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.)

Стежка Адоніса, якою ми слідували наступного дня, завела нас в глиб півострова Акамас до одного із затишних пікнік-сайтів, де ми зупинились на ночівлю. 

DSC_0463

А вже наступного дня ми вийшли на протилежний південно-західний берег Акамаса і цілий день йшли вздовж узбережжя Середземного моря.

DSC_0554

Морські пейзажі просто неймовірні, проте палюче сонце вже після 10 ранку нестерпно припікало. Обідню сієсту провели на унікальному пляжі Лара. Його ще називають Черепашачий пляж – це одне з небагатьох місць Середземномор’я, де відкладають яйця рідкісні види черепах – грифова та гігантська зелена. З кожним роком популяція цих тварин зменшується, тому ці види рептилій знаходяться під суворим захистом природоохоронних організацій. Даний пляж є заповідною територією, де діє наукова станція, основним завданням якої є збереження кладок яєць та популяції черепах. На пляжі Лара немає ніякої інфраструктури, не можна встановлювати парасолі та користуватися шезлонгами. Відпочиваючим заборонено перебувати тут після заходу сонця. Хоча вдень можна вільно погуляти по пісочку, покупатися та позасмагати в дуже гарних та малолюдних місцях.

DSC_0583

DSC_0575

DSC_0601

DSC_0624

Поруч з цим пляжем є ще один дуже цікавий геологічний об’єкт – каньйон Авакас, який ми відвідали вже наступного ранку. Цей каньйон дещо схожий на відомий в усьому світі каньйон Антилопи, що знаходиться в штаті Арізона США, та який ви неодноразово могли бачити на фото, в кінофільмах.

Кіпрський каньйон Авакас теж дуже гарний…Висота його стін сягає до 30 метрів, ширина – від 3 до 1,5 метрів.  Чим далі ми заходили в глиб каньйону, тим він ставав все вужчим. Інколи здавалося, що він змикається в деяких місцях, утворюючи вузький тунель.

DSC_0034

DSC_0676

Авакас дуже цікавий з точки зору геології. Його стіни складені з двох осадових порід: внизу – з дрібнозернистого крейдового вапняку, вік якого 4-5 млн. років, а вище –  з коралового вапняку, вік якого 7 млн. років. Це викликає ряд питань у вчених, адже за логікою, чим старіша порода – тим вона має залягати глибше. У цьому каньйоні все навпаки. Скоріше за все така ситуація склалася внаслідок землетрусів, яких на Кіпрі було вдосталь….

DSC_0699

Рухаючись далі вздовж узбережжя до міста Пафос, ми проходили повз «корабель привид». Ця атракція на острові з’явилася відносно недавно. У грудні 2011 року великий вантажний корабель Edro III йшов з порту Лімасола до острова Родос в Греції. В результаті шторму його викинуло на мілину практично біля самого берега, де він з того часу і зупинився. Страховка власників судна не покриває вартості його транспортування, тому невідомо як довго він залишатиметься в морі.

DSC_0160

DSC_0177-2

Також тут дуже мальовниче скелясте узбережжя, складене з вапняків, яке називається «sea caves». За багато років невтомні морські хвилі «побудували» у гірських породах безліч різних за розміром і формою печер. Саме сюди сходяться сотні туристів, щоб закарбувати себе та це місце на фото. Це дійсно захоплююче місце, адже можна годинами сидіти наодинці, спостерігати як накочуються і розбиваються об кам’янистий берег хвилі, розсипаючись, ніби сотнями кристалів, на міріади краплинок.

DSC_0134

DSC_0153

DSC_0178

Як і минулого року, наступні два дні ми провели в кемпінгу пляжу «Корал Бей». А від так кожен мав можливість провести вільний час як йому завгодно. Ми вирішили знову поїхати до міста Пафос і ще раз пройтися по його вуличках.

DSC_0249

DSC_1142

DSC_03001

Але найбільшим нашим челенджом, чи то так званим квестом, став пошук місцевої колоритної таверни,  де можна було б скуштувати рибне мезе не за цінами для туристів. Таверни поблизу старого порту розраховані на класичних туристів (відповідно і ціни теж), якщо заглибитися в старе місто – ресторани там відкриваються лише з 18-00. Бажання скуштувати страви традиційної кухні було настільки сильним, що в пошуках відкритої таверни, ми обійшли майже усе старе місто.  Справа дійшла до того, що ми почали запитувати у місцевих жителів, де можна скуштувати найкраще рибне мезе. Нас спрямували в зовсім не туристичну частину міста до таверни «Тірімос», де найсвіжіші морепродукти, оскільки сам власник виловлює їх у морі. Саме тут ми втамували свій голод та насолодилися місцевим колоритом.  Якщо у когось виникло запитання – що ж таке мезе? – читайте в статті — Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3.

DSC_0347

Это слайд-шоу требует JavaScript.

За день до вильоту додому, ми відвідали ще одне місто, яке  найбільше запало нам в душу –  Лімасол.  Це друге за величиною місто Кіпру після Нікосії. Воно є економічним, культурним та фінансовим центром острова.   На особливу увагу заслуговує історичний центр міста – старе місто. Саме тут туляться один до одного колоритні будиночки і звиваються вузенькі кам’яні вулички, по-сусідству розміщуються древні православні церкви та мусульманські мечеті. Старе місто багате на колоритні невеличкі магазинчики та майстерні, затишні кав’ярні та булочні. Саме в цьому районі зберігається дух Середземномор’я колоніальної епохи –  на балкончиках сушиться білизна; в кав’ярнях, нікуди не поспішаючи та граючи в настільні ігри, сидять місцеві ремісники; емоційно обговорюють останні новини темноволосі кіпріотки…

DSC_0367

DSC_0361

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після прогулянки старим містом, якщо рухатися у напрямку набережної, потрапляєш у зовсім інший світ – сучасні модернові архітектурні споруди, висотні готелі та торгові центри, відреставрований порт та марина. Саме в Лімасолі ці два світи гармонійно поєднуються… Не даремно у 2018 році Лімасол увійшов у сотню міст світу за якістю життя.

DSC_0450

DSC_0446

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Можливо ми не так детально змогли розповісти про історію та культуру острову, не зупинилися на усіх особливостях нашого походу, як би нам того хотілось. Насправді, це досить важко зробити, адже хочеться розповісти про все: про усі враження, витягнути з пам’яті усі спогади, цікаві моменти, побачені місця. Сідаєш писати – і не вистачає слів. Можливо не даремно існує прислів’я – «Краще один раз побачити, ніж сім раз почути».

Приєднуйтесь до нашої  подорожі: Похід по Кіпру — острову пікапів та котів наступного року і самі зможете описати спогади і емоції для своїх друзів і знайомих.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях. Частина 2.

(…продовження розповіді Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях).

Від монастиря Троодітісса, в майже суцільному тумані та під постійною мрякою, ми рушили до ще одного дуже мальовничого природного об’єкту – водоспаду Чантара, що утворився на річці Троодітісса. На жаль, проливний дощ, який то переставав, то знову розпочинався з ще більшою силою, дещо затьмарив наші враження та не дав змоги вдосталь насолодитися побаченим. Хоча на Кіпрі дуже м’який клімат, і навіть взимку температура не опускається нижче +10-15 С (на узбережжі), та найбільша кількість сонячних днів у році у ЄС (300 днів), проте, ми вже другий рік поспіль, зуміли потрапити саме у хмарний період…

DSC_0345

Після відвідин села Фіні, яке знаходиться неподалік водоспаду, ми вийшли на один із найвідоміших маршрутів Кіпру – «Венеціанські мости». Кам’яні мости були побудовані ще в 16 ст. – в період венеціанського правління, коли венеціанці прокладали дорогу для перевезення вантажів (зокрема міді та залізної руди), до порту міста Пафос. Вантаж перевозили в основному на витривалих верблюдах. З часом дорогу перестали використовувати, але її назва Камілострата (або «верблюжий шлях») збереглася. Всього на Кіпрі нараховується 13 таких мостів. Нам вдалося пройтися трьома з них, але найбільш цікавими і популярними.

Перший – міст Еліа. Невеличкий міст на маловодній гірській річці Фіні.

DSC_0485

Другий – міст Келефос. Найдовший з трьох мостів (30 метрів) та знаходиться за 4 км від Еліа. З обох сторін оточений могутніми платанами, що робить його надзвичайно мальовничим. Але вже другий рік поспіль нам не вдається зробити яскравих фото даного мосту, так як потрапляємо сюди  в дощову погоду.

DSC_0509

Третій – міст Рудія – найвищий з усіх. Схований під буйною середземноморською рослинністю, цей міст ніби переносить нас у містичну казку. 

DSC_0530

Дорога саме через цей міст привела нас в закинуте село Врешію. Тут час ніби зупинився, і тільки стукіт віконних рам під натиском вітру порушує містично-таємничу тишу. На Кіпрі є дуже багато ось таких закинутих поселень. Їх мешканці залишили свої домівки внаслідок «кіпрського конфлікту». З чого ж все почалось?

DSC_0719

Ще у 1950-х роках на Кіпрі, який знаходився під колоніальним управлінням Великої Британії, розпочалося збройне повстання ціллю якого був так званий «енозис» — приєднання острова до Греції, як її невід’ємної частини. Проте проти цього виступали Велика Британія та Туреччина, які прагнули збереження власних позицій в регіоні східного Середземномор`я, тому вони всіляко підтримували варіант створення незалежної держави.

Результатом стало проголошення у 1960 році незалежності Республіки Кіпру, як держави двох народів – греків-кіпріотів (80 %) та турків-кіпріотів (20 %). Тоді ж було підписано угоди, згідно з якими гарантами безпеки новоствореної країни стали Великобританія, Греція і Туреччина, які мали право діяти у випадку порушення умов даних угод. Проте, здобуття Кіпром суверенітету не вирішило проблему багатовікового етнічного та релігійного протистояння між грецькою та турецькою общинами острова, яке ще й постійно «підігрівалося» ззовні зацікавленими країнами. У 1963 р. президент Кіпру запропонував внести в конституцію ряд правок, які були відхилені як лідерами общини турків-кіпріотів, так і Туреччиною. Як наслідок, в 1964 році була ескалація конфлікту між общинами острова, що призвело до введення на острів миротворчих сил ООН.

В 1974 році військова хунта, що знаходилася при владі в Греції, організувала військовий переворот на Кіпрі з метою повалення влади президента Макаріоса та «енозиса» — приєднання до Греції. Туреччина, в свою чергу, скористалася переворотом як приводом для введення своїх військ на територію Кіпру. 20 липня 1974 року турецькі сили висадилися на Кіпрі і захопили 37% території острова. Військові дії тривали 4 дні. Кіпр був розділений на південну частину, де живуть етнічні греки та північну — де живуть етнічні турки. Це призвело до величезної хвилі біженців (більш як 130 тис. греків-кіпріотів змушені були покинути свої домівки у північній частині острова, та 40 тис. турків-кіпріотів були переселені з південної частини острова). У 1983 на окупованій північній частині Кіпру була утворена Турецька Республіка Північного Кіпру – новостворену державу визнала тільки Туреччина, інші країни світу її не визнають.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Саме турецька спільнота проживала в покинутому селі Врешія, де ми зупинилися на ночівлю. Вся долина, в якій знаходиться село, потопає в зелені та весняних квітах, повітря наповнене ароматами мигдалевих, цитрусових, оливкових дерев, що утворюють цілі сади. Тут ми вдосталь поласували апельсинами та мандаринами з місцевих цитрусових садів.

DSC_0646.jpg

DSC_0691

DSC_0725

Вранці наступного дня, після невеличкого переходу в гірське селище Кілінія, ми відправилися до кемпінгу, який розміщений у невеликому курортному містечку – Поліс. Спокійна і розмірена атмосфера Полісу приваблює сюди стомлених жителів великих міст. Околиці Поліса і рибацького поселення Лачі овіяні духом романтики, адже, якщо вірити легенді, саме тут розгорівся роман між Адонісом і Афродітою.

DSC_0692

DSC_0916-2

DSC_0434

Это слайд-шоу требует JavaScript.

І хоч кіпріоти, як ми вже говорили, дуже віруючі християни, проте дух древності та грецька міфологія надзвичайно вкорінилися в повсякденному житті острів’ян. Величезна кількість населених пунктів, історичних об’єктів, стежок та маршрутів названо на честь міфічних богів.

Найбільш шанованою, величною та відомою є богиня кохання – Афродіта, адже за легендою саме на західному узбережжі острова, біля каменів Петра ту Роміо, вона «вийшла з піни морської».

З Поліса ми здійснили радіальний вихід до національного парку – півострова Акамас. Через Акамас проходить дві мальовничі пішохідні стежки: одна носить ім’я Афродіти, інша – Адоніса. Місцеве повір’я говорить, що богиня і її смертний коханий добиралися цими стежками до місця їх зустрічі – купальні Афродіти. Це невеличке озеро в скелі під тінню фігового дерева. Згідно легенди, скупавшись чи вмившись в місцевому джерелі, можна отримати вічну молодість і красу. Плавати тут заборонено через водяних змій, але для умивання є оснащена кам’яна раковина. Тому одного дня ми пройшли стежкою Афродіти, а вже наступного – Адоніса.

DSC_0738

Стежка Афродіти привела нас на вершину гори Сотірас, де ми змогли насолодитися неймовірними панорамами порізаного морського узбережжя півострова Акамас. Півострів вражає різноманітними ландшафтами. Тут є глибокі та вузькі ущелини, печери, невеликі острови і долини. Його флора і фауна найрізноманітніші на острові. Саме тут можна зустріти величезну кількість різних за мастю кіз і муфлонів. Кіпрський муфлон – дикий баран, який зустрічається тільки на Кіпрі та є його символом – він зображений на грошових купюрах, монетах, марках і навіть на емблемі авіакомпанії.

DSC_0092

DSC_0960

DSC_0167

DSC_0184

DSC_0406

DSC_0854

Спустившись з гори та пройшовши ще декілька кілометрів вздовж узбережжя, ми вийшли до відомої Блакитної лагуни. Це нереально красиве місце, де хочеться залишитись якнайдовше. Саме на Кіпрі найчистіші пляжі в Європейському Союзі – 45 пляжів були удостоєні нагороди «Блакитний прапор», яка видається за бездоганну чистоту, екологічну безпеку та високий рівень обслуговування.

Блапк-лаг-1

DSC_0233

DSC_0373

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

 

Кіпр – острів пікапів та котів – у деталях

6-00 ранку… Вирушаємо до аеропорту Бориспіль… На вулиці -2 С, а вже ж 27 березня. Та настрій чудесний, адже нас чекає сонячний Кіпр. Проходимо усі перевірки і реєстрації, потім ще 3 години перельоту, знову реєстрації, і нарешті близько 14-00 вириваємося на прогріте Сонцем кіпрське повітря. Тут +25, квітуча весна у самому розпалі. Швиденько переодягаємось у футболки та шорти (хоча місцеві жителі одягнені досить тепло – у штанах та курточках), одягаємо рюкзаки на плечі і заскочуємо у місцевий автобус, що прямує до центру м. Ларнака.

DSC_0003

Це вже наш другий похід по Кіпру (ви напевно знаєте, адже слідкуєте за нашими подорожами), тому не будемо приділяти значну увагу маршруту і основним туристичним об’єктами, з ними ви можете познайомитися в статтях:

Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 1, Частина 2, Частина 3, а хочемо більш детально розкрити цікаві особливості цієї Середземноморської країни.

Розпочнемо, мабуть, з самої назви нашої статті. І так, чому ж саме острів пікапів та котів…

Базуючись чисто на наших спостереженнях, можемо вас запевнити, що Кіпр – справді країна пікапів. Адже практично всі кіпріоти їздять на цих автомобілях – чи знаходитесь ви в курортному місті на березі моря, чи забрели у невеличке гірське село – повсюдно на дорогах, біля будинків, магазинів зустрічаються пікапи різної модифкації і дати випуску. Особливо багато стареньких Isuzu, mitsubisi, toyota. Шкода, що не провели для вас статистичного дослідження і не порахували кількість побачених пікапів за одиницю часу (візьму собі на замітку для наступної подорожі), так як у поході ми їх побачили дуже багато. До речі, автомобіль на острові має практично кожен мешканець (Кіпр посідає провідні позиції у світі за рівнем автомібілізації (кількість автомобілів у розрахунку на 1000 осіб)). Навіть до великих супермаркетів відсутні пішохідні доріжки — тільки автомобільні під’їзди та й у не туристичних районах міст дуже важко зустріти пішохода. Через незначну площу на Кіпрі немає залізниці, проте автомобільні дороги мають доволі густу мережу та відмінну якість.

DSC_0405

DSC_0409

DSC_0840

Чому ж це острів котів? Тому що саме вони є справжніми господарями Кіпру і проживають повсюдно. За легендою у IV столітті на острові була величезна посуха, яка тривала довгі 17 років, внаслідок чого на Кіпрі з’явилося дуже багато змій, які настільки лякали місцевих мешканців, що вони навіть стали залишати острів. В цей же час цариця Олена, мати імператора Констянтина Великого, дорогою зі Святої землі відвідала Кіпр. Побачивши, що там стільки змій, вона наказала завезти на острів 1000 котів для боротьби з плазунами. Догляд за котами було покладено на монахів на півострові Акротирі, де згодом виник монастир. Коти за декілька років справилися із завданням, розмножилися та розбрелися по всьому острову. З того часу коти на Кіпрі стали шанованими тваринами і одним із символів острова. Зараз вони живуть на острові скрізь, де заманеться, особливо багато ми їх спостерігали біля мечеті Хала Султан Текке та біля монастиря Троодотісса. Саме біля мечеті ми провели наші першу та останню ночі походу та теж трішечки підкормили місцевих котиків.

DSC_0623

DSC_0257

Это слайд-шоу требует JavaScript.

В другий день походу, як і в минулому році, у нас був переїзд в гори Троодос. І знову ж таки нам було спершу досить важко звикнути до лівостороннього руху (постійно доводилось міркувати з якої ж сторони у нас зупинка, в яку сторону дивитись, переходячи дорогу …). Лівосторонньому руху транспорту і наявністю автомобілів з правим кермом Кіпр завдячує Великій Британії, адже з 1878 по 1960 рік острів був її колонією. Навіть сьогодні 3 % території країни належать Британії, тут розміщені дві суверенні військові бази — Акротірі та Декелія. Також за британським зразком побудовані електромережі острова, зокрема вони мають розетки на три штирі з напругою 240 вольт.

DSC_0013-3

DSC_0379

В гірській системі Троодос знаходиться найвища вершина Кіпру – гора Олімп або Олімбос (1951 м.). Кіпріоти вважають, що саме їх олімп, а не грецький, є справжньою горою богів. Саме з підніжжя цієї гори і розпочалася активна частина нашого походу. Крім Олімпа в гірській системі Троодос є ще ряд мальовничих водоспадів, венеціанські мости та неймовірні гірські села. І знову ж таки, як і минулого року, Троодос зустрів нас не дуже привітно. А чого ми хотіли? Гори ж є гори. Навіть на Кіпрі погоду тут важко передбачити. Безперервний дощ, який супроводжував нас майже дві доби, дещо пригнічував морально-психологічний стан нашого колективу, а вночі другого дня сталося те, чого від Кіпру ми очікували найменше: спочатку піднявся потужний вітер, а потім вдарив грозовий дощ, який тривав добрі 3 години, злива «як з відра», таке враження, що випала кількамісячна норма опадів.

DSC_0259

DSC_0293

DSC_0333

DSC_02712

DSC_0398

Третій день розпочався з відвідин найвисокогірнішого монастиря Кіпру – Троодітісса. Кіпріоти є досить віруючою нацією і це виражається не лише у відвідуванні церкви, а й у повсякденному житті – в їхній доброзичливості та взаємодопомозі, дружелюбності, щирості. Більша частина населення сповідує православне християнство. Кіпрська церква є автокефальною (тобто адміністративно самостійною) та однією з найстаріших у світі. За свідченнями істориків саме на Кіпрі було утворено першу християнську державу. В країні нараховується більше ніж 500 храмів та монастирів, і церква відіграє важливу роль в громадсько-політичному житті країни. Вона володіє величезним багатством: їй належить велика частка земель, туристичних об`єктів та капіталу країни. Так як наша подорож майже співпала з пасхальними святами, то ми малу змогу побачити як їх відзначають на Кіпрі. Святкування Великодня розпочинається за тиждень до свята. Усі міста прикрашаються у національні кольори, повсюдно встановлюються макети пасхальних кошиків та великодніх крашанок, вводиться святковий графік роботи державних установ, сфери послуг та громадського транспорту. Так, зокрема, громадський транспорт їздить по святковому графіку, де значно менше рейсів, скорочуються години робити державних установ (наприклад, банки та аптеки уже з середи працювали до 13:00, а деякі взагалі були зачинені до закінчення великодніх свят).

DSC_0287

DSC_0367

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Далі буде…

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Триденний похід по Боржаві — безкрайому морі чорниць

Інколи хочеться вирватися в гори, але обставини складаються так, що не вистачає часу або відпустки для довгого єднання з природою. Тому доводиться шукати варіанти, які б дозволяли зануритися в світ пригод, повною мірою відчути себе справжнім пішим туристом, пройти повноцінний похід, але витратити на це зовсім мало часу. Думаєте це не можливо зробити за два-три дні? Надіюсь, що дана розповідь переконає Вас  у зворотному.

На мою думку, найкращим варіантом для короткотривалого гірського походу в Україні є Боржавський хребет. По-перше, до нього дуже зручно діставатися залізницею практично з усіх великих міст України. По-друге, це один з найгарніших хребтів Карпат, де поруч з панорамами гір, є багато цікавих атракцій, таких як водоспади, гірські ріки, парапланеризм і маунтбайтінг. По-третє, увесь хребет покритий килимом з чорниць, які потрібно однозначно спробувати. По-четверте, хребет має доволі пологі схили, що робить його практично ідеальним місцем для першого знайомства з пішохідним туризмом.

Найкраще розпочинати своє знайомство з хребтом зі смт. Воловець, куди ми дісталися нічним потягом з Києва і близько п’ятої години ранку вийшли на маршрут. А вже буквально через півгодини руху ми побачили, як на сході почав поступово визирати з-за гори сонячний диск, розсилаючи в усі боки свої теплі промені, освітлюючи яскравіше обриси гір та пробуджуючи все довкола. Неймовірно видовищне явище у горах.

 

DSC_0030

DSC_0041

DSC_0063

Після цього, ще декілька переходів, і ми дісталися старої сироварні на схилі гори Плай. На сьогодні від цієї напівзруйнованої споруди залишилися тільки бетонні конструкції, а колись вона мала практичне значення, як місце приготування бринзи, вурду, будзу… Ця будівля не має ніякого історичного чи іншого значення, однак розташування на вершині пагорба надає їй певної таємничості та мальовничості, особливо під час заходу сонця на фоні червонувато-жовтого марева.

DSC_02544

Недалеко від сироварні ми поставили наш табір для першої ночівлі. Проте, ми не поспішали релаксувати, бо у цей день в нас ще був запланований радіальний вихід на гори Плай та Темнатик. Тож, пообідавши, відправилися на підкорення цих вершин. Без рюкзаків дане сходження дуже легке. На самісінькій вершині гори Плай (1331 м) розташована метеостанція та радіорелейна станція, тому ідентифікувати цю вершину досить просто, завдяки наявності на ній різних споруд та великої кількості антен. Відома вона ще й тим, що на метеостанції у 1969-1970 рр. начальником загону працював В’ячеслав Чорновіл. Тут встановлено пам’ятний знак та меморіальну дошку.

DSC_0133DSC_007911

З вершини Плай відкривається неймовірна панорама на найвищі вершини Боржави – Великий Верх (1598 м) та Стій (1681 м). Намилувавшись видами та вдосталь нафотографувавшись на їх фоні,  вирушили на підкорення ще однієї вершини Боржави – гори Темнатик (1343 м), яка знаходиться за якихось 2 км.

DSC_0119DSC_0239

На вершині гори ми не лише намилувалися довколишніми пейзажами, а і, в прямому сенсі, полежали на ковдрі із чорниці. Справді, Боржава — справжнє море чорниць. Вона росте скрізь, куди не кинь оком, тому пройти повз цю смакоту навряд чи у когось вийде – дарма, що і руки, й зуби, й рот будуть повністю сині. Та і корисні властивості цієї ягоди відомі усім і давно використовуються в медицині.

DSC_0211

Збирання чорниць на сьогодні є одним зі шляхів заробітку для місцевого населення. На схилах гір зустрічається дуже багато людей, які збирають ягоди. Більшість стають ще вдосвіта і піднімаються в гори пішки, деякі організовуються у великі групи і дістаються до полонин на вантажних автомобілях, дехто на мопедах, конях. Це дуже важка робота, адже з самого ранку до пізнього вечора необхідно переходити по стрімким схилам і, зігнувшись, руками збирати ці дрібні ягоди. Проте, при відсутності іншої роботи це непоганий варіант доходу, адже в цьому році один кг зібраних чорниць коштує 35 – 40 грн.

DSC_04897

Повернувшись до нашої стоянки, приготували смачну вечерю, посмакували чорницями та насолодилися неймовірним заходом сонця, який відкривався з місця нашої ночівлі.

DSC_031644

Наступний ранок нас зустрів гарною сонячною погодою, тому, швиденько зібравшись, вирушили далі по маршруту. Оскільки на гору Плай піднімалися напередодні, то сьогодні обійшли її траверсом. Ще декілька зусиль – і ми вже на вершині Високий верх (1598 м). Проте, нашою цілю було підкорення вершини Стіг (1681 м), однак як тільки ми вирушили в її бік, хмари почали згущуватися, і я прийняв рішення не ризикувати та спуститися з хребта у напрямку наступної нашої ночівлі. І не пошкодував про це рішення. Буквально через півтори години на хребті вже вирувала стихія – гроза та сильний вітер…

_DSC0067DSC_0312DSC_0461DSC_0469

На другу нашу ночівлю зупинилися у буковому лісі недалечко від водоспаду Шипіт. Щороку, в липні, на полонині, що над водоспадом, проходить фестиваль субкультур. З усієї України з’їжджаються неформали – хіпі, панки, готи та інші. Велика частина залишається тут жити на все літо, тож в цей період ви маєте можливість тут їх зустріти. Цей фестиваль навіть описаний в романі Любко Дереша «Трохи пітьми».

DSC_04812

_DSC0049DSC_0581

DSC_0521

Третій день нашого походу по Боржаві був присвячений релаксу та лаунжу. Неспішно поснідавши та зібравши речі, відправилися до водоспаду Шипіт – одного з найбільших та найповноводніших водоспадів Карпат, висота якого сягає 14 метрів.

_DSC0101-32_DSC0107-2

З кожним роком водоспад стає все популярнішим, і не далеко від нього дорогою до с. Пилипець розміщуються різні сувенірні лавки, кофейні та ресторани….. Раніше с. Пилипець було більш відоме як лижний курорт і користувалося популярністю взимку, але вже сьогодні охочих відпочити тут в літній період стає дедалі більше, про що свідчить і нова забудова в межах села, і певне покращення його інфраструктури. Відпочинок в Карпатах набуває все більшого поширення серед населення країни, тих хто бажає подихати свіжим гірським повітрям, зануритися в культуру гуцульщини чи бойківщини, порелаксувати на берегах гірських річок стає все більше і більше. Хто знає, можливо відпочинок в горах скоро зрівняється за популярністю з морським….

DSC_0629DSC_0514

А наш відпочинок закінчився третього дня поверненням потягом до Києва. Як бачите, і три дні достатньо для пішого походу в гори та знайомства з їх краєвидами у різні сезони та за різних умов.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Червневий похід в Карпати: випробування стихією

Кожне місце володіє своєю неповторною атмосферою, яка суттєво відрізняється в різні пори року, особливо це помітно в гірській місцевості. В горах ті пейзажі, які відкриваються взимку, влітку чи восени з однієї і тієї ж точки спостереження важко навіть порівнювати, адже вони зовсім інші. Ще раз переконатися в цьому я зміг, повторивши маршрут, яким ми ходили у травні (похід через Кукул та Кострич до Білого слона. Частина 1 та Частина 2). Не буду вдаватися у подробиці самого маршруту, адже він був розкритий у попередніх статтях, а більше зупинюся на наших враженнях від цього трекінгу.

І так, що ж цікавого відбулося з нами протягом ось цих п’яти літніх днів у горах.

DSC_0071777

По-перше, як тільки ми вийшли на маршрут, почало погримувати і вже за дві години часу розпочалася потужна гроза зі зливою. Гроза в горах це вражаюче і дуже небезпечне явище. Гучність грому врази потужніша ніж на рівнинах, ніби тобі на голову надягли каструлю і тарабанять по ній. І до цього всього додаються потужні пориви вітру та злива. Благо, що ми встигли зайти у густий ліс, та сховалися в його хащах. Через якусь годинку вже змогли продовжити свій рух на хребет Кукул, після підкорення якого нам відкрилися неймовірні пейзажі Чорногірського хребта, оповитого хмарами, високогірних полонин яскраво зеленого кольору, які у цей період особливо насичені різнотрав’ям та квітами.

DSC_0033

DSC_0114

DSC_0075

DSC_0136

По-друге, ще однією подією, яку кожен з нас на довго запам’ятає, стала зустріч з цілим табуном коней. Вони живуть фактично в диких умовах, тобто постійно вільно гуляють величезними просторами високогірних лук та об’єднуються в табуни. Зупинившись на черговий привал, ми побачили, як вдалині рухається табун коней. Це було настільки гарним видовищем, що всі стали немов заворожені, але в якийсь момент табун різко змінив свій напрямок і на повній швидкості почав рухатися прямісінько на нашу групу. Не знаю звідки взялася така спритність, але наша група за якусь мить в одному стрибку змогла опинитися біля дерев, а табун пролетів зі швидкістю локомотива поруч з нами. Такої кількості адреналіну давно ніхто не отримував…

Через те, що полонини влітку заповнені кіньми, коровами, вівцями та козами, які надалі були постійними супутниками нашого походу, ділюся з вами підбіркою фото з їх участю.

 

DSC_00367

Это слайд-шоу требует JavaScript.

По-третє, закінчення зливи не означало кінець наших випробувань стихією, адже після грози вітер не стих, а продовжував дути цілу добу. Інколи його пориви були настільки сильними, що зносили з ніг. Хоча наш табір і був у затишному місці, проте цілу ніч вітер над верхів’ями дерев створював настільки сильний шум, що спати було доволі тривожно, а хмари над головами пролітали з так швидко немов кадри time lapse. Наступного дня, спускаючись з хребта Кукул, ми побачили наслідки вчорашнього буревію, який, як виявилося, нас майже не зачепив. Тут фактично через кожні 50 метрів на нашому шляху лежало повалене силою вітру дерево. Особливо потужний буревій був біля р. Прут, до якої ми спустилися в обід – було зламано все: і товстелезні дерева, і лінії електропередач, і навіть деякі дахи будівель. Вкотре переконуюся, що сили природи не передбачувані і мають страшенні наслідки.

По-четверте, мабуть, збіг обставин, або може хтось із нашої групи був грішником, але з хребта Кострич ми як і у травні не змогли повною мірою насолодитися видами Чорногірського хребта, оскільки знову все було затягнено хмарами.

DSC_0308

DSC_0319

DSC_0342

По-п’яте, нарешті підкорили вершину гори Піп Іван Чорногірський, на яку ось уже три походи я не міг піднятися через складні погодні умови. Хоча ця вершина поступається Говерлі за популярністю серед туристів, проте за характером підйому та суворістю кліматичних умов, кількістю легенд та цікавих місць вона однозначно лідирує. Взяти хоча б наявність на її вершині найвисокогірнішої споруди України – колишньої обсерваторії та кліматичної станції Білий Слон.

DSC_044678

Ця кам’яна будівля була збудована у 1938 році поляками (до 1939 року ця територія належала Польщі). Це був грандіозний проект, адже на будівництво було витрачено величезні кошти та людські ресурси, навіть з Африки доставлявся корок для утеплення стін. Обсерваторія була збудована з каменю товщина стін сягала 1,5 метри, мала 43 кімнати, готель, астрономічну вежу. На той час обсерваторія на Попі Івані була однією з найважливіших у Європі. Проте, пропрацювала вона тільки декілька років. Під час ІІ Світової війни використовувалася як спостережний пункт угорських військ, а з 1944 року будівля була залишена аж до 2012 року, відколи тут почалися реставраційні роботи по створенню туристичного притулку.

DSC_046088

DSC_0475

Підйом на Піп Іван Чорногірський ми розпочинали з с.Дземброня. Дорогою відвідали Дзембронські водоспади та підкорили одну з найцікавіших гір Українських Карпат – Вухатий камінь, де гірські породи виходять на поверхню, утворюючи чудернацькі формації.

DSC_0424

DSC_0531

Звісно, що окрім вище перерахованого було також багато цікавих моментів, неймовірних пейзажів, купань в гірських річках та затишних вечорів біля вогнища. Але стовідсотково це був один з найекстремальніших походів за останні роки!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Похід не для мене: розвіювання міфів

Реалії сучасного життя такі, що люди звикли до комфорту: не можуть ні дня прожити без гарячого душу, телевізора, швидкісного Інтернету та різноманітних гаджетів. Похід – це можливість вийти зі своєї зони комфорту, відірватися від віртуального життя та поглянути на реальний світ навколо. Проте, досить часто буває, що ми, боячись спробувати чи зробити щось нове для себе, придумуємо масу причин і відмовок та свято в них віримо. Насправді, всі перешкоди ми створюємо у своїй голові, так і з походом. Багато людей бояться вперше прийняти участь у поході, бо підсвідомо уже побудували величезну стіну-бар’єр зі стереотипів, страхів та чуток. Тому цю статтю я вирішив присвятити розвіюванні міфів стосовно піших походів.

   Міф 1. Похід — це дуже дорого. Дуже часто тим, хто ніколи не ходив у похід, здається, що це дуже дорого, адже туристичне спорядження коштує великі гроші. Дійсно, якщо одразу купувати все нове спорядження (рюкзак, намет, спальник, туристичний одяг), то це може вилитися у копієчку. Проте, це робити не обов’язково, тим більше збираючись у похід вперше. У кожного мабуть знайдуться друзі, у яких можна попросити спорядження або, наприклад, взяти на прокат. На сьогодні це дуже поширена послуга і просто набравши у пошуковій системі «прокат спорядження», одразу з’являється маса пропозицій. Крім того, пішохідні туристи – народ не вибагливий, тому подорожуємо в плацкартному вагоні, що теж є досить бюджетно, зручно і колоритно. Також, якщо порівняти вартість навіть комерційних походів з вартістю пакетного туру на той же термін, то похід все ж таки набагато дешевший варіант.

   Міф 2. В поході треба багато ходити. Дійсно, в пішому поході потрібно трішки походити. Інколи, при цьому, долаючи перешкоди з повалених дерев, крутих підйомів та переходів стежками по коліна в грязюці. Проте, це дає змогу вийти зі своєї зони комфорту, випробувати свої сили, відчути гордість за те що зміг це пройти. Я свої маршрути розробляю таким чином, що похід може пройти кожна фізично здорова людина, навіть яка не займається спортом. Один перехід триває 50 хв., далі 10 хв невеликий відпочинок і знову перехід в 50 хв. Таких переходів за день буває в середньому 5-6. Крім того є ще повноцінна година відпочинку і підкріплення сил в обід. Однак, щоб похід вдався на всі 100% і втома не заважала споглядати красу гір, рекомендував би до походу трішки підготуватися (пробіжка, ходіння в зал, чи то просто кожного дня піша прогулянка перед сном). Хоча ваші м’язи в поході трішки мають попрацювати, мозок же у цей час відпочиває повністю. Ви забуваєте про всі проблеми — робота, навчання, домашні будні —  все відходить на другий план.

   Міф 3. Похід — це не мій тип відпочинку. Досить часто, розповідаючи знайомим, чи не дуже знайомим людям про похід, чув таку фразу: «Ні! Похід це не мій тип відпочинку. Я люблю розслаблятись, валятись на сонечку цілими днями, нічого не робити.» А потім з розмови виявлялось, що ця людина ніколи в поході не була, просто вирішила, що такий вид відпочинку їй не підходить. Так, я згоден, що піші походи подобаються не всім. Всі ми різні люди, з різними уподобаннями, темпераментами, бажаннями. Але не варто підтримувати міф, що похід – це не мій тип відпочинку, жодного разу не спробувавши як то відпочивати з рюкзаком на плечах. Адже це те саме, що сказати: «Я не люблю морозива», —  ні разу не скуштувавши його.

   Міф 4. В поході повна антисанітарія. Можливо  в походах і не має душу в класичному вигляді. Проте, це не означає, що всі ходять брудними. Зазвичай, всі стоянки організовуються біля водних об’єктів: чи то гірська річка, струмок, чи взагалі водоспад. Воду доволі легко підігріти у поліетиленових пляшках, які завжди є з собою, біля багаття чи просто поклавши на сонці, або в казані. А ще, додавши сюди трішки кмітливості, можна провести такі водні процедури, які залишаться в пам’яті надовго. Крім того, багато своїх походів я закінчую спільним відвідуванням чи то бані, чи то сауни. Тому, найчастіше додому ми їдемо свіженькі і чистенькі.

DSC_0270

   Міф 5. В поході немає нормальної їжі – одні консерви. Це взагалі, мабуть, найбільший міф про походи. Я, наприклад, в поході харчуюся набагато краще, ніж десь у місті чи на роботі, адже завжди настільки багато справ, що інколи буває за день ніколи чаю випити, не говорячи вже про повноцінне харчування. В поході ж, в більшості випадків, існує чіткий графік харчування: гарячий сніданок  — вівсянка з сухофруктами, горіхами, обід – бутерброди з чаєм; вечеря – гаряча страва, як от борщ, чи суп, чи каша. А якщо сюди додати білих грибів, знайдених по дорозі, свіжих трав чи ягід для чаю та приготування на запашному багатті, то їжа в поході здається взагалі найсмачнішою.

DSC_0276

   Міф 6. В поході не можна нормально виспатися – твердо, мокро і холодно. Можливо цей міф був актуальний, коли люди спали в наметах з якогось листя, прикриваючись шкурою тварин. На сьогодні ж туристичне спорядження знаходиться на такому рівні, що палатку не промочить ніякий дощ, а в спальнику буде тепло навіть у найхолоднішу ніч. А з урахуванням свіжого гірського повітря та пройденої дистанції в день – сон у поході, як на мене, дуже кльовий.

   Міф 7. Мене зїдять вовки. На сьогодні зустріти здорового дикого звіра в Карпатах доволі складно. Наслідки глобалізації. Крім того, вони теж бояться людей. Та і у більшості випадків ми йдемо находженими стежками та ще й галасливою компанією. Проте, всеодно потрібно уважно дивитися під ноги, не лазити густими кущами, закривати палатку. Так ризик зустріти павучка чи якусь комаху буде набагато менший.

   Міф 8. Мені буде нудно. Хтось вважає, що в поході ти тільки йдеш, їси і спиш. Це ж так скучно. Ніяких розваг! Все це міф. В похід ходять активні, позитивні, веселі люди. І ми ж самі організовуємо свої розваги і дозвілля. Цікаві дискусії, «поетичні вечори», ігри – все це присутнє в нашому поході. А щовечора веселі посиденьки навколо багаття з піснями та смішними життєвими історіями є найкращим завершенням дня.

   Міф 9. Треба носити важкий рюкзак. Так, всі речі ми носимо з собою на плечах. Проте, якщо правильно спакувати рюкзак і взяти з собою лише найнеобхідніше, то вага рюкзака не перевищуватиме 10-15 кг, в залежності від кількості днів і пори року. Переносити цю вагу під силу кожній людині, тим більше з сучасними рюкзаками, які оснащені хорошими підвісними системами.

DSC_0553

    Міф 10. Не маю з ким піти. Останнім часом пішохідний туризм набуває все більшої популярності. Кількість бажаючих випробувати себе зростає з кожним роком. Однак йти у похід найкраще з групою однодумців, і не важливо знайомі ви були до цього чи ні – похід завжди поєднає та здружить людей. Наш клуб мандрівників «Подорожуй ТОЛКОВО» завжди відкритий для нових учасників.

                    Тож не придумуйте собі виправдань і гайда у похід.

Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3

(продовження…) Півтори годинки їзди по хороших кіпрських дорогах і ми опинилися в невеличкому затишному курортному містечку Поліс, що розмістився на березі Середземного моря. Це спокійне поселення з постійним населенням близько 3 тис. жителів, де практично не зустрічаються великі групи туристів. Спускатися з гір в таку місцевість вдвічі приємніше. Тут скрізь ростуть пальми, цитрусові дерева, тропічні квіти. А блакить моря, теплий пісок та жар сонця так і манили нас до купання та засмаги.

DSC_0688

На ночівлю ми зупинились у офіційному кемпінгу (загалом їх 5 на увесь Кіпр), який є платним. Знайти його досить легко. Він добре проглядається як з супутникових знімків, так і з центра міста до нього ведуть дороговкази. Кемпінг у Полісі розташовується безпосередньо на узбережжі Середземного моря. Зазвичай на території таких кемпінгів є душ, туалет, кухня і ресторан або кафе, в яких, в більшості випадків, і знаходиться ресепшн. Зі свого досвіду скажу, що кіпріоти досить довірливі люди, адже під час реєстрації на ночівлю вони вірили «на слово» і про кількість людей в групі, і про кількість палаток. На питання: «Де можна поставити намети?», — завжди говорять – «Будь де на території кемпінгу». Так як кемпінги є офіційними, то обов’язково видається чек, який пробивається через касовий апарат (доречі, навіть в найменшому магазинчику найменшого села десь далеко в горах продаж товару все одно відбувається тільки через касовий апарат). Ночівля в цьому кемпінгу обійшлася по 4 євро з особи.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Розклавши намети та охолодившись в неймовірно чистій воді моря, вирушили на знайомство з містечком Поліс, де прогулялися вузенькими вуличками, обрамленими апельсиновими деревами, скуштували смачного морозива та завітали до одного з місцевих ресторанчиків, щоб спробувати національну страву Кіпру – мезе.

DSC_0709

DSC_0707

Мезе – це набір різних закусок та страв, які почергово подаються гостю. На Кіпрі існує два види мезе – рибне та м’ясне. В Полісі ми замовили м’ясне. Подача страви розпочалася з грецького салату, овочевих закусок (оливок, каперсів, смажених грибів, цукіні) та соусів (хумусу, тахіні та інших, назви яких виявилися дуже складні для запам’ятовування), а також смачного смаженого лаваша. Коли подача цього завершилась, офіціанти почали переглядатися між собою та постійно перепитувати чи все добре, а ми, своєю українською натурою, сиділи та чекали м’ясо і нічого не їли. Потім нам уже пояснили, що потрібно спочатку з’їсти це, а потім будуть виносити все інше. А всім іншим виявилися рис, сир халумі, різні ковбаски та котлети, шашлик зі свинини та баранини, баранячі реберця, курячі стейки, а також, що нас дещо здивувало, смажена картопля. Тож ситно та смачно поївши та запивши це справжнім кіпрським вином, вирушили до кемпінгу, де вже увечері, лежачи на лежаках на березі моря, вивчали кіпрське зоряне небо під заспокійливий шум прибою.

Наступний день розпочався з невеличкого дощику, який наполегливо нас переслідував в цьому тріпі. Проте, це не зіпсувало нам настрій і ми бадьоро відправилися до півострова Акамас, через який і пролягав наш подальший маршрут. На сьогодні увесь півострів є територією національного парку з однойменною назвою, а тому це найменш освоєне місце на Кіпрі.

DSC_0731

Наше знайомство з півостровом розпочалося зі славнозвісних купалень Афродіти (місця, де вона зустрічалася зі своїм коханим Адонісом, згідно із грецькою міфологією). Загалом, Кіпр ще називають островом Афродіти, адже за легендою вона саме тут вийшла з піни морської. Подивившись цю купальню-печерку, відправилися у радіальний маршрут вздовж моря по стежці Афродіти, яка привела нас до блакитної лагуни. Але, на жаль, через захмареність неба, ми не змогли повною мірою побачити всю блакить, адже такий колір води утворюється завдяки заломленню сонячних променів крізь водну гладь та відбиванню їх від білого піску морського дна. Проте, ми змогли тут поплавати і переконалися, що це один з найкращих пляжів Кіпру – неглибока лагуна з піщаним дном і неймовірно чистою водою.

DSC_0734DSC_0758DSC_0772DSC_0844

Повернувшись до купальні Афродіти та вдягнувши знову свої рюкзаки, відправилися стежкою Адоніса у глиб півострова, де і стали на ночівлю в одному з пікнік-сайтів.

DSC_0893DSC_0900

На вечірній нараді було прийнято рішення, що наступного дня ми маємо пройти дводенний відрізок нашого маршруту. Чому таке рішення? Просто ми не могли забути той колорит і спокій міста Лімассол, яким не змогли достатньо насолодитись (читайте у 1 частині розповіді). Тому ми вирішили виділити один день і по дорозі назад ще раз завітати у це місто.

Наступного дня наш маршрут пролягав по південно-західному узбережжю Кіпру. Спочатку через перешийок ми вийшли до південної частини півострова Акамас, де нам, як на долоні, відкрилися неймовірні морські пейзажі півострова.

DSC_0925DSC_0953

Дійшовши до пляжу Лара, який ще називають черепашим, так як щовесни сюди припливають величезні морські черепахи та відкладають яйця (на жаль, ми жодної так і не зустріли), наша група змогла насолодитися піщаним пляжем та теплою морською водичкою. Ви б бачили, з якою насолодою ми плескались у тій прохолодній живильні воді, адже пообіді спека розпочалася неймовірна.

DSC_0960DSC_0984

Подолавши ще декілька кілометрів, ми вийшли до облюбованого туристами узбережжя, яке називають «морські печери», адже берегова лінія — це вапнякові породи, посічені морем та вітром. Тут же, біля цих печер, знаходиться ще одна атракція – корабель Edro III, який став на мілину у 2011 році. Його ще називають «корабель привид».

DSC_1054DSC_1069DSC_1080DSC_1086

Однак, довго милуватися цією красою ми не могли, оскільки нам ще залишалося кілометрів з 10 шляху до місця ночівлі – кемпінгу на пляжі Корал-Бей у м. Пафос. Саме в цьому кемпінгу, вартістю 7 євро з людини, та в оточенні ресторанів на будь-який смак та гаманець, ми спланували простояти 2 ночі.

Наступний день ми вирішили присвятити дослідженню міста Пафос, а саме найстарішої його частини Като-Пафос. Корал-Бей, де розміщувався наш кемпінг, має гарне автобусне сполучення з Като Пафосом (через кожні 15 хв.). Тому ми прибули в саме серце старого Пафосу та одразу потрапили на набережну, звідки легко дістатися до основних пам’яток древнього міста. Прогулявшись набережною, ми вийшли до Пафоського замку  – який в минулому використовувався як форт для захисту гавані.

DSC_1096DSC_1103

Поряд із замком знаходиться археологічний парк під відкритим небом, це одна з головних туристичних пам’яток міста. Парк входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Найбільш цінними його експонатами є античні мозаїки, які розташовуються в руїнах римських вілл (Тесея, Діоніса, Орфея) та зображують різноманітні сцени з грецької міфології. Також дуже цікавими об’єктами є амфітеатр (одеон), маяк, руїни замку «сорок колон». Все це ми мали змогу поспоглядати за 4,5 євро.

DSC_1194

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Але після такого занурення в античну історію ми дуже зголодніли, і вирішили погуляти по стареньким вуличкам міста та пошукати затишну таверну, де готують справжнє рибне мезе.

DSC_123014

Дана страва в невеличкій таверні сімейного типу на одній із вуличок подалі від набережної, перевершила всі наші очікування і за смаком, і за ситністю. Всім, хто буде на Кіпрі, рекомендую скуштувати це різноманіття морепродуктів і буйність смаків.

DSC_1244

Останні дні на відпочинку чи в поході особливі. Адже ти розумієш, що скоро повертатися у ті робочі будні, і намагаєшся, якби так сказати, довідпочити, допобачити усе те, чого не встиг за попередні дні. У нас теж так було. Хтось намагався вирівняти свою засмагу, приймаючи сонячні ванни на місцевому пляжі, хтось докуповував сувеніри, хтось милувався краєвидами і намагався зафотографувати усе, що не встигло попасти в об’єктив до цього. Тобто, все як у всіх звичайних туристів.

DSC_1264

І настрій теж був не такий як завжди.

Далі нас чекали переїзди до міст Лімасолл та Ларнаки, останні споглядання розміреного життя їх мешканців, остання ночівля і аеропорт. Та я 100% впевнений, що знайомство з Кіпром було першим, але аж ніяк не останнім. Планую восени знову пройтися гірськими стежками острову та поплескатися у теплих хвилях Середземного моря. Можеш і ти приєднатися.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

 

Похід по Кіпру — острову пікапів та котів. Частина 2

(…Продовження) Стрімкими серпантинами автобус вивіз нас у саме серце гір Троодос – на однойменну площу на висоті близько 1800 метрів над рівнем моря. Саме тут сходяться основні дороги, які, ніби тонкою паутинкою, перетинають майже усю гірську систему. Тому тут доволі добре розвинута інфраструктура: є і готель, і магазин, і ресторан, і ціла купа різних сувенірних крамничок. На площі нам зустрівся ще один дідусь-кіпріот – продавець фруктів та овочів. В сфері продажів він справжній ас. Дідусь настільки гарно вміє продавати свою продукцію, що ніхто від нього не повертається з пустими руками. Товар купує майже кожен перехожий. Можливо це тому, що головний девіз дідуся: «Try before to buy» (спробуй перед тим як купити), тобто спершу він нам давав усе спробувати, а потім ми уже змушені були щось у нього купити (совість не дозволяла зробити по іншому). Та і гарний настрій дідуся, доброзичливість, щирість, його співи теж підкуповували нас.

DSC_0212

Наситившись кіпріотськими фруктами, ми розпочали своє перше знайомство з горами. Залишивши свої рюкзаки в кемпінгу, рушили по стежці Аталанта, яка обходить по колу найвищу вершину Троодоса – Олімп. До речі, на саму вершину піднятися не можна, оскільки там розташовується британська військова частина (на сьогодні 2 % острова Кіпр є територією Великобританії). Зі стежки відкриваються дуже гарні панорами на Троодос та гірські села навколо. Сам же маршрут цією стежкою є дуже легким, адже немає ні підйомів, ні спусків, а через кожні 500 м маршруту розміщуються видові майданчики, де обов’язково встановлена лавка. Цікавою особливістю туристичних стежок Кіпру є те, що кожне дерево, кущ чи нова гірська порода, які розміщуються по маршруту, підписані, тобто, ви можете не лише милуватися краєвидами, а і вивчати рослинний світ та геологічні особливості місцевості. На свою першу ночівлю в горах ми розмістилися на одному з пікнік сайтів.

DSC_0178

DSC_0196

Наступний ранок нас зустрів невеличким дощем (досить рідкісне для Кіпру явище в цю пору року), хоча це додало певного шарму, адже першу половину дня ми рухалися по стежці Каледонія, яка пролягає по каньйону річки Кріос Потамос, де поєднання таких погодних умов і тропічної рослинності ніби перенесло нас у джунглі. Ця стежка вивела нас до однойменного водоспаду Каледонія – одного з найбільших та найгарніших водоспадів країни. В цьому прекрасному місці ми вирішили перепочити та пообідати, і саме тоді ми вперше безпосередньо познайомилися з господарями Кіпру – котами.

DSC_0234

DSC_0274

DSC_0276
Наш традиційний кіпрський обід

Справді, Кіпр – острів котів. Вони всюди і скрізь почувають себе справжніми володарями. Проте кіпріотські коти відрізняються від наших, адже багато з них здичавіли і живуть самі у своїй общині. Майже всі коти, яких ми зустрічали на острові, були з бойовими травмами: у когось відкушене вухо, у когось підбите око. Щовечора ми чули як вони вирішували якісь питання між собою (мабуть хто буде перевіряти наші речі), а вже вночі хтось з котів копошився у нашому посуді. Найбільше групування котів, яких ми нараховували в одній локації, налічувало 18 хвостів.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після обіду ми завітали до мальовничого села Пано Платрес, де поповнили запаси провізії та вийшли на зв’язок з рідними. Селом даний населений пункт важко назвати, адже це одне з найвідоміших поселень гірського Кіпру. Даний курорт ще в ХХ столітті користувався велидким попитом у британців. Тому тут ціла купа готелів, вілл, ресторанів і барів. Нагулявшись вдосталь Платресом, вирушили на ночівлю до чергового пікнік-сайту. Це був найгарніший і найвидовіший пікнік-сайт з усіх на яких ми зупинялися. Столики під навісами, сучасні туалети, дитячі майданчики серед буйної зелені у поєднанні з неймовірною панорамою, яка відкриваються на урвище і річковий каньйон за якими вдалині видніються гірські села.

DSC_0291

DSC_03014
DSC_0327
DSC_0337

Ранком наступного дня ми завітали у найвисокогірніший монастир Кіпру – Троодітісса. Вхід до цього монастиря вільний, проте його служителі туристам не дуже раді, а для паломників дорога завжди відкрита. Тому, «перетворившись» на паломників, ми змогли відвідати цю святиню. Варто зауважити, що Кіпр православна країна, а Кіпрська православна церква – одна з найстаріших у світі. Ще у 1 столітті тодішня влада країни вперше у світі офіційно визнала християнство. Саме тому острів користується популярністю у паломників та туристів. На Кіпрі дуже багато старовинних церков та монастирів.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Після відвідування святині, поступово спускаючись з гір, ми завітали у два справжні автентичні гірські села Кіпру – Агіос Дімітріус та Трейс Елієс, куди ще не дісталася глобалізація та безкінечні натовпи туристів. Особисто мене дуже вразили ці поселення. Здавалося, що я потрапив в якусь минулу епоху – вузенькі кам’яні вулички, невеличкі будиночки під червоною черепицею та виноградною лозою, які фактично налазять один на одного. В центрі кожного з цих поселень розміщується висока дзвіниця та кам’яна церква і, звичайно, магазинчик і таверна. В Трейс Еліес ми зупинилися на обід і повною мірою познайомилися з цим гірським поселенням та його місцевими жителями (хоча їх чомусь у поселеннях такого типу зустрічалось дуже мало і переважно це були люди похилого віку).

DSC_0391DSC_0419

DSC_0419

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Втамувавши голод і спрагу, наша команда вийшла на маршрут – стежку «венеціанські мости», яка повторює шлях караванів якими венеціанці у 15-16 столітті возили мідь з гір Троодоса до гаваней міста Пафос. На своєму шляху вони будували кам’яні мости через річки, які збереглися у гарному стані до теперішнього часу, та і простоять ще напевно не одне століття.

DSC_04847

Десь на третині маршруту, ми вийшли на автодорогу, на обочині якої почали спостерігати доволі дивні речі. Всі будиночки, повз які ми проходили, були обвішані скелетами тварин та птахів, чудернацькими фото, на яких зображені мертві люди, різноманітними знаками та емблемами. Всюди були розкидані дитячі іграшки, а дерева обвішані ляльками. Складалося дуже гнітюче та неприємне враження, яке ще й підсилювалося дещо поганими погодніми умовами і відсутністю не те що людей, а і машин на трасі, яка, до речі, до цього була досить жвава. Ми наче потрапили у фільм «Поворот не туди».

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, вже через якісь 20 хвилин, наша група вийшла до першого з трьох найвідоміших Венеціанських мостів – Елія, а десь через кілометр дійшла до найбільшого моста – Калефос, недалеко від якого ми і стали на ночівлю. Сильна злива не дала повною мірою насолодитися тим заспокійливим дзюрчанням річки, тією могутністю мосту, але і в цьому був свій шарм і своєрідна пригода.

DSC_0492o

DSC_0516

Наступного дня ми продовжили рух по маршруту, яким ходили венеціанці. Цього дня була чи не найбільш гірська ділянка маршруту. Хоча абсолютні висоти не досягали і 600 метрів, проте рух спочатку вузеньким каньйоном, а потім різкі спуски і підйоми по кам’яній стежинці складали враження ніби ми десь в горах Афганістану. Дорогою нам зустрівся ще один венеціанський міст – Рудія. Місцем нашої ночівлі, відповідно пунктом до якого ми прямували, було покинути турецьке село Врешія (всі його колишні мешканці турки виїхали ще у 1974 році на північ острова через сумнозвісний конфлікт, внаслідок якого на сьогодні острів розділений на дві частини). Так як ми його досягли одразу по обіді, то мали досить багато часу на вивчення даного села. А вивчати було що. Напівзруйновані будівлі в оточенні мигдалевих, оливкових, апельсинових, лимонних садів так і манили до себе. Єдиною ознакою життя у селі були віслюки, які вільно паслися по усій території. Але на вигляд вони були не здичавілі, хтось то за ними доглядав. Але хто? Проте ми не переймались даним питанням, бо залюбки і з величезним апетитом за обидві щоки наминали роздобуті мигдалеві горіхи, стиглі і дуже смачні апельсини, а у вечері смакували ароматним чаєм з лимоном. І хоч навкруги у горах вирувала гроза, на нашому перевалі панувала тиша і спокій. Всі з нетерпінням чекали завтрашнього дня і нових пригод.

DSC_0556DSC_0535

DSC_0535

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Прокинувшись рано вранці, ми знову одягли наші рюкзаки і відправились в село Галатарія звідки о 10 годині планували вирушити до узбережжя на місцевому автобусі. Так як дістатись до села нам вдалося дещо швидше, ніж планувалось, ми мали змогу завітати до місцевої виноробні та посмакувати смачним вином. Декілька бутилочок прикупили як сувеніри для рідних і друзів. Проте на зупинці місцевий дідусь на червоному пікапі сповістив нам, що ми даремно чекаємо нашого автобуса, адже сьогодні неділя, а в неділю по цьому маршруту нічого не їздить (на жаль про це на жодному інформаційному сайті не йшлося). Він порадив пройти декілька кілометрів до головної траси і там щось піймати. Тому нам нічого не залишалося, як послідувати його пораді. Пролежавши обабіч головної дороги і чекаючи хоч на якийсь автобус, ми зрозуміли, що наші сподівання марні. Тому вирішили діяти активно. Ще з півгодини ми намагалися автостопити, але і це не допомогло. Воно і не дивно, не кожен ризикне підвести 6 бородатих хлопців і 1 дівчину з величезними рюкзаками. Але світ не без добрих людей. Біля нас зупинився той самий дідусь на червоному пікапі. Було видно, що він усіма силами хоче нам допомогти: дідусь і сам готовий був нас усіх в пікап погрузити, але це великі штрафи, і намагався зупиняти інші авто і домовлятися з водіями. Але все було марно. Тому дідусь запропонував нам визвати його друга таксиста, що їздить на мінівені, на що ми радо погодились.

DSC_0683

DSC_0674

Через пів години, зручно вмостившись, ми нарешті прямували до узбережжя Середземного моря….

Далі буде…Похід по Кіпру – острову пікапів та котів. Частина 3

Марущинець Андрій, Тетяна Прокопчук

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

DSC_0376

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

DSC_0386

DSC_0388-2

DSC_0415DSC_0430DSC_0433

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

DSC_0481

DSC_0460

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

DSC_0525

DSC_0549

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

DSC_0606DSC_0610

kl;kl;kl;

DSC_0705DSC_0665

DSC_0661

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

DSC_0711

18194968_521703191553732_4771950590156163317_n (1)

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 1.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

DSC_0004

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

DSC_0006

DSC_0023
Підйом на хребет Кукул…А вдалині Горгани

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Dbl-p-rerekf

DSC_0101

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

DSC_0065
Довгоочікуваний привал

DSC_0080-2
Полонина Григорівка

DSC_0148
Полонина Середня

DSC_0164-2
Полонина Озірна

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

DSC_0202

GFHCGH
Полонина Закукул

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

DSC_0322-2
Полонина Веснарка

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

DSC_0316

DSC_0346

DSC_0367

Панорама_без_названия1

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

ucKngqwzJvQ

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук