Метка: Травневий похід в Карпати

Було нас дванадцятеро. Такі всі щасливі, в передчутті гарного відпочинку, неймовірних краєвидів, веселих посиденьок… Наївні…Ми ще не знали, що нас чекало попереду…

Виїзд з Києва. Ще на початковому етапі щось пішло не так… Сигнал з неба був, що задумайся Таня, куди ти знову лізеш, побудь цих п’ять днів вдома в теплі, затишку, поїж крашанок, шинки, ковбаси… нащо тобі ті походи, як попала ти в ту «секту туристів»? Який саме сигнал?, — спитаєте ви. А той, що весь обід в потяг, який я напередодні цілий вечір готувала, ми просто забули в холодильнику. Згадали про це, коли спустилися в метро. Андрій зрозумів, що для мене це буде великий удар, адже я цілий вечір трудилась, і вирішив повернутись за ним. Через це ми замість приїзду на вокзал за годину до потяга (як завжди, згідно нашої традиції, бо потрібно ще докупити хліба, тощо), примчалися за 20 хв. Одну звичку порушили. Сідаємо у вже такий дорогий серцям туристів потяг Київ-Рахів – той, який рухається зі швидкістю – виходиш з першого вагону, збираєш квіти і сідаєш в останній. Погода неймовірна — +22, аж не віриться, що на вихідні передають похолодання і дощ (знову порушили правило не дивитись прогноз погоди напередодні походу). Вже в потягу Андрій повідомляє, що розмовляв з рятувальниками, які сповістили, що Свидовецький хребет або Свидовець (пізніше його один із 12 охрестив Свидірцем і переконував нас, що там зараз хлопці загорають на лежаках і попивають джус, а ми тут вигрібаємо по повній), на який ми плануємо йти, повністю в снігу, тому напевно ми змінимо наш маршрут. Пропонує зійти на Говерлу, а далі перейти на хребет Кукул, але умови будуть дуже складні – може бути і сніг, і дощ, і холод. Голосуємо. Усі підтримали жорсткі умови. Прямо усім в житті екстриму не вистачає!

О 9 год ранку наступного дня замість Квасів виходимо в Ясині, переїжджаємо до Лазещини, а далі – пішки по маршруту. Проте, спершу зайшли в магазин і купили паску і 15 яєць, які будемо сьогодні красити, адже завтра Великдень. Вирішили не поспішати, адже часу багато, сонечко гріє, птахи співають, а повітря неймовірно чисте і свіже. Якщо завтра буде така видимість, то зробимо сходження на г.Петрос (2020 м) , але без рюкзаків. Знайшли затишну поляну, розбили табір, а далі все як по програмі: чергові готують борщ, хтось варить і фарбує яйця, хтось збирає дрова, хтось їх рубає, хтось уже в струмку миється, хтось п’є чай, а хтось просто усіх розважає. Ввечері пройшов невеликий дощ з градом, але він нас не налякав, адже ми мали чарівний одяг – дощовик, який до кінця походу став нам як рідний. Смачно повечерявши (борщ із салом найсмачніший саме в поході) та посидівши ще трішки біля вогнища, полягали спати в очікуванні завтрашнього дня.

«Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми дізналися про всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ, і навіть дощ, який йде знизу вгору.»

Ви думаєте, що це цитата з фільму Форест Гамп, а я вам скажу більше — це короткий опис наших наступних чотирьох днів.
Вранці ми ще були досить оптимістично налаштовані, не дивлячись на уже відчутне похолодання. Вершина Петросу проглядалася, а це означало, що ще були шанси на неї зійти. Поснідали вівсяною кашею, закусивши крашанками та паскою. Почав накрапати дощ… Одягли дощовики і вирушили в дорогу.

Через півгодини переходу дійшли до лінії, де починався сніг. Чим вище ми піднімалися, тим більш примарними ставали наші плани зійти на Петрос. Все навкруги почало затягувати хмарами, дощ посилювався, мокрий одяг притягував холод і сковував рухи, в ботинках уже «чвакало», сніг під ногами або провалювався, або роз’їжджався у різні боки.

І чим вище ми піднімалися, тим нижче опускався наш морально-психологічний стан. Скажу чесно, були моменти, коли хотілось сісти і заплакати, але душу гріло знання, що десь там на Перемичці є будиночки – великий туристичний притулок та два маленьких, і що ось там ми обсохнемо і зігріємось. Перехід до цих будинків здається тривав вічно…

І ось нарешті вони.

Наш маленький прихисток – екологічна станція чи що то було, виявився вільним, але там могло розміститись лише 5-6 чоловік – хто перший забив собі місце, той там і залишився. Решта пішла у великий притулок… Яке ж було наше розчарування, коли ми побачили, що всі два поверхи уже заставлені палатками. Тут розмістилася група із 30 чоловік, проте довелося їх потіснити. Скажу більше, чи ближче до вечора, тим більше груп спускалося з гір, і тим щільніше розставлялися намети в притулку.

Ми швидко розмістилися, переодяглися у сухий одяг і пішли в наш маленький будиночок до решти групи. І наступна половина дня вдалася. Там ми зігрівалися і жартами, і танцями, і піснями, і смачною вечерею… Здавалося, що в той день був не Великдень, а Різдво… Чіткого плану, куди ми підемо завтра, у той вечір ще не було.

«Туристичний гуртожиток» між Петросом та Говерлою пробудився о 7 ранку. Група із 30 чоловік активно збирала речі, адже вони планували вийти раніше, піднятися на Говерлу і, спустившись з неї, прямувати додому. Ми ж нікуди не поспішали. Андрій вирішив вийти трішки пізніше, десь о 10-00, так як очікував, що можливо більш менш розвидниться, розійдуться хмари і ми зможемо піднятись на Говерлу. Якщо ж Говерла буде у хмарах, то немає сенсу на неї сходити, бо ми все рівно нічого не побачимо. В такому випадку, перед основним підйомом на вершину ми підемо в іншу сторону по хребту і спустимся назад у Лазещину. Такі були наші плани. Але знову щось пішло не так.

О 10-00 год. пішов лапатий сніг. Команда «пакетосів» вийшла на маршрут. Через півгодини ходу вгору, хмари почали розходитись, і навіть вийшло таке довгоочікуване, тепле, весняне сонечко. Вдалося зробити декілька вдалих кадрів на фоні Петроса.

Проте, наша радість тривала недовго, скоро все небо затягнуло хмарами, піднявся досить сильний і прохолодний вітер, пішов мокрий сніг. На роздоріжжі між основним підйомом на Говерлу і хребтом, через який йде спуск на Лазещину, розуміємо, що в однієї нашої учасниці, яка перший раз в поході, морально-психологічний стан впав на супер низький рівень, її дещо не походний одяг промок, вся вона промерзла та ще й піднялася температура. І якби ми її не утепляли деякими своїми сухими речами, проте відновити настрій і бажання рухатися далі не дуже вдавалося. Тому було прийняте рішення, що не дивлячись на нульову видимість, ми все ж таки піднімаємось на Говерлу, з якої спускаємось в цивілізацію – до Заросляка, а далі її та ще одного з дванадцяти відправляємо в готель у Ворохту.

Підйом був як виклик. Сніг під ногами, рухаємось в хмарі, вітер з мокрим снігом заліплює очі… Але насправді це круто! Ти кидаєш собі цей виклик, піднімаєшся, не дивлячись ні на що, розумієш, що ти можеш значно більше, ніж думаєш. І ось вона – вершина. Ми це зробили.

А на ній – близько сотні туристів. Причому одні фотографуються і радіють, інші стоять і плачуть. Чому плачуть? Бо лізти більше двох годин вгору по снігу вище колін у кросівочках, коротеньких джинсиках з голими щиколотками, без шапки – це взагалі не те що виклик – це дурість. Та ще й нічого не видно навкруги, та ще й з маленькими дітьми у тоненьких штанішках. Скажіть мені – для чого? Може я щось не розумію. Має ж бути якась реальна оцінка погодніх умов, своїх сил і можливостей, зручності і теплоти свого одягу. Зрозуміло, мова йде не про усіх туристів, які здійснювали сходження, але серед них було багато ось таких. Але це вже теж їх історія.

Ми ж, зробивши декілька кадрів, почали спуск вниз. І саме тут наш настрій піднявся на височезний рівень. Спуск зробив наш день… Та що там день – весь похід. Ми пригадали дитинство, як з’їжджали з гірок на кульках, санчатах, просто на 5 точці. І хоч в горах це робити дуже небезпечно, проте, в нашому випадку ми реально оцінили ситуацію і по черзі прокладали «бобслейську трасу»)). Було дуже круто і весело. З’їхати з найвищої «гірки» України – ось це подія. Для нас це було набагато цікавіше, ніж підйом на саму «гірку» і краєвиди з неї.

В Заросляку пообідали, відправили наших друзів у готель і пішли далі по маршруту в пошуку місця для стоянки. Знайшли чудесну полянку досить швидко. І хоч увечері було прохолодно, проте нас зігрівали жарти, веселі і дружні пісні біля вогнища.

Вранці прокинулась від холоду. Воно і не дивно, напевно вночі температура упала до нижче 0, адже одяг, що сушився на мотузках, дещо замерз, ставши дерев’яним.

Але дощ трішки змилувався, давши нам продиху. Вранці навіть сонечко світило, хоч і не дуже довго. Запланували піднятися на хребет Кукул, а далі спуститися до околиць Ворохти, де і переночувати.

Тому поснідавши та зібравши холодні й вологі речі, вирушили в дорогу. Набір висоти був значний. Здавалося, що підйом через гущу лісу ніколи не завершиться і ми так і не побачимо тих обіцяних краєвидів. Піднімалися вгору десь близько 4 годин. Сили покидали.

Але ось він – просвіт.

Чому саме хребет Кукул? Тому що звідси відкриваються чи не найкращі краєвиди в Карпатах! Саме з нього проглядається неймовірна панорама на увесь Чорногірський хребет, з найвищими вершинами Карпат. А навесні це просто неймовірна картина. Адже заквітчаними схилами на фоні засніжених вершин хочеться милуватися вічно. І зробити сотню фото теж хочеться. Цим ми і займалися близько двох годин. Тут ми і пообідали.

Далі почався спуск, а перед самим нашим приходом на місце ночівлі пустився дощ, який не припинявся до наступного обіду. Такий собі морально-психологічний стан був у всіх, тим паче, що похід закінчувався. Увечері, провівши обряд посвяти новачків в толкові туристи, полягали спати.

Потяг був на 14-00, а тому ми ще встигли дотриматись усіх наших традицій — добряче попарилися в місцевій бані та наїлися бограчу в ресторані-колибі.

Хтось подумає, що ж цікавого в таких походах, коли періодично йде дощ, коли холодно… Це мій 12 похід, і повірте – не було жодного разу, щоб я шкодувала і не хотіла піти в гори знову. Це неймовірні почуття, які ви не відчуєте і не переживете в місті, в комфортних поїздках, в повсякденних буднях. Це небачені краєвиди, підтримка друзів, веселі посиденьки, і так… в якійсь мірі це виклик! Це заставляє тебе відчувати справжній смак життя, радіти дрібницям, бачити красу в деталях…

Наші подорожі не закінчуються. Ціле літо попереду. Всі хто хоче спробувати – як воно бути ТОЛКОВИМ туристом — стежте за нашою сторінкою клуб мандрівників «Подорожуй Толково» та записуйтесь на найближчі походи!

Після затяжної холодної зими «поклик гір» в мені був настільки голосним, що я  вже не міг дочекатися травня, щоб зустрітися з цими величними подекуди ще засніженими вершинами, з цілющим гірським повітрям та повноводними ріками. Таких як я любителів походів та пригод назбиралося ще 13 чоловік.

Тому, не зраджуючи традиції – походу в гори на травневі свята – ми відправилися на побачення з Карпатськими вершинами новим маршрутом – вирішили перевірити себе на кам’яних розсипах Горган.

Потяг доставив нас до с. Татарів, звідки до стартової точки маршруту близько 10 км. Туристи долають цей шлях по різному – хтось проходить пішки, хтось під’їзджає на таксі. Ми обрали другий варіант, оскільки не хотіли витрачати час та сили на нецікаву асфальтовану дорогу.

Безпосередньо пішохідна частина нашого маршруту розпочалася неподалік водоспаду Женецький Гук, який утворився на річці  Женець. Він, мабуть, є одним із найвідвідуваніших туристами водоспадів, адже практично до самого об’єкту прокладена хороша дорога, чим ми завдячуємо розміщеній поруч резиденції третього президента України. Висота падіння води сягає 17 метрів. Сам водоспад відносно молодий і утворився внаслідок повені у 50-ті роки ХХ століття. Найповноводніший та найпотужніший він саме навесні, коли тануть сніги.

Поруч з водоспадом у зоні відпочинку ми зупинилися на обід, тож у нас було достатньо часу на фото та милування…

Підкріпившись, ми почали набирати висоту (з 700 метрів від водоспаду до 1250 метрів – місця нашої ночівлі — полонини Хом’яків). Це був доволі крутий підйом густим буковим лісом. Піднімаючись в гору, назустріч нам спускалось більше 50 людей (як дорослих, так і школярів) з величезними мішками. Виявилося, що це волонтери, які самоорганізувалися у ФБ та вирішили очистити від сміття полонину Хомяків.  На сьогодні це одне з найбрудніших місць в Карпатах. Причина забруднення — дуже великий потік подорожуючих, в основному з поряд розташованих карпатських курортів – Яремче, Буковель, які лінуються прибирати після себе сміття.

Тож вже на чистій полонині, в затишному місці з прекрасним видом, ми розбили свій табір і під смачний борщ з захватом милувалися заходом Сонця, що ховалося за вершину Синяк, підкорення якої нас очікувало вже наступного ранку. Поряд з нами на полонині знаходилось ще з десяток різних груп туристів, проте ми вирізнялися з-поміж інших чисельністю і веселощами. Вже вкотре в наших походах качаються не лише м’язи ніг та спини від ходьби, а і м’язи пресу від жартів. Посиденьки біля вогнища під пісні та жарти – це теж одна з найулюбленіших частин походу.

Ранок зустрів нас дуже теплою сонячною погодою. Тож поснідавши та зібравши наш табір, рушили далі на підкорення найвищої вершини маршруту – гори Синяк (1665 м). Як тільки ми піднялися вище лінії лісу, одразу відчули особливості Горган. Справа в тому, що в Горганах немає класичних альпійських лук, а всі схили покриті кам’янистими розсипами – «ґреґотами». Їх так називають, тому що під час руху брил по гірських схилах камені віддають глухий шум, який місцеві жителі називають герготіння. Розміри цих кам’яних брил коливаються від декількох сантиметрів до кількох метрів, тож шлях не з найпростіших, адже необхідно рухатися з каменю на камінь в повній концентрації…

Тут нам відкрилася неймовірна панорама на ще засніжені масиви Карпат – Чорногору та Свидовець, на важкодоступні райони Горган та найвідоміший зимовий курорт України – Буковель.

Внаслідок швидкого розвитку останнього, на самій вершині Синяк було дуже багато «туристів-матрасників», тих, хто не ночують в палатках, а відпочивають на курорті.

Чергу сфотографуватися біля позначки на вершині  довелося чекати довго. Відтак, тут ми і пообідали, після чого продовжили рух по самісінькому хребту, неначе герої фільму Володар кілець. Дійсно, забарвлене в зелений колір від порослого мохом та лишайником каміння, палюче сонце, блакитне небо та гірські краєвиди перенесли нас у казку.

Хоча маршрут по гребеню хребта і був всього декілька кілометрів, однак на цій ділянці кам’яні брили були ще більших розмірів, і на перехід, який би за звичайної стежки ми б пройшли за годину, в Горганах у нас зайняв більше трьох годин. Складнощів цього року додавала ще й аномальна для травня спека.

Крім г. Синяк ми підкорили і наступну по хребту вершину, другу за висотою на маршруті – Малий Горган. А далі нас чекав один з найстрімкіших у карпатських походах спуск. Та ще й у тих, хто боїться висоти, він почав викликати панічні атаки, адже доводилось не лише різко скидати висоту, ступаючи по великих кам’яних брилах, а і  долати ділянки дрібного каміння, яке скочувалося під ногами. Але завдяки дружній підтримці та взаємодопомозі ми змогли подолати й ці перешкоди, і вже за годинку часу наша група прибула на полонину Блажів, де ми і стали на ночівлю у затишку карпатських ялин.

Наступного дня наш маршрут пролягав вздовж річки Зубринка, яка знаходиться у глибокій гірській долині в оточенні густих смерек. Цього дня нам довелося переходити в брід гірську річку з настільки холодною водою, що аж зводило ноги. 

А вже близько 17:00 ми розбили табір на затишній галявині недалеко від міста Яремче. Хтось приймав ванни в стрімких водах, хтось готував вечерю, хтось релаксував — як завжди був лаунж.

Так як потяг був з Яремче — вирішили вийти з самого ранку, щоб не лише познайомитися з містом, а й скуштувати традиційних карпатських страв в одному з місцевих закладів. До речі, рекомендую завітати у ресторан «Турист», що біля будинку культури, — бограч там відмінний. 

Дорогою до Яремче завітали до водоспаду Дівочі сльози. Як на мене, назва «водоспад» та його розпіареність гучніші ніж дійсність, і цей об’єкт більш слугує для приваблення туристів.

Ось так промайнуло чотири веселих, сонячних травневих дні. Ми не лише насолодилися неймовірними краєвидами, провели веселі вечори у дружній компанії, випробували себе на кам’яних розсипах, а і зарядилися позитивом і енергією на робочі будні.

Наступна «підзарядка» планується вже на Боржавському хребті 13-15 липня та 2-6 серпня на Мармаросах. Ще є декілька вільних місць. 

(…Продовження) Ранок нас зустрів прохолодою, сильним снігопадом  та фактично нульовою видимістю. Я сподівався на те, що трішки розпогодиться, тому дещо тягнув час із виходом на маршрут, але на жаль погода мала свої плани.

І хоча ми через погану видимість не побачили усієї тієї краси, яка відкривається з Кострича, проте змогли відчути інші особливості травневого походу. Це і містичність затуманеного лісу; рух в білу бездну, як то кажуть «по приборах» — тобто за допомогою лише компаса; підйом слід в слід по сніжнику; перехід слабкого дощу у лапатий сніг паралельно з набором висоти. І все це ми пережили впродовж трьох годин ходу.

Спускаючись з Кострича у напрямку села Бистрець, ми поступово почали виходити із хмари. І саме тоді перед нами відкрився хоч якийсь краєвид. Мені, як любителю фотозйомки, такі краєвиди є найкрутішими. Адже гірське село в хмарах володіє особливою неповторністю і таємничістю, залишаючи місце для фантазії та польоту думок.

Так як в село ми спустилися в неділю, місцевих жителів практично не було видно. Адже в цей день вони, вбравшись в святковий одяг, ідуть до церкви. Проте нам вдалося зустріти двох доброзичливих вуйків, які поверталися зі служби. Вбрані в білі сорочки, чорні костюми, нові туфлі та в дуже гарному настрої, вони неспішно вели в руках велосипед. Запасні чоботи – це незмінний атрибут кожного вуйка, що живе високо в горах. Щоб гарно виглядати у церкві, вони перезуваються у святкові туфлі, ховаючи чоботи десь у лісі. Про це ми дізнались, ставши свідками цього дійства.

Не затримуючись в селі, рушили далі до нашої наступної  ночівлі. Проте і тут не пройшло все гладко. Наш маршрут співпав із гірським марафоном «Дземброня трейл», яким за декілька годин до нас пробіглося близько 70-ти бігунів. Можете уявити, що сталося зі стежкою після цього. Суцільне місиво багнюки. І все це на спуску. Напевно не один марафонець забруднив свої «білі шортики». Пройшовши цей хард-трейл, дісталися місця нашої ночівлі – затишної діляночки на березі річки.

Наступного дня у нас було заплановано підкорення вершини Піп Іван (Чорногірський), 2021 м – найвищої точки нашого маршруту. Проте, через велику засніженість північних схилів та фактично нульову видимість, я прийняв рішення не підійматись на гору. Так як це і небезпечно, через можливість сходження лавини, і не має сенсу – скоріш за все ми б нічого і не побачили.

Тому цей день провели в своє задоволення. Спустившись до села Дземброні, ми розбили свій табір поблизу одноіменної річки. Після чого кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов у магазин за бринзою та іншими смаколиками, яких не вистачало в горах, хтось зайнявся пранням та релаксом, а хтось, в тому числі і я, вирішили піднятись на одну з місцевих вершин і помилуватись краєвидами. Адже село Дземброня по праву носить титул одного з наймальовничіших гірських сіл. Для фотографа це рай, а не місце. Особливо в травні. Де ще ви знайдете поєднання зелених пагорбів, на яких неспішно пощіпують траву овечки, кози із засніженими схилами найвищих вершин України?

Так як це була наша остання ночівля в горах – вечерю теж зробили особливою. Соковиті курячі стегенця на грилі (який нам доброзичливо дали у користування місцеві жителі) з печеною із сальцем картоплею, були смачним доповненням нашого походу.

Якщо у вас є вільний день, або як альтернатива підйому на гору Піп Іван, в селі Дземброня є можливість рафтингу по річці Чорний Черемош. Але домовлятися потрібно завчасно, так як сюди ціленаправлено суто для сплаву прибуває велика кількість любителів екстриму.

Хоча останній ранок походу нас зустрів яскравим теплим сонечком, проте настрій у всіх був похмурий. Адже прощатися з горами завжди сумно. Щоб хоч якось підняти настрій та вернутися в цивілізацію в більш менш належному вигляді, ми завчасно запланували відвідини сауни.

Знову вокзал… Потяг…Метушня міста.

Ех, дійсно, як казав В.Висоцький: «Лучше гор могуть быть только горы, на которых еще не бывал…».

P.S. Так як не усі краєвиди нам відкрилися та не усі вершини були підкорені – в кінці червня планую сюди повернутися (Похід в Карпати на день Конституції). Тим паче, що влітку ліси даного маршруту багаті на гриби та різноманітні ягоди.

Якщо ви теж любите подорожувати і хочете пережити усі приємні моменти походу разом зі мною – долучайтесь.

Пам’ятаєте у героїв фільму «Ирония судьбы или с легким паром» була традиція 31 грудня ходити у баню. У мене теж є традиція, якій я не зраджую ось уже більше 10 років. Щороку на травневі свята я відправляюся у гори, запросивши з собою друзів — любителів поблукати гірськими стежками, підкорити чергову вершину, поїсти смачного сала, поспівати пісень біля вогнища…

Враховуючи цьогорічні погодні умови, вибір впав на новий для мене маршрут, який простягається паралельно найвищому масиву Українських Карпат – Чорногірському хребту. Саме з хребтів Кукул та Кострич відкриваються найкращі краєвиди на засніжені вершини – Говерлу, Петрос, Бребенескул, Піп Іван (Чорногірський) та ін.; на Горгани з їх кам’яними розсипами; на Свидовецький масив з неповторною вершиною Близниці. А поєднання зелених квітучих полонин із засніженими вершинами ніби переносить нас у Швейцарські Альпи.

Досить багато подорожей розпочинається із залізничного вокзалу. Я вам скажу, що поїздка у потязі, особливо в плацкарті, це теж своєрідна пригода.

Наша подорож розпочалась з «валідолу». Так би мовити, тримаючи руку на стоп-крані, ми чекали нашого туриста-бідолагу, який застряг у заторі… Гудок потягу Київ-Рахів, і ми в дорозі. Як зажди перед травневими святами, всі вагони заповнені туристами-рюкзачниками і цього року не виключення. Зазвичай, наша група найактивніша і найгучніша у вагоні, але не цього разу. «Лаври переможців» дісталися туристам «старої закалки». Здавалося, що у тих 60-річних дідусів і бабусів батарейки не сядуть ніколи. Мало того, що вони цілу ніч швендяли по вагону, то шукаючи пивко, то перекурити, так і на пероні у Тернополі, коли весь потяг вийшов вдихнути свіжого повітря і затягнути туристичних пісень, дідусі були чи не найактивнішими. Ех… нам би так через років 40.

Оскільки квитки були до Ворохти, вирішили там вийти. Не зраджуючи традиції, незалежно від пори року і складності маршруту, я завжди реєструюсь у рятувальників. Після цього, попередньо домовившись із місцевим перевізником, ми переїхали до с. Вороненко, звідки і розпочалася активна фаза нашого походу.

Підйом з села Вороненко на хребет Кукул вважається одним з найпанорамніших і не надто складним. В ХХ ст. по хребту Кукул проходив чехословацько-польський кордон, про що свідчать прикордонні стовпчики, які залишилися і до сьогодні. Зараз це кордон між Закарпатською та Івано-Франківською областями. Година нескладного підйому лісом – і ось ми вже на хребті. І достеменно не відомо, чи то від щойно пройденої дистанції збивається дихання, чи може від тієї неймовірної краси, що відкрилася перед нами не можна перевести подих. Здається, що величний Чорногірський масив ніби нависає над нашими головами.

Особливістю цього хребта є наявність на його південних схилах мальовничих полонин зі значною кількістю колиб (сезонне житло чабанів). Це і полонини Лабєска, Середня, Кукул, Закукул. Влітку в колибах проживають чабани, випасаючи овець та кіз, готуючи смачну бринзу, будз, вурду, а в інші пори року вони користуються популярністю у туристів, як місця ночівель.

Ось і ми місцем першої нашої ночівлі вибрали колибу на полонині Закукул. Сказати, що усі були у захваті я не можу. На жаль не усі колиби знаходяться у гарному стані (гори сміття, порожніх пляшок), та і темне приміщення без вікон з іконами на стінах справляє ще те враження. Проте, через декілька годин перебування,  після підкріплення сил і духу смачним борщем з салом, ми з інтересом вивчали усі кімнати і кутки у них. Після насиченого першого дня, усі втомлені забулись в обіймах міцного сну.

Наступного дня, спустившись з Кукула та перейшовши річку Прут, ми почали підйом на хребет Кострич. Під час якого у нас виникло запитання: чому на заповідних територіях дороги настільки розбиті лісовозами?… Близько години нам довелося місити багнюку, балансуючи ледь не на одній нозі, щоб не впасти в неї.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Наступна наша ночівля була на полонині Веснарка, де теж побудована колиба. Що цікаво, що половина нашої групи сама вибрала для ночівлі колибу, хоча і були місця для палаток на дворі. Можливо через те, що вона була в значно кращому стані, ніж попередня.

Надвечір, коли хмари почали опускатись, краєвид був настільки вражаючим, що здавалося, ніби ти знаходишся вище неба.

І я вам скажу — ми ще ті туристи-експериментатори. Адже окрім того, що незважаючи на дощ, їли вечерю на дворі в дощовичках, так ще і умудрились організувати літній душ, нагрівши воду розкаленим на вогнищі камінням.

І хоч не хотілося лягати спати, але потрібно було йти відновлювати сили, адже завтра нас чекав підйом на вершину та нові пригоди… (далі буде..)

Похід через Кукул та Кострич до Білого Слона. Частина 2.

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук