Метка: Україна

Більшість статтей даного блогу присвячені описам туристичних походів, або повноцінних подорожей до нових міст і країн. Проте, нами було відвідано й інші природні та архітектурні об’єкти, маленькі містечка, історичні пам`​ятки, які теж є доволі цікавими та мальовничими. Саме тому я вирішив розповісти і про них також, об’єднавши у невеличкі групи. Пропоную Вам першу добірку – природні туристичні об`єкти.

Черепашинський кар’єр

Першим з таких цікавих об’єктів, який ми відвідали навесні, було озеро з блакитною водою у Калинівському районі Вінницької області – Черепашинський кар’єр. Сюди доволі зручно добиратися з Вінниці (близько 50 км). Це озеро утворилося в результаті затоплення водою каолінового кар’єру. Вода тут прозора (в деяких місцях видимість сягає навіть 7 метрів), а завдяки піщаному дну та заломленню сонячних променів у безхмарний день, вона має яскраве блакитно-зелене забарвлення. Хвойний ліс оточує озеро з усіх боків та робить його дуже затишним.

Як дістатися:

На автомобілі з Вінниці по житомирській трасі до с. Загребельна, далі на право у напрямку села Черепашинці, біля клубу ще раз на право і Ви на місці!

Також з Вінниці можна дістатися і на автобусі, який йде до Голубівки, виходити в Черепашинцях.

Стайки

Ще один не менш привабливий водний об’єкт, який вдалося відвідати цього року – Канівське водосховище – на околицях села Стайки. Знаходиться це місце в Кагарлицькому районі за 60 кілометрів від Києва. Тут відкриваються захоплюючі панорами на дніпровські кручі, Канівське водосховище та річкові острови. А ще – це вдалий варіант, щоб поплавати та позагорати або порибалити.

Як на мене, це місце – альтернативний варіант для відпочинку з наметами неподалік Києва. Є дві чудові локації для розміщення табору:

• приблизно в кілометрі від водосховища, на високих Дніпровських пагорбах, є гарні вирівняні діляночки, якраз перед урвищем. Звідси відкривається просто неймовірний вид на широчезний Дніпро з його островами  та кручами. Цей варіант буде ідеальним для тих, хто шукає місце подалі від цивілізації та людей;

• вирівняні галявини практично на самісінькому березі біля води. Тут є хороший піщаний пляж, однак у вихідні доволі людно.

Також, саме тут знаходиться унікальний об’єкт – озеро Стайки з блакитною глиною, яке утворилося на місці мергельового кар’єру. Ця глина має цілющі лікувальні та косметологічні властивості.

Як дістатися:

Найзручніше добиратися на автомобілі: по Обухівській трасі, далі через Українку та Трипілля до знаку села Стайки, потім наліво до річки.

Крім того, це місце має гарне  автобусне сполучення: зі станції метро Видобучі маршрутки відправляються майже щогодини.

Коростишівський каньйон

В густих Житомирських лісах, неподалік від Києва, ховається ще одне унікальне та мальовниче місце – Коростишівський каньйон. Це колишній гранітний кар’єр, дно якого з часом заповнилося водою. Новоутворене озеро оконтурене високими гранітними скелями, висота яких в деяких місцях сягає 15 метрів. Глибина озера сягає 20 метрів, вода відносно чиста, хоча прохолодна. Це місце останнім часом доволі популярне, сюди часто приїжджають відпочити на декілька днів з наметами, поплавати та по засмагати на камінні. А ще, цей кар’єр є досить популярним у кіношників –  його можна побачити у новому сезоні фільму «Слуга народу» та в українському фентезі – «Сторожова застава».

Як дістатися:

На автомобілі трасою Київ – Чоп до зїзду на Коростишів (основна дорога піде праворуч), після з’їзду другий поворот наліво, ще один кілометр грунтовою дорогою і ви на місці.

На автобусі від станції метро Житомирська або АС Дачна у напрямку Житомира до з’їзду на Коростишів, а звідти близько 2-х кілометрів пішки.

Пороги Південного Бугу

Печорські пороги на Південному бузі знаходяться за 20 кілометрів від Немирова Вінницької області, якраз між селами Сокілець та Печора. Саме тут Південний Буг з обох сторін затиснутий скелями, а сама річка перекривається величезними  валунами та брилами, завдяки яким тут утворився цілий каскад порогів та перекатів. Тут дуже гарні місця для пікніку, загорання на камінні чи купання з ефектом джакузі, а також для фотосесії.

Цікавим історичним об’єктом даної місцевості є водяний млин, побудований ще у 1899 році німецькими майстрами на замовлення Констянтина Потоцького. В радянські часи він був переобладований на ГЕС, а після пожежі у 1992 році залишилися тільки камяні стіни. У селі Печора знаходиться ще один  унікальний об’єкт – мавзолей Потоцьких, спроектований самим Городецьким.

Як дістатися:

На автомобілі з Вінниці їхати до Немирова, безпосередньо перед ним поворот на право у напрямку Могилів-Подільського, одразу за Сокільцем – млин, праворуч від якого і є Печорські пороги.

Можна дістатися і на автобусі, який ходить з Вінниці. Виходити в с. Сокілець перед мостом, або в с. Печера, далі до млину, обходите його по стежині і доріжкою праворуч. Все — ви на місці!

 

Природа України багата на мальовничі місця для відпочинку, насолоди та релаксу. Та ми, на жаль, не цінуємо те, що маємо. Майже усі вище згадані місця надзвичайно забруднені (пляшки, поліетиленові пакети, одноразовий посуд). Ми завжди шукаємо крайніх (служби по вивезенню сміття, відсутність смітників тощо), але потрібно пам`ятати, що чисто не там, де прибирають, а там — де не смітять.  

Літо — це сезон подорожей, і поки ще теплі дні не поступилися трудовим будням та осінній депресії, необхідно закінчити сезон з максимальним багажем емоцій, вражень та вдалих кадрів, отриманих під час подорожей. Тим паче, цього року на кінець серпня припало аж чотири вихідних дні. Саме ці дні ми вирішили провести з користю і поставити фінальну крапку нашим літнім пригодам. Вибір впав на дещо менш відвідуваний, але не менш пейзажний та історично багатий район – Поділля, зокрема його південну частину. Нас вже давно приваблювали такі місця як Бакота, Заліщики, Кам`янець-Подільський, Хотин, але через недосконале транспортне сполучення комплексна реалізація цього маршруту була ускладнена. Здійснити його нам вдалося разом з друзями на автомобілі, який інколи доводилося переносити на руках, вмовляти виїхати на гору, легенько підштовхуючи, та потерпіти ще декілька кілометрів.

А тепер детальніше про маршрут:

1-й день – виїзд з міста Вінниці до Бакоти із зупинкою на ночівлю.

2-й день – переїзд до м. Кам’янець-Подільський та знайомство з містом – ночівля поряд із м. Заліщики.

3-й день – переїзд до м. Чернівці, екскурсія – ночівля з видом на Хотинську фортецю.

4-й день – знайомство з фортецею, повернення у Вінницю.

Вирішили організовувати ночівлі в наметах, а їжу готувати за допомогою газового пальника. Варто зауважити, що кемпінгів в Україні для відпочинку з наметами практично немає, тому кожного разу доводилося шукати інформацію на різноманітних форумах щодо можливих стоянок, розпитувати у друзів, а подекуди й імпровізувати вже на місці.

До місця нашої першої ночівлі ми відправилися по дорозі обласного значення через Хмельницький у напрямку до Дунаївець. Спочатку нам здалося, що дорога досить непогана, але як тільки ми виїхали за Дунаївці в напрямку с. Грушка – асфальтне покриття практично зникло і на якихось 40 км ми витратили більше двох годин.

Діставшись запланованого об’єкту, ми не поїхали на оглядовий майданчик (планували піднятись туди на заході сонця), а одразу ж повернули праворуч до дитячого табору «Бакота» — місця нашої ночівлі. Про можливість зупинитися тут я дізнався на одному із форумів. Проте, я не рекомендую вам зупинятися тут, по-перше, через жахливу дорогу, яка веде до табору, а по-друге, перебування тут не залишить у вас жодних приємних емоцій. Адже дана місцевість позиціонує себе як кемпінг (тобто бере кошти за ночівлю з наметом), не забезпечуючи жодних гідних умов для відпочинку (повноцінне прибирання території,чистих туалетів та місць для умивання і т.п.) та ще й адміністрація досить різко та грубо реагує на зауваження.

Не беручи до уваги усі неприємні організаційні моменти, ми все ж таки класно і весело провели час та насолодилися неймовірними краєвидами.

І так, чому ж саме Бакота і що тут можна побачити? Сьогодні Бакотою умовно називають місця вздовж Дністра, розташовані поблизу залишків монастиря. А колись це було поселення історія якого закінчилася у 1981 році, коли в ході будівництва Новодністровської ГЕС населення примусово виселели у сусідні міста, а територію затопили водою. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалювали по долинах дерева, інші переносили цвинтарі на відведені місця. Проте найжорстокішою умовою виселення було те, що кожен переселенець повинен був сам власноруч зруйнувати свою хату та вирубати дерева у садку. Всього переселенню підлягало 7486 дворів із 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. А чи виправдані такі жертви?

Від місця нашого біваку ми вирушили екологічною стежкою у напрямку оглядового майданчика, який знаходиться на вершині Білої гори, звідки відкривається найкращий вид на «Бакотське море». Дана територія є частиною Національного природного парку «Подільські Товтри». Дорогою ми відвідали ще один унікальний об’єкт – найстаріший печерний монастир Поділля – Бакотський скельно-печерний монастир. До речі, недалеко від нього є три джерела, які вважаються цілющими.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

 

Наступного дня ми швиденько склали наш табір і відправилися далі в подорож до середньовічного міста Кам’янця-Подільського.

Не буду зупинятися на детальному описі його пам’яток, адже це місто доволі розкручене. Проте, прискіпливої уваги туристів заслуговує не лише середньовічна фортеця, а і значна кількість інших об’єктів, таких як — Смотрицький каньйон, кафедральний костел святих Апостолів Петра і Павла, Польський магістрат, Вірменська церква, Домініканський монастир, тощо. Ну і звісно ж – затишні вулички.

Смачно пообідати і підкріпити сили нам вдалося в ресторанчику «Ніка», що розташований поряд з Домініканським монастирем.

А ще тільки тут в Україні я побачив та відвідав туристичний інфо-центр, в якому можна взяти безкоштовні карти та туристичні буклети про найвідоміші місця, отримати потрібну інформацію.

Так як минулого року ми провели цілий увікенд в цьому місті, то цього разу  не бачили сенсу тут затримуватися, тим паче хотіли встигнути помилуватися заходом сонця в Заліщиках.

Далі буде…

Подорож Поділлям. Частина 2. Заліщики, Чернівці та Хотин

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Інколи хочеться вирватися в гори, але обставини складаються так, що не вистачає часу або відпустки для довгого єднання з природою. Тому доводиться шукати варіанти, які б дозволяли зануритися в світ пригод, повною мірою відчути себе справжнім пішим туристом, пройти повноцінний похід, але витратити на це зовсім мало часу. Думаєте це не можливо зробити за два-три дні? Надіюсь, що дана розповідь переконає Вас  у зворотному.

На мою думку, найкращим варіантом для короткотривалого гірського походу в Україні є Боржавський хребет. По-перше, до нього дуже зручно діставатися залізницею практично з усіх великих міст України. По-друге, це один з найгарніших хребтів Карпат, де поруч з панорамами гір, є багато цікавих атракцій, таких як водоспади, гірські ріки, парапланеризм і маунтбайтінг. По-третє, увесь хребет покритий килимом з чорниць, які потрібно однозначно спробувати. По-четверте, хребет має доволі пологі схили, що робить його практично ідеальним місцем для першого знайомства з пішохідним туризмом.

Найкраще розпочинати своє знайомство з хребтом зі смт. Воловець, куди ми дісталися нічним потягом з Києва і близько п’ятої години ранку вийшли на маршрут. А вже буквально через півгодини руху ми побачили, як на сході почав поступово визирати з-за гори сонячний диск, розсилаючи в усі боки свої теплі промені, освітлюючи яскравіше обриси гір та пробуджуючи все довкола. Неймовірно видовищне явище у горах.

 

Після цього, ще декілька переходів, і ми дісталися старої сироварні на схилі гори Плай. На сьогодні від цієї напівзруйнованої споруди залишилися тільки бетонні конструкції, а колись вона мала практичне значення, як місце приготування бринзи, вурду, будзу… Ця будівля не має ніякого історичного чи іншого значення, однак розташування на вершині пагорба надає їй певної таємничості та мальовничості, особливо під час заходу сонця на фоні червонувато-жовтого марева.

Недалеко від сироварні ми поставили наш табір для першої ночівлі. Проте, ми не поспішали релаксувати, бо у цей день в нас ще був запланований радіальний вихід на гори Плай та Темнатик. Тож, пообідавши, відправилися на підкорення цих вершин. Без рюкзаків дане сходження дуже легке. На самісінькій вершині гори Плай (1331 м) розташована метеостанція та радіорелейна станція, тому ідентифікувати цю вершину досить просто, завдяки наявності на ній різних споруд та великої кількості антен. Відома вона ще й тим, що на метеостанції у 1969-1970 рр. начальником загону працював В’ячеслав Чорновіл. Тут встановлено пам’ятний знак та меморіальну дошку.

З вершини Плай відкривається неймовірна панорама на найвищі вершини Боржави – Великий Верх (1598 м) та Стій (1681 м). Намилувавшись видами та вдосталь нафотографувавшись на їх фоні,  вирушили на підкорення ще однієї вершини Боржави – гори Темнатик (1343 м), яка знаходиться за якихось 2 км.

На вершині гори ми не лише намилувалися довколишніми пейзажами, а і, в прямому сенсі, полежали на ковдрі із чорниці. Справді, Боржава — справжнє море чорниць. Вона росте скрізь, куди не кинь оком, тому пройти повз цю смакоту навряд чи у когось вийде – дарма, що і руки, й зуби, й рот будуть повністю сині. Та і корисні властивості цієї ягоди відомі усім і давно використовуються в медицині.

Збирання чорниць на сьогодні є одним зі шляхів заробітку для місцевого населення. На схилах гір зустрічається дуже багато людей, які збирають ягоди. Більшість стають ще вдосвіта і піднімаються в гори пішки, деякі організовуються у великі групи і дістаються до полонин на вантажних автомобілях, дехто на мопедах, конях. Це дуже важка робота, адже з самого ранку до пізнього вечора необхідно переходити по стрімким схилам і, зігнувшись, руками збирати ці дрібні ягоди. Проте, при відсутності іншої роботи це непоганий варіант доходу, адже в цьому році один кг зібраних чорниць коштує 35 – 40 грн.

Повернувшись до нашої стоянки, приготували смачну вечерю, посмакували чорницями та насолодилися неймовірним заходом сонця, який відкривався з місця нашої ночівлі.

Наступний ранок нас зустрів гарною сонячною погодою, тому, швиденько зібравшись, вирушили далі по маршруту. Оскільки на гору Плай піднімалися напередодні, то сьогодні обійшли її траверсом. Ще декілька зусиль – і ми вже на вершині Високий верх (1598 м). Проте, нашою цілю було підкорення вершини Стіг (1681 м), однак як тільки ми вирушили в її бік, хмари почали згущуватися, і я прийняв рішення не ризикувати та спуститися з хребта у напрямку наступної нашої ночівлі. І не пошкодував про це рішення. Буквально через півтори години на хребті вже вирувала стихія – гроза та сильний вітер…

На другу нашу ночівлю зупинилися у буковому лісі недалечко від водоспаду Шипіт. Щороку, в липні, на полонині, що над водоспадом, проходить фестиваль субкультур. З усієї України з’їжджаються неформали – хіпі, панки, готи та інші. Велика частина залишається тут жити на все літо, тож в цей період ви маєте можливість тут їх зустріти. Цей фестиваль навіть описаний в романі Любко Дереша «Трохи пітьми».

Третій день нашого походу по Боржаві був присвячений релаксу та лаунжу. Неспішно поснідавши та зібравши речі, відправилися до водоспаду Шипіт – одного з найбільших та найповноводніших водоспадів Карпат, висота якого сягає 14 метрів.

З кожним роком водоспад стає все популярнішим, і не далеко від нього дорогою до с. Пилипець розміщуються різні сувенірні лавки, кофейні та ресторани….. Раніше с. Пилипець було більш відоме як лижний курорт і користувалося популярністю взимку, але вже сьогодні охочих відпочити тут в літній період стає дедалі більше, про що свідчить і нова забудова в межах села, і певне покращення його інфраструктури. Відпочинок в Карпатах набуває все більшого поширення серед населення країни, тих хто бажає подихати свіжим гірським повітрям, зануритися в культуру гуцульщини чи бойківщини, порелаксувати на берегах гірських річок стає все більше і більше. Хто знає, можливо відпочинок в горах скоро зрівняється за популярністю з морським….

А наш відпочинок закінчився третього дня поверненням потягом до Києва. Як бачите, і три дні достатньо для пішого походу в гори та знайомства з їх краєвидами у різні сезони та за різних умов.

 

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Кожне місце володіє своєю неповторною атмосферою, яка суттєво відрізняється в різні пори року, особливо це помітно в гірській місцевості. В горах ті пейзажі, які відкриваються взимку, влітку чи восени з однієї і тієї ж точки спостереження важко навіть порівнювати, адже вони зовсім інші. Ще раз переконатися в цьому я зміг, повторивши маршрут, яким ми ходили у травні (похід через Кукул та Кострич до Білого слона. Частина 1 та Частина 2). Не буду вдаватися у подробиці самого маршруту, адже він був розкритий у попередніх статтях, а більше зупинюся на наших враженнях від цього трекінгу.

І так, що ж цікавого відбулося з нами протягом ось цих п’яти літніх днів у горах.

По-перше, як тільки ми вийшли на маршрут, почало погримувати і вже за дві години часу розпочалася потужна гроза зі зливою. Гроза в горах це вражаюче і дуже небезпечне явище. Гучність грому врази потужніша ніж на рівнинах, ніби тобі на голову надягли каструлю і тарабанять по ній. І до цього всього додаються потужні пориви вітру та злива. Благо, що ми встигли зайти у густий ліс, та сховалися в його хащах. Через якусь годинку вже змогли продовжити свій рух на хребет Кукул, після підкорення якого нам відкрилися неймовірні пейзажі Чорногірського хребта, оповитого хмарами, високогірних полонин яскраво зеленого кольору, які у цей період особливо насичені різнотрав’ям та квітами.

По-друге, ще однією подією, яку кожен з нас на довго запам’ятає, стала зустріч з цілим табуном коней. Вони живуть фактично в диких умовах, тобто постійно вільно гуляють величезними просторами високогірних лук та об’єднуються в табуни. Зупинившись на черговий привал, ми побачили, як вдалині рухається табун коней. Це було настільки гарним видовищем, що всі стали немов заворожені, але в якийсь момент табун різко змінив свій напрямок і на повній швидкості почав рухатися прямісінько на нашу групу. Не знаю звідки взялася така спритність, але наша група за якусь мить в одному стрибку змогла опинитися біля дерев, а табун пролетів зі швидкістю локомотива поруч з нами. Такої кількості адреналіну давно ніхто не отримував…

Через те, що полонини влітку заповнені кіньми, коровами, вівцями та козами, які надалі були постійними супутниками нашого походу, ділюся з вами підбіркою фото з їх участю.

 

Это слайд-шоу требует JavaScript.

По-третє, закінчення зливи не означало кінець наших випробувань стихією, адже після грози вітер не стих, а продовжував дути цілу добу. Інколи його пориви були настільки сильними, що зносили з ніг. Хоча наш табір і був у затишному місці, проте цілу ніч вітер над верхів’ями дерев створював настільки сильний шум, що спати було доволі тривожно, а хмари над головами пролітали з так швидко немов кадри time lapse. Наступного дня, спускаючись з хребта Кукул, ми побачили наслідки вчорашнього буревію, який, як виявилося, нас майже не зачепив. Тут фактично через кожні 50 метрів на нашому шляху лежало повалене силою вітру дерево. Особливо потужний буревій був біля р. Прут, до якої ми спустилися в обід – було зламано все: і товстелезні дерева, і лінії електропередач, і навіть деякі дахи будівель. Вкотре переконуюся, що сили природи не передбачувані і мають страшенні наслідки.

По-четверте, мабуть, збіг обставин, або може хтось із нашої групи був грішником, але з хребта Кострич ми як і у травні не змогли повною мірою насолодитися видами Чорногірського хребта, оскільки знову все було затягнено хмарами.

По-п’яте, нарешті підкорили вершину гори Піп Іван Чорногірський, на яку ось уже три походи я не міг піднятися через складні погодні умови. Хоча ця вершина поступається Говерлі за популярністю серед туристів, проте за характером підйому та суворістю кліматичних умов, кількістю легенд та цікавих місць вона однозначно лідирує. Взяти хоча б наявність на її вершині найвисокогірнішої споруди України – колишньої обсерваторії та кліматичної станції Білий Слон.

Ця кам’яна будівля була збудована у 1938 році поляками (до 1939 року ця територія належала Польщі). Це був грандіозний проект, адже на будівництво було витрачено величезні кошти та людські ресурси, навіть з Африки доставлявся корок для утеплення стін. Обсерваторія була збудована з каменю товщина стін сягала 1,5 метри, мала 43 кімнати, готель, астрономічну вежу. На той час обсерваторія на Попі Івані була однією з найважливіших у Європі. Проте, пропрацювала вона тільки декілька років. Під час ІІ Світової війни використовувалася як спостережний пункт угорських військ, а з 1944 року будівля була залишена аж до 2012 року, відколи тут почалися реставраційні роботи по створенню туристичного притулку.

Підйом на Піп Іван Чорногірський ми розпочинали з с.Дземброня. Дорогою відвідали Дзембронські водоспади та підкорили одну з найцікавіших гір Українських Карпат – Вухатий камінь, де гірські породи виходять на поверхню, утворюючи чудернацькі формації.

Звісно, що окрім вище перерахованого було також багато цікавих моментів, неймовірних пейзажів, купань в гірських річках та затишних вечорів біля вогнища. Але стовідсотково це був один з найекстремальніших походів за останні роки!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук

Інколи круті місця та об’єкти знаходяться зовсім поруч, хоча через погану розкрученість чи недостатню кількість інформації, їхнє істинне обличчя мало відоме широкому загалу. Одним з таких об’єктів є місто Ніжин, яке відоме у всьому світі своїми солоними огірочками, проте, про саме місто — основні його туристичні принади — більшості українцям відомо дуже мало.

Хоча останнім часом є певні позитивні зрушення у популяризації туризму — місто стало переможцем у номінації сім  історичних міст та містечок України акції «7 чудес України».

Безпосередньо для мене це місто має особливе значення, адже в Ніжині я навчався в університеті і саме там пройшли мої кращі студентські роки. Тому,  як тільки з’являється можливість туди потрапити знову, я з радістю її використовую. Нещодавно випала можливість прийняти участь у конференції з географії, яка організовувалася Ніжинським університетом, і я, ні секунди не роздумуючи, вирішив знову завітати у це дійсно чудове місто, загітувавши на це ще й своїх колег.

Варто зауважити, що місто є важливим залізничним та автомобільним вузлом. Сюди доволі легко дістатися з Києва як автомобільним транспортом (близько 100 км), так і залізницею (цілий день у напрямку Ніжина курсують і електрички, і пасажирські поїзди). Наприклад, ми дісталися Ніжина на «комфортній електричці», яка відправляється з Києва о 7:40 ранку – півтори години і ми вже на місці. 

Почати знайомство з містом доцільно з його найбільш відомого об’єкту – Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, до якого легко дістатися або від центральної площі , або від зупинки «університет» (маршрут № 3 від залізничного вокзалу), перейшовши по одному з мостів річку Остер.

Університет — один з найстаріших та найповажніших навчальних закладів України — був заснований у 1805 р. на кошти братів Безбородьків як Гімназія вищих наук зі статусом вищого навчального закладу університетського типу. Його випускниками були Микола Гоголь, Євген Гребінка, Леонід Глібов. Сучасним лозунгом університету є фраза «Ми навчили Гоголя – научимо і Вас»…

На особливу увагу заслуговує «старий корпус» університету, який практично не зазнав суттєвих змін з часів заснування установи. Це дуже красива монументальна споруда з колонадою, довгими коридорами з аркоподібною стелею, старими дерев’яними сходами, аудиторіями з картинами.

Тут розміщений цілий музейний комплекс: картинна галерея, музей Ніжинської вищої школи, музей Гоголя, які безперечно варто відвідати та послухати цікаві факти і розповіді.

Але Ніжин це не тільки університет. Місто відоме ще з часів Київської Русі. Тут відбулася сумнозвісна «Чорна рада», результатом якої була фактично передача України під московську владу. Місто — колишня «грецька столиця України». Тут була величезна грецька община, яка залишила значну кількість архітектурних пам’яток.

Основні туристичні об’єкти міста розташовуються на центральній вулиці міста  — вулиці Гоголя, яка є пішохідною і починається з центральної площі. Я був приємно вражений появою в місті багатьох інформаційних стендів, карт, дороговказів.

Дуже сподобалося, що на всі пам’ятки архітектури, пам’ятники, визначні місця встановлено QR-код, зчитавши який за допомогою свого смартфона, можна почитати або послухати докладну інформацію про той чи інший об’єкт.

Тож, озброїшись смартфоном, ми відправилися знайомитися з основними пам`ятками центральної вулиці Ніжина. Не займатиму ваш час історичними фактами про дані обє’кти. Про них можна почитати на різних сайтах, або безспосередньо в самому місті, використавши QR-код. Пропоную лише нижче переглянути фото даних споруд.

Гуляючи по Гоголівській вулиці, обов`язково завітайте до одноіменного парку-скверу, де знаходиться перший у світі за часом створення пам’ятник Миколі Гоголю. Його цікавою особливістю є те, що автор Пармен Забіла сховав свій автопортрет в складках плащу Гоголя. Це можна побачити, ставши праворуч від пам’ятника.

Вулиця Гоголя вивела нас до Ринкової площі, де збереглися давні торгові ряди, грецький магістрат, перша аптека міста і всієї лівобережної України.

Також, перебуваючи в Ніжині, завітайте до музею «Поштова станція» — єдиного в Україні комплексу будівель поштової контори XVIII століття.

Ще одним об`єктом на вулиці Гоголя, який необхідно 100 % відвідати, є музей рідкісної книги, розташований на другому поверсі старовинної будівлі колишнього купецького зібрання.

В музеї панує особлива атмосфера спокою і затишку, яку ствоюють рідкісні раритетні екземпляри стародруків, величезні фоліанти в шкіряних переплетах, старовинні видання, розміщені на книжкових полицях.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

На виїзді з міста, недалеко від залізничного вокзалу, розташовується ще один унікальний об`єкт — памятник ніжинському огірку, який прославив місто на весь світ. 

Щоб подорожувати, не обов’язково збирати гроші протягом року, брати відпустки на роботі, їхати до інших країн. Цікавих міст та історичних об’єктів є достатньо і на теринах України, тим паче, що досить часто вони знаходяться зовсім поруч від нас. Тому не лініться і завітайте в один із вихідних днів до ось цього цікавого і з багатим історичним минулим міста.

Андрій Марущинець

«Там все Европой дышит, веет,
Все блещет югом и пестреет
Разнообразностью живой».

Так писав про Одесу О.С. Пушкін майже 200 років тому, так можна сказати про Одесу і сьогодні. Хто ж не знає про «перлину біля моря»? Для когось це транзитний пункт при поїздці у Коблево чи Затоку, для іншого – місто літнього пляжного відпочинку. Проте, насамперед, це місто-історія з притаманним йому колоритом, якого не знайдеш більше ніде у світі, місто, де кожна архітектурна пам’ятка просякнута духом романтизму.

Якщо ви хочете повною мірою зануритися в історію Одеси, насолодитися спокійним спогляданням видатних місць міста та розміреного життя його мешканців, скуштувати місцевих смаколиків у затишних кафе та ресторанах, і головне – все це зафотографувати, то до неї потрібно їхати в міжсезоння, коли ще немає великої навали туристів.

Якщо планувати одноденну подорож, то найкраще їхати до Одеси потягом, і саме із залізничного вокзалу пішою прогулянкою розпочинати своє знайомство з містом. Фактично кожна вулиця історичної Одеси надзвичайно гарна і володіє неповторним шармом. Якщо забрати з неї автомобілі та поодинокі сучасні рекламні вивіски, то може здатись, що ось-ось по бруківці промчиться карета із вельмишановною пані, а з-за рогу одного з двориків вийде не поспішаючи якийсь багатий купець, чи перейде дорогу досвідчений капітан морського судна.

Дане місто є одним з небагатьох, яке будувалося за розробленим планом, т.з. «ідеальне місто». Воно розділене прямими довгими вулицями на правильні квартали. Тож обравши одну з вулиць, які йдуть паралельно залізничній колії, ви обов’язково потрапите в саме серце міста.

Своє знайомство з Одесою ми розпочали прогулянкою по вулиці Пушкінській, обрамленій віковими платанами та старовинною забудовою (до речі, саме тут в будинку №13 проживав певний час О.С. Пушкін, зараз це дім-музей Пушкіна), яка вивела нас до Думської площі.

Це одна з центральних площ міста. Тут розташовується значна кількість архітектурних пам’яток, таких як археологічний музей з відомою скульптурою Лаокоон, будинок Англійського клубу, міська рада.

А поруч з нею, на підвищенні, у всій своїй красі величній і неповторній, розміщується один з головних символів Одеси – Одеський оперний театр – найстаріший та один з найгарніших оперних театрів України.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Зробивши з сотню фото, ми вирушили далі на Приморський бульвар, який бере початок від Думської площі і пролягає паралельно морю. Саме тут розташовані Потьомкінські сходи, морський вокзал, пам’ятник Арману де Рішильє, який одесити називають пам’ятником Дюку.   

        

Милуючись панорамою, яка відкривається на морський вокзал, не забудьте про ще одну архітектурну пам’ятку, яка варта вашої уваги – Воронцовський палац з колонадою.

Ліворуч від колонади Воронцовського палацу простягнувся «Тещин» міст,  який веде до музею «Куточок старої Одеси». Цікавою особливістю мосту є те, що ставши ближче до середини, ви можете відчути його коливання під силою вітру. «Куточок старої Одеси» – це музей під відкритим небом, експонатами якого є архітектурні об’єкти зі знесених у центрі міста будинків.  

Ще однією цікавою пам’яткою, яка знаходиться поруч на Воронцовському провулку, є будинок-стіна, або як його ще називають одесити – «Відьмин дім». Даний провулок виведе вас до Катеринської площі, на якій встановлено пам’ятник засновникам Одеси – імператриці Катерині ІІ та чотирьом її фаворитам – де Волану, де Рібасу, Зубову і Потьомкіну.

Нарешті ми дісталися до головної «артерії» Одеси – вулиці Дерибасівської. Своє знайомство з найвідомішою вулицею цього міста ми розпочали з пам’ятника Хосе Де Рібасу – засновника міста – звідки вона і бере свій початок. Дерибасівська, без перебільшення, є найвідомішою вулицею України у світі – це улюблене місце відпочину як одеситів, так і всіх гостей міста. Тут ви знайдете безліч кафе та ресторанів на будь-який смак і гаманець, пам’ятників та монументів. На Дерибасівській знаходяться відомий міський сад, пам’ятники Утьосову, Ільфу і Петрову – «12 стілець», музичний фонтан. Обов’язкової уваги заслуговує внутрішній дворик готелю «Пасаж» — колишній ринок – зі скляним дахом та античними скульптурами. Закінчується Дерибасівська на Соборній площі, де розміщений головний храм міста – Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор.

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Проте, повністю відчути справжній дух старої Одеси, її колорит та незабутній шарм не можливо, якщо ви не заглянете у славнозвісні одеські дворики. Географічно більшість двориків розташовані в центральній частині міста, і щоб їх знайти, ми просто блукали павутиною вулиць старої Одеси. Варто зауважити, що кожен з цих двориків володіє своєю самобутністю та неповторністю і двох однакових ви стовідсотково не віднайдете.

І звісно ж, будучи в Одесі, як же не насолодитись і морськими пейзажами, не вдихнути на повні груди свіже, збагачене йодом повітря, не підставити своє обличчя на зустріч легкому весняному бризу, не послухати заспокійливий шум припливу. Для цього через парк ім. Т.Г. Шевченка ми спустилися до пляжу Ланжерон.

Квитки в зворотному напрямку брали на нічний потяг і ні хвилини не пошкодували про це. Нічна Одеса така ж прекрасна і чаруюча! І в дійсності, одного дня не достатньо, щоб повністю її звідати і відкрити для себе. Адже дуже багато цікавих місць і пам’яток залишились поза нашою увагою. Тому ми обов’язково туди ще повернемся, тим більше, що такий варіант поїздки доволі бюджетний.

І як писав А.Аверченко про Одесу:
« — Хороший город – Одесса?
— А вы никогда в ней не были?
— Еду первый раз.
— Гм… На вид вам лет тридцать. Что же вы делали эти тридцать лет, что не видели Одессы?»

                                 Друзі, не втрачайте час! Подорожуйте!!!

Андрій Марущинець, Тетяна Прокопчук